Пастка

Ніч виявилася важкою. Спати посеред цього лісу було майже неможливо. Каріну постійно будили дивні шуми, які не давали забути, де саме вони знаходяться. Десь високо між деревами тихо пищали кокони, які продовжували жерти Туманики, і щоразу від цього звуку по шкірі проходив неприємний холод. Але ще гіршим був інший писк.

Той дивний писк не зникав навіть уночі — далекий, незрозумілий. Він лунав десь між деревами, то стихаючи, то повертаючись знову, ніби щось повільно рухалося навколо них у темряві.

Каріна довго лежала із заплющеними очима, намагаючись переконати себе, що це просто звуки лісу. Але щоразу, коли писк лунав ближче, по шкірі проходив холод, а всередині з’являлося те саме неприємне відчуття, ніби за ними спостерігають.

Навіть Туманики поводилися дивно. Іноді високо між деревами знову чувся той моторошний внутрішній крик, коли вони жерли кокони. А іноді ліс раптом завмирав настільки сильно, що Каріна чута власне серце.

Лише під ранок усе трохи стихло, і Каріна нарешті змогла задрімати.

— Кара, прокидайся. Треба снідати й вирушати далі.

Табіан легенько штовхнув її в плече.

Каріна лише невдоволено відмахнулася рукою, ніби від настирливої мухи, й сильніше закуталася в теплий мішок.

— Піднімайся, — повторив він уже серйозніше. — Світає. Нам треба забиратися звідси.

Вона важко застогнала й нарешті розплющила очі. Ранкове світло ледве пробивалося крізь густі зелені крони дерев, перетворюючи ліс на щось ще більш дивне й непривітне. Тут навіть ранок не виглядав справжнім.

— Як же мене все це дістало... — пробурмотіла Каріна, сідаючи.

Табіан коротко глянув на неї, перевіряючи кристали по периметру.

— Не кисни. У Шарійських лісах завжди треба бути дуже обережними. Тут тебе або зжеруть Туманики, або знайдуть дикі племена, які живуть у цих хащах уже тисячі років.

Каріна одразу насупилася.

— Дикі племена?

— У них немає цивілізації. І домовитися з ними майже неможливо.

Вона скептично вигнула брову.

— Тобто дикарі?

Табіан задумався лише на секунду.

— Я не знаю, хто такі “дикарі”, але... мабуть, так.

Каріна потягнулася до їжі, намагаючись хоча б трохи відволіктися від розмови. Вона взяла шматок теплого хліба, намазаного чимось ароматним, і обережно принюхалася. Пахло неймовірно смачно. Навіть занадто смачно для цього моторошного лісу. Каріна відкусила шматок і мимоволі заплющила очі від задоволення.

Табіан лише похитав головою.

— З усіх проблем світу тебе найбільше хвилює їжа.

— Бо якщо мене тут щось зжере, то хоча б не голодною, — фиркнула вона.

Чоловік тихо хмикнув, але майже одразу знову став серйозним.

— Кара, давай поговоримо пізніше. Зараз швидко снідаємо й вирушаємо далі. Шлях буде довгим.

Він замовк на кілька секунд, ніби вирішуючи, чи варто говорити далі.

А потім усе ж додав:

— Його величність прислав повідомлення. За нами вирушила Тарґіна. Вона зникла одразу після того, як відчула, що кристал покинув Бастіон.

Каріна миттєво напружилася.

Навіть їжа вже не здавалася такою смачною.

— І добре, що Еліас не пішов за нами.

Вона одразу підняла голову.

— А хто такий Еліас?

Табіан не відповів одразу.

Він повільно застібнув ремінь із мечем, а потім перевів погляд кудись у темряву між деревами, ніби сама згадка про це ім’я йому не подобалася.

— Якщо коротко, — тихо промовив він. — Це людина, яку тобі зараз варто боятися найбільше.

Каріна насупилася ще сильніше.

— Чудово. У вас тут усі або монстри, або психи.

Табіан тихо засміявся.

— Кара, я тобою дивуюся. Із двох імен тебе зацікавило саме чоловіче. Але Каріна навіть не образилася. Бо це було нове ім’я. Новий уламок цього дивного світу. І їй справді стало цікаво, хто такий Еліас, якщо навіть Вейтар говорив про нього настільки серйозно.

— Ну вибач, — буркнула вона. — Тарґіна хоче мене вбити, а цей… поки що просто загадковий чоловік.

— “Поки що”, — тихо повторив Табіан і якось дивно усміхнувся.

Каріні зовсім не сподобалася ця усмішка.

— Що це означає?

