Вогонь

У нічній тиші, коли вони нарешті зрозуміли, що дотики між ними під забороною, Каріна запропонувала Еліасу піти разом із нею.

— Тут неподалік наш табір.

— Ти тут не одна?

— Ні. Зі мною Табіан і Тарґіна.

Еліас миттєво скривився.

— Ох... і компанію ж ти собі обрала.

Каріна лише зітхнула.

— Я не обирала ні їх... ні ваш світ.

Він уже хотів щось запитати, але не встиг. Попереду між деревами замерехтіло згасаюче багаття, яке ще ледь чутно потріскувало. Еліас тихо хмикнув.

— Так ось чому я відчував тебе, але ніяк не міг знайти.

Каріна здивовано глянула на нього.

— Чому? Ми вже давно блукаємо Шарійськими лісами. Спочатку нас налякали Туманики, потім Табіана поранила Сколопендра...

Еліас різко зупинився.

— Серед вас є поранений?

— Так.

— Чому ви не відправили його до замку?

— Тарґіна його зцілила. Йому вже набагато краще.

— Краще?..

Він хотів узяти її за руку, але в останню мить згадав розряд, який зовсім недавно пронизав їхні тіла. Пальці мимоволі стиснулися в кулак. Разом вони підійшли до табору, і щойно переступили невидиму межу, навколо них на мить спалахнула райдужна, схожа на мильну бульбашку, завіса — і тієї ж миті беззвучно луснула.

У цю мить Тарґіна різко підскочила на ноги, одним рухом вихопила меч, що лежав поруч із Табіаном, і стала між Каріною та Еліасом.

— Ти справді думаєш, що встигнеш? — холодно промовив він.

— А мені багато й не треба, — крізь зуби відповіла Тарґіна.

На його губах з'явилася хижа усмішка.

— Ну що ж... спробуй.

Тарґіна блискавично атакувала. Каріна навіть не встигла простежити за ударом, але у ту ж мить Еліас ніби розчинився в повітрі й одразу з'явився в іншому місці. Каріна широко розплющила очі.

— Як?..

Еліас навіть не діставав зброї, не відповідав магією. Він лише легко ухилявся від кожного удару, ніби заздалегідь знав, куди впаде лезо. Тарґіна стрімко кинулася вперед, її руде волосся спалахнуло в нічному світлі, а разом із першою хвилею магії по шиї, плечах і руках почали проступати тонкі золотаві лінії. Вони розбігалися під шкірою, мов розпечені жили, сплітаючись у прадавній візерунок роду Тарханів. З кожним ударом меча сяйво ставало яскравішим, ніби сама кров королівської династії прокидалася до бою.

Еліас навіть не звернув уваги на магію, що прокинулася в Тарґіні.

— Даремно, — спокійно промовив він. — У тебе надто мало сил, щоб завдати мені бодай найменшого поранення.

Та принцеса не збиралася відступати меч знову блиснув у повітрі.

— Досить! — голосно вигукнула Каріна.

У ту ж мить кристал на її грудях спалахнув яскравим світлом.

Обоє одночасно повернулися до неї.

Першим заговорив Еліас:

— Припини використовувати силу...

Та Каріна не дала йому договорити.

— Якщо ви обоє хочете вирушити зі мною й забрати собі цей кристал, тоді запам'ятайте одне. — Ми всі зараз в одному човні. Тож убивати одне одного будете пізніше.

На кілька секунд запала тиша.

Саме цієї миті з-за їхніх спин почувся слабкий голос:

— Кара... досить кричати...

Каріна різко обернулася, Табіан уже не спав. Він намагався підвестися, але тіло більше не слухалося. Його голос став хрипким, а кожен вдих давався важче. Каріна миттю опинилася поруч, ледь торкнувшись його чола, вона здригнулася.

— У тебе знову жар...

Вона допомогла йому трохи підвестися, і саме тоді її погляд упав на плече, пов'язка промокла наскрізь. Каріна обережно відгорнула тканину й завмерла, бо рана виглядала значно гірше, ніж ще кілька годин тому. Шкіра навколо почорніла, краї запалилися, а з глибини повільно сочилася каламутна сукровиця. Отрута не відступала, і вона продовжувала повільно знищувати його тіло.

— Табіане, тобі потрібно негайно повернутися до замку.