Він кілька секунд мовчав, ніби вирішував, чи варто говорити далі.

— Еліас — справжній спадкоємець Азоріта.

Усередині щось неприємно стиснулося.

Каріна машинально торкнулася кристала під одягом.

— І що це означає для мене?

Табіан подивився їй просто в очі.

— Те, що рано чи пізно він тебе знайде.

Табіан тихо хмикнув.

— Давай уже кажи, — буркнула вона. — Тепер мені теж цікаво.

Табіан лише похитав головою й простягнув їй металеву чашку з гарячою рідиною.

Каріна обережно взяла чашку в руки.

Метал приємно грів пальці, і після холодного вологого повітря лісу це тепло здалося майже справжньою розкішшю.

Вона обережно принюхалася.

— Це вода?

— Так.

Каріна одразу насупилася.

— А чай чи кава?

Табіан важко застогнав і потер перенісся так, ніби вона щойно остаточно добила його морально.

— Кара… ми посеред Шарійських лісів. Тут немає ані нормальної води, ані їжі, а тебе хвилює кава.

Він подивився на неї майже приречено.

— Ти в Елраді. Тут усе не так, як у твоєму світі.

Каріна вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але Табіан випередив її:

— Я пів ночі збирав воду, потім без багаття готував тобі їжу й грів це питво, ти зараз виглядаєш так, ніби я особисто образив твою честь.

Каріна мимоволі фиркнула.

— Ти просто не розумієш важливості кави в житті нормальної людини.

— Якщо для виживання тобі потрібна кава, то я починаю розуміти, чому Вейтар називав тебе проблемою.

Вона ображено звела брови.

— Він мене так називав?

— Ні, — спокійно відповів Табіан. — Але я майже впевнений, що думав саме так.

Огризнутися хотілося страшенно. Вона зробила маленький ковток теплої води й уже хотіла відставити чашку, коли раптом помітила знайомі ягоди неподалік. Маленькі, темно-сині. Каріна повільно звела брови.

— Та ну...

Вона різко підвелася й підійшла ближче.

Це була лохина. Вона ще ніколи не бачила її просто в лісі, лише в магазинах чи на фото, але помилитися було неможливо.

Каріна обережно зірвала одну ягідку й уже майже піднесла її до рота, коли в голові раптом прозвучав голос батька:

"Доню, перш ніж щось їсти в лісі — переконайся, що воно не отруйне".

Вона машинально розчавила ягоду пальцями, і темний сік одразу виступив на шкірі густою синьо-фіолетовою плямою. Каріна завмерла лише на мить, вдивляючись у знайомий колір — та сама м’яка шкірка. Той самий солодкуватий аромат, який вона пам’ятала з дитинства, коли вони з батьком збирали лохину в карпатських лісах.

Каріна обережно лизнула краплю соку — і її обличчя миттєво змінилося.

— Це справді лохина...

Радість виявилася такою щирою, ніби вона знайшла щось рідне серед цього моторошного світу. Каріна швидко зірвала ще одну ягідку. Потім ще, і ще.

Поки в долоні не назбиралася ціла жменька.

— Дивись!

Вона простягнула ягоди Табіану, і саме тоді помітила, як різко змінився його вираз обличчя. Він зблід. По-справжньому.

— Кара... ти божевільна?

Вона розгублено кліпнула очима.

— Що?

Табіан повільно підвівся на ноги, не зводячи погляду з ягід у її руках.

— У цих лісах не можна їсти НІЧОГО.

Від того, як прозвучало це "нічого", по шкірі Каріни пройшов холод.

— Чому?

Табіан повільно видихнув.

— Бо Шарійські ліси змінюють усе, що тут росте.

Він підійшов ближче й дуже обережно забрав одну ягоду з її долоні.

— Більшість мандрівників помирають саме так. Спочатку знаходять щось знайоме. Ягоди, чи гриби, а можливо, і воду. Він стиснув ягоду пальцями.

І Каріна завмерла.

Бо ягідка виявилася точно такою ж, як справжня лохина.

— Кара, ось так усе й починається: ти їси ягоди, а потім ліс починає їсти вже тебе.

— Тому що ми не знаємо, що тут отруйне, а що ні!

Каріна насупилася ще сильніше.

— Але це ж лохина.

— Яка ще лохина?! — різко відрізав Табіан. — Ці плоди можуть тебе вбити.

Каріна обурено схрестила руки на грудях.

— У нашому світі її всі їдять. Із неї роблять десерти, торти, морозиво…

Табіан дивився на неї так, ніби половина слів узагалі не мала сенсу.

— Що таке морозиво?

Каріна кліпнула очима.

— Ти ніколи не їв морозива?

Табіан важко видихнув і втомлено провів долонею по обличчю.

— Ні. І, чесно кажучи, я навіть не хочу знати, що це таке.

Каріна одразу обурилася ще більше.

— Ти дурний, якщо навіть не хочеш дізнатися.

Табіан фиркнув.

— Після Тумаників і твоїх дивних ягід мене вже важко чимось здивувати.

Каріна пирхнула й сіла назад на мішок.

— Якщо дістанеш мені вершки… — вона замислилася, швидко щось обдумуючи, — і щось солодке, я могла б приготувати тобі морозиво.

Вона раптом замовкла.

— А ще потрібна… морозилка.

— Досить, — перебив Табіан, масажуючи скроню. — Я взагалі не розумію, що ти верзеш.

Каріна вже відкрила рота для нової суперечки, але чоловік кілька секунд мовчки дивився на неї, а потім тихо похитав головою.

— Не дивно, що саме тебе обрав кристал.

І ось тепер вона справді образилася.

— Все. Я більше нічого тобі не розповідатиму.

Табіан лише ледь підняв брову.

— Яке горе.

— Ви тут усі якісь дикарі, — буркнула Каріна, сердито поправляючи куртку. — Наче застрягли в іншій епосі. Вона почала загинати пальці:

— У нашому світі є, телефони, телевізори, фільми…

Табіан дивився на неї дедалі підозріліше.

— А у вас? — продовжила вона. — Королівства, мечі й постійні війни.

— Узагалі-то, — спокійно відповів Табіан, — меч дуже корисна річ, коли тебе хоче зжерти щось із цього лісу.

Каріна вже хотіла відповісти щось колюче, але раптом завмерла.

Десь далеко між деревами знову пролунав той самий дивний писк. Тільки цього разу він був ближче. Усмішка миттєво зникла з обличчя Табіана. Він різко підвівся на ноги й вихопив меч.

— Кара… тихо.

Каріна відчула, як по шкірі пройшов холод, бо писк повторився, і на цей раз уже зовсім поруч.

А потім десь між деревами щось важко ворухнулося. Табіан ще щось говорив, але Каріна вже майже не слухала його.

Цей моторошний писк повернувся знову. Настільки неприємний, що від нього по шкірі повільно проходив холод, ніби щось невидиме ковзало просто хребтом.

— Табіан… помовч.

Він одразу замовк.

На одну коротку мить ліс завмер настільки сильно, що Каріна перестала нормально дихати. Десь високо між деревами стихли навіть Туманики, вони більше не жерли кокони.

І саме тоді вона зрозуміла — щось змінилося.

Табіан миттєво обернувся навколо, його рука вже лежала на руків’ї меча.

— Це той звук, який ти чула вчора?

Каріна мовчки кивнула.

Вона швидко закинула останню ягоду до рота й почала складати речі назад у сумку, хоча пальці вже помітно тремтіли.

Табіан давно був готовий. Баул висів за спиною, а сам він повільно вдивлявся між деревами, ніби намагався побачити те, що бачила вона.

— Кара…

Він хотів сказати щось іще, але в ту ж мить звук повторився: він рухався прямо до них. Вона різко затулила собі рота обома руками, і Табіан завмер.

Каріна дивилася кудись йому за спину так, ніби там стояло щось настільки страшне, що вона навіть дихати боялася.

Він повільно випростався, і в ту ж мить його магія безшумно розійшлася навколо невидимою хвилею, ковзаючи між деревами й темрявою лісу.

Каріна відчула це фізично. Повітря ніби стиснулося. На коротку мить сам ліс завмер, дозволяючи чужій силі пройти крізь себе.

Темрява, мокрі дерева, сирість і запах гнилої кори. І більше нічого. Жодної магічної істоти чи руху між деревами

Жодної небезпеки, яку могла б відчути його магія.

Але Каріна продовжувала дивитися в одну точку широко розплющеними очима.

Повітря навколо раптом стало важчим.

Навіть трішки холодним, ніби змінився сам простір. Каріна повільно опустила одну руку й ледь чутно прошепотіла:

— Воно… дивиться на нас.

Табіан різко обернувся, але позаду були лише дерева й тонкі промені ранкового сонця, які ледве пробивалися крізь густі гілки, і нічого більше.

— Кара, що з тобою? Там нікого немає.

Він уже знав: Туманики спускаються лише тоді, коли наближаються до землі.

А зараз їх тут не було, його магія мовчала — жодної небезпеки. Він важко видихнув і похитав головою.