Темний маг повільно повернув голову до Каріни.

— Я дав слово принцу, — хрипко відповів він. — І виконаю його, допоможу тобі знайти книгу Азоріта.

Тарґіна тихо фиркнула, цього разу так голосно, що всі троє одночасно перевели на неї погляд.

— Ви обоє однаково вперті, — холодно промовила вона. — Один ладен померти за клятву, другий — повчати всіх навколо, хоча сам прийшов убити мене.

Еліас навіть не подивився на неї.

— Я не жартую, Табіане, якщо вирушиш далі, ця рана вб'є тебе значно раніше, ніж ти знайдеш книгу.

Табіан мовчав.

Він і сам уже відчував, що сили залишають його з кожною годиною.

Каріна мовчки взяла руку свого охоронця й змусила його подивитися собі в очі.

— Я обіцяю тобі, Табіане. Щойно ми знайдемо книгу Азоріта, я першою дозволю Вейтару заглянути до неї.

Ледь останні слова зірвалися з її вуст, як кристал на грудях раптом спалахнув так яскраво, що Каріна мимоволі заплющила очі.

Його світло було сліпучим — яскравішим за полуденне сонце над морем. Воно залило всю галявину, змусивши кожного завмерти, і лише Каріна почула голос.

Тихий такий спокійний, майже теплий.

— Дівчинко моя... давати клятви небезпечно.

Її серце на мить завмерло.

— Цього разу я не стану тебе карати.

Перед очима миттєво промайнув той день, поцілунок із Вельдрісом, і пекучий біль, після якого вона померла... і знову повернулася до життя. Хоч їй уже пояснили, що тоді вона не мала вибору, страх так нікуди й не зник.

— Але наступного разу, спочатку запитай.

Каріна вже відкрила рота.

"Як?.. Як мені тебе запитати?.."

Та відповіді вона так і не почула, світло згасло, і тієї ж миті груди пронизав гострий біль. Він був зовсім іншим — не таким, як покарання, після якого вона помирала й поверталася до життя. Цей біль народився десь усередині, гарячою хвилею розтікся тілом, віддаючись у кожному ударі серця й важкими поштовхами стискаючи голову.

Каріна мимоволі схопилася спершу за груди, потім за скроні, намагаючись хоч трохи вгамувати цей пекучий вогонь, але біль не відступав. Навпаки, він повільно наростав, мов снігова лавина, що вже зірвалася з вершини й невблаганно котилася просто на неї.

Коли їй здалося, що ще мить — і вона більше не витримає, усе раптом стихло.

Каріна важко вдихнула й розгублено озирнулася.

Еліас, Тарґіна й Табіан стояли на своїх місцях так, ніби для них минула лише одна коротка мить, лише для неї цей час розтягнувся у цілу вічність.

Каріна ще важко дихала, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося, коли Еліас мовчки підійшов до Табіана.

Кілька секунд він уважно дивився на пораненого, а тоді спокійно промовив:

— Я знаю вас, темних. Ви не любите приймати допомогу від білих магів.

Табіан лише мовчки зустрів його погляд.

— Але не всі з нас однакові. Просто наша богиня не терпить помилок, тому ми звикли більше робити, ніж говорити.

Не чекаючи дозволу, Еліас швидким рухом розмотав пов'язку. Каріна мимоволі здригнулася. Шкіра навколо потемніла, краї запалилися, а з глибини повільно сочилася каламутна сукровиця. Еліас тихо видихнув.

— Ти дивом досі живий.

Він на мить перевів погляд на Тарґіну.

— Треба віддати належне принцесі, її магія врятувала тобі життя.

Тарґіна лише мовчки схрестила руки на грудях.

— Але цього недостатньо, — продовжив Еліас. — Такі рани самі не загоюються. Їх залишає лише одна істота.

Табіан ледь помітно кивнув.

— Я знаю.

— Про це поговоримо пізніше.

Каріна вже присіла поруч.

— То допоможи йому.

— У моєму світі ми обробили б рану антисептиком, дали антибіотики...

Еліас нерозуміюче подивився на неї.

— Не знаю, про що ти говориш.

Він обережно поклав долоню прямо на рану, Табіан різко зблід. Еліас заплющив очі й почав тихо промовляти слова незнайомою мовою. Минуло лише кілька секунд, його долоня поступово почервоніла, ніби весь жар із пораненого переходив до нього. Табіан стиснув зуби ще сильніше, потім не витримав і закричав.

— Ще трохи... — спокійно промовив Еліас, не прибираючи руки.

Магія спалахнула востаннє, і тільки тоді він повільно відступив. Каріна одразу нахилилася над другом, його рана все ще залишалася глибокою, плече було розірване, але запалення зникло. Зник і важкий запах, що ще хвилину тому стояв над раною, а сукровиця більше не сочилася.

Табіан важко вдихнув.

— Це... ненадовго, так?

Еліас уважно подивився, і на його губах промайнула ледь помітна усмішка.

— Бачу, ти знаєш, про що я.

— Кара, у моєму баулі є кристали, — тихо промовив Табіан. — Тарґіно, допоможи їй знайти той, що відкриває портал до Нічного Бастіону. Він темно-синій. І ще один... ніби викуваний із самого вогню.

Тарґіна невдоволено зітхнула, але мовчки рушила до сумки, яку під час сутички з Еліасом відкинуло далеко від табору. Щойно дівчата відійшли, Табіан тихо покликав:

— Еліасе.

Білий маг обернувся.

— Дай мені слово... що не вб'єш її.

На губах Еліаса промайнула гірка усмішка.

— Якби міг, вона вже була б мертва.

Кілька секунд вони мовчали.

— То був спалах? — майже пошепки запитав Табіан.

Еліас коротко кивнув.

— Так.

— І що тепер?

Він опустив погляд.

— Не знаю.

Після короткої паузи тихо додав:

— Але я точно не планував пов'язати своє життя... із своїм ворогом.

Табіан ледь усміхнувся.

— Кара тобі не ворог, вона не білий маг і не темний та взагалі не належить цьому світу.

Еліас тихо хмикнув.

— Зате вона носить кристал Азоріта, користується його силою й бачить істот, про яких ми знаємо лише з легенд. А ще... навіть не розуміє, що таке вогонь.

— Вона потраплянка з іншого світу. Як дружина Вейтара.

Ніноріель Вал'Солар принцеса, і іскра Ліа’норіель.

Він гірко всміхнувся.

Але вона виросла і прибула з іншого світу.

Еліас здивовано подивився на нього.

— Отже... ще цікавіше.

— Моя богиня вимагає від мене спадкоємця... ще до того, як вона сама зрозуміє, ким стала.

Табіан тихо засміявся, від чого одразу скривився від болю.

— Думаю, тобі це буде неважко, ти ж той самий позбавляч цнотливості білих магес. Якось упораєшся й без моїх порад.

Еліас фиркнув.

— От зараз я б із задоволенням тебе вдарив.

Його погляд ковзнув до щойно залікованого плеча.

— Але тоді мені ж доведеться лікувати тебе ще раз.

Табіан усміхнувся вже щиріше.

— Є одна проблема.

— Яка?

— Щоразу, коли хтось наближаєшся до неї, її кристал починає захищати свою господиню болем.

Еліас замислено кивнув.

— Я вже це помітив.

Табіан на мить заплющив очі.

— Є ще дещо, про що ти маєш знати.

Еліас уважно подивився на нього.

— У її світі наречений зрадив її. І вона бачила все на власні очі.

Білий маг мовчав.

— Їй досі сняться ті події. А іноді він промоаив ще тихіше, її сни стають маревом, яке бачать усі навколо.

— Вона знає?

— Ні. Табіан повільно похитав головою.

— Я не хотів її ще більше лякати. Тому щоночі ставив захист.

Він перевів погляд на Еліаса.

— Тепер це доведеться робити тобі.

Після короткої паузи додав уже зовсім іншим тоном:

— І не довіряй принцесі.

Еліас ледь усміхнувся.

— Думаєш, я нічого не знаю про Тарханів?

— Тоді добре.

Саме цієї миті до табору повернулися дівчата, у руках Каріна тримала два кристали.

Розмова урвалася сама собою.

Коли Каріна знову присіла поруч із Табіаном, він простягнув їй темно-червоний кристал, що ніби світився зсередини живим полум'ям.

— Тримай його завжди при собі, — тихо промовив він. — Навіть коли лягатимеш спати. Запам'ятай, Каро, ти ніколи не повинна випускати його з рук.

Зрозуміла?

Дівчина мовчки кивнула.

— Він завжди буде зі мною.

Вона уважно роздивилася кристал.

— А що це за камінь?

Табіан ледь усміхнувся.

— Якщо чесно... це твій порятунок. І водночас подяка Вейтара за те, що ти врятувала Ніну.

Перед очима Каріни одразу сплив той день. Голос, який наказав їй діяти, ошийник, що сам упав із шиї Ніни просто на підлогу замку Тарханів.

І Каель'тар, який виніс непритомну дівчину до палацу.

— І що мені з ним робити?

— Якщо твоєму життю загрожуватиме небезпека — розбий його.

Він на мить замовк.

— А якщо не зможеш... тоді стисни його з усієї сили й промов: "Викликаю Каель'тара"

Каріна насупилася.

— А навіщо кликати Каель'тара? Це ж Вейтар...

Табіан тихо видихнув.

— Краще тобі поки що цього не знати.

Каріна не відступала.

— Але я бачила їх обох.

Вона на мить замислилася.

— Може... у нього роздвоєння особистості?

Табіан подивився на неї так, ніби вона щойно сказала найбільшу нісенітницю у своєму житті.

— Не знаю, про що ти говориш.

Він похитав головою.

— Каель'тар — це... стан.

Після короткої паузи додав:

— І більше тобі поки знати не потрібно.

Каріна важко зітхнула.

— Добре, розбити... або сильно стиснути.

— Саме так, і промовити і'мя.

Табіан обережно стиснув у долоні другий кристал, по його поверхні одразу побігли тонкі тріщини спочатку майже непомітні, а потім дедалі більші. Він усміхнувся Каріні.

— Прощавай... моя маленька Кара.

У наступну мить кристал розсипався на десятки палаючих уламків, а потік темної магії стрімко вирвався назовні, і просто посеред галявини почав формуватися знайомий портал. Табіан важко підвівся на ноги, ще раз подивився на Каріну, і не озираючись, зробив крок уперед. Його тіло повністю зникло у темряві переходу. Каріна вже хотіла полегшено видихнути, коли сталося щось дивне, портал здригнувся, темрява всередині нього ніби зламалася. І вже за мить Табіан буквально вилетів назад.

Він упав на ту саму галявину, лише тепер обличчям до Каріни.

Еліас різко зблід.

— Ні...

Він підняв погляд на портал, який нестабільно тремтів, ніби його хтось силоміць утримував з іншого боку.

— Уже почалося...

— Що саме почалося? — розгублено запитала Каріна.

— Війна, — тихо відповіла Тарґіна.

Каріна насупилася.

— Яка ще війна? Через кристал?

— Поки що ні, — спокійно промовив Еліас, допомагаючи Табіану підвестися. — Але, схоже, дуже скоро і він стане її частиною.

Каріна переводила погляд з одного на іншого.

— Може, мені хтось нарешті пояснить, що відбувається?

На мить запала тиша.

Усі троє подивилися на неї, але так нічого й не відповіли. Еліас різко розвернувся до порталу, він поклав долоню на його темну поверхню. Майже одразу по ній побігли сріблясті хвилі, ніби хтось із іншого боку намагався відхилити його допомогу.

Еліас напружився.

— Ти серйозно, Вейтаре?.. — тихо промовив він, хоча чудово знав, що той навряд чи його почує.

Він притулив до порталу вже обидві долоні. Світіння стало яскравішим, а хвилі почали накочувати одна за одною, а сам перехід помітно здригався.

Еліас стиснув зуби.

— Табіане! Швидше!

Його голос уперше прозвучав різко.

— Не знаю, скільки ще зможу втримувати прохід.

Ослаблений темний маг зробив крок, потім ще один, але тіло майже не слухалося його. Він рухався надто повільно, Тарґіна більше не чекала вона підбігла до нього, міцно вхопила за плече й щосили штовхнула вперед.

Табіан похитнувся й буквально влетів у темний портал.

На мить усе завмерло, а портал схлопнувся з таким гуркотом, що повітря навколо ще кілька секунд тремтіло. Тарґіна важко видихнула й повернулася до Еліаса.

— Ти ж розумієш, що тепер мене шукатимуть. І можливо знайдуть нас дуже швидко. Еліас спокійно кивнув.

— Розумію.

Він перевів погляд із неї на Каріну.

— І вже думаю, чи не простіше залишити тебе тут.

Тарґіна різко звела брови.

— Що?

— Одну людину сховати набагато легше, ніж двох.

На мить запала тиша, а потім Еліас ледь усміхнувся.

— От тільки скажи... чому тебе взагалі потягнуло на ці пригоди?

Тарґіна вже відкрила рот, але відповіла не одразу, вона глибоко вдихнула.

— Бо брат хоче видати мене заміж.

Еліас навіть не здивувався.

— Це я знаю.

— Знаєш?

— Так. І знаю, що твій майбутній чоловік — білий маг.

Тарґіна опустила очі.

— Тому мені й потрібна книга.

— Щоб розірвати майбутній шлюб?

Вона мовчки кивнула.

— Коли я вирушила за кристалом, думала, що достатньо буде просто вбити його носія, але потім дізналася, що це неможливо без втрати самого кристала.

Вона глянула на Каріну.

— Тож тепер книга потрібна й мені.

Еліас тихо засміявся.

— Тоді відкрию тобі один секрет.

Він зробив коротку паузу.

— Білий маг не може взяти за дружину жінку, яка вже належала іншому чоловікові.

Тарґіна різко підняла голову.

— Ти хоч розумієш, що зараз мені пропонуєш?

— Цілком.

Її голос став холодним.

— Не можу.

Вона стиснула кулаки.

— Перший чоловік стане батьком моїх дітей. А ти знаєш, що саме вони успадкують силу його роду.

Еліас повільно кивнув.

— Тоді книга тобі не допоможе.

— Звідки ти можеш це знати?

На його губах знову з'явилася ледь помітна усмішка.

— Бо її написала моя бабуся.

Тарґіна й Каріна одночасно завмерли.

— Коли я був малим, вона часто розповідала мені про цю книгу. Що саме в ній записано... і чому вона сховала її від усього світу.

Каріна недовірливо насупилася.

— Тоді чому ти досі її не знайшов?

Усмішка на його обличчі зникла.

— Моя родина шукала її багато років.

Він ненадовго замовк.

— Але саму схованку може знайти лише справжній спадкоємець Азоріта.

Каріна затамувала подих.

— То... ти знаєш, де вона?

Еліас повільно кивнув.

— Я знаю орієнтир.

Його голос став тихішим.

— І пов'язаний клятвою нікому не відкривати місце, де захована книга.

Він на мить заплющив очі.

— Я можу привести вас туди.

Потім похитав головою.

— Але не можу сказати... і не можу показати, де саме вона лежить.

Каріна вже хотіла поставити наступне запитання, але їхню розмову раптом перервав сліпучий спалах.

Небо спалахнуло, а ліс миттєво залило таким яскравим світлом, що з нього зникли навіть зорі. Здавалося, ніби над самим Елрадом розгорілося величезне полум'я, яке з кожною миттю ставало дедалі яскравішим.

Еліас повільно підвів голову, його обличчя різко змінилося.

— Почалося... — важко видихнув він.

Каріна перевела погляд на небо.

— Що це?..

Еліас уже дивився на них зовсім інакше.

— У вас десять хвилин, збирайте речі ми негайно вирушаємо.

— Еліасе... — тихо покликала його Каріна. — Що сталося?

Він мовчав лише мить.

— Ліа'норіель намагалася вбити Вейтара.

Каріна різко прикрила долонею рота.

Поряд із нею зупинилася Тарґіна й спокійно поклала руку їй на плече.

— Не хвилюйся, його може вбити лише один.

Каріна повільно повернулася до неї.

— Хто?

— Вельдріс.

Каріна знову підняла очі до неба, полум'я розросталося, ніби саме небо повільно перетворювалося на вогонь.

— Кара, часу немає, — голос Еліаса прозвучав твердо. — Тепер полювання почнеться по-справжньому.

Вона нерозуміюче подивилася на нього.

— Чому?

— Бо принц більше не зможе контролювати кожного темного мага. Він на мить замовк.

— А це означає, що знайдуться ті, хто захоче не лише вбити тебе... Його погляд ковзнув до кристала на її грудях. — ...а й заволодіти ним.