— Я ж казав, що в цих лісах не можна нічого їсти. У нас повно запасів. А тепер у тебе вже бачення почалися. Він схопив її за руку й потягнув уперед, але Каріна навіть не зрушила з місця.

— Табіан… там справді щось є.

— Кара, перестань.

Він нахилився, підняв із землі маленький камінь і без роздумів кинув його просто в порожнечу між деревами.

І в ту ж мить камінь від чогось різко відскочив, глухо вдарився об панцир.

Каріна скрикнула й миттєво затулила вуха руками.

— Боже… як болить…

Вона зігнулася навпіл, а той самий писк знову пройшовся просто крізь голову, ніби хтось дряпав її зсередини. Коли біль трохи відступив, Каріна різко штовхнула Табіана в груди.

— Ти божевільний?!

Він розгублено кліпнув.

— Що?..

— Ти влучив йому прямо в око!

Табіан завмер.

— Кому?..

— Тій істоті! Воно заверещало й втекло!

Він кілька секунд мовчки дивився на неї.

Потім фиркнув.

— Ну… от бачиш. Я вирішив твою проблему.

— Це не проблема! — майже крикнула Каріна. — Я справді його бачила!

— Кого саме?

Каріна нервово ковтнула.

— Воно було схоже на… сколопендру.

— На що?..

— Величезна багатоніжка. Дуже довга. З купою лап, іклами. І… — вона мимоволі здригнулася, — розміром майже з поні.

Табіан повільно насупився.

— Кара… таких істот не існує.

— Але ти ж бачив, що камінь від чогось відскочив!

Він уже хотів щось відповісти, але раптом замовк. Бо саме в цю мить між деревами почав повільно стікатися туман, густий та молочно-білий.

— Чудово, — крізь зуби видихнув Табіан. — Тільки Тумаників нам зараз і не вистачало…

Але туман так само раптово зник, як і з’явився.

Каріна різко підняла голову, бо десь удалині пролунав знайомий писк, і цього разу вона вже знала. Це не Туманики.

— Табіан… — дуже тихо промовила вона. — Вони йдуть.

Його погляд миттєво став серйозним.

— Скільки?

— Не знаю… але їх багато.

Табіан більше не став сперечатися, він різко дістав із кишені жменю маленьких зелених кристалів і кинув їх на землю. Камінці з тихим звуком торкнулися трави, і в ту ж мить навколо них спалахнув напівпрозорий зелений щит.

— Думаєш, це нас врятує? — нервово прошепотіла Каріна.

Табіан не відводив погляду від темряви.

— Якщо ні — вважай, що ми вже мертві.

І саме тоді між деревами з’явилися вони. Тепер Каріна бачила їх чітко, вони були величезні, вони були величезні, помаранчево-чорні й занадто довгі. Їхні тіла рухалися ривками, а десятки лап шурхотіли по землі з мокрим неприємним звуком.

Від одного погляду на них по шкірі повз холод.

— Я їх не бачу… — прошепотів Табіан.

Каріна різко повернулася до нього, а він напружено вдивлявся вперед.

— Скільки?

— Троє, — швидко відповіла Каріна. — І думаю… це батьки того малого.

Табіан коротко глянув на неї.

— Ти вже й сімейні зв’язки в них визначаєш?

— Вони значно більші за того, якого ти образив!

Одна зі сколопендр різко кинулася вперед. Її лапи з гуркотом ударилися об щит, і в ту ж мить тіло створіння почорніло, ніби його обпалило зсередини. Сколопендра заверещала й важко гепнулася на землю.

Табіан різко вилаявся.

— Щось зжерло щит майже повністю.

Він швидко торкнувся кристалів.

— Захист знищений на вісімдесят п’ять відсотків.

Але ще одна істота вже бігла до них.

— Кара, керуй мною. Я їх не бачу, але меч зможе відчути удар.

Каріна миттєво згадала батька, їх полювання, як він вчив її напрямкам по годиннику.

— Табіан! Ти знаєш, що таке годинник?

— Ні!

Каріна скрикнула, бо друга сколопендра вже почала бити лапами по щиту.

Кожен удар залишав на захисті чорні тріщини.

— Уяви коло! — швидко випалила вона. — Угорі — дванадцять! Ліворуч — дев’ять! Праворуч — три! Позаду — шість!

— І як це мені допоможе?!

— Я казатиму цифру, а ти знатимеш, куди бити!

Бій почався миттєво.

— Вісім! — закричала Каріна.

Табіан різко розвернувся й змахнув мечем. Лезо зі свистом розітнуло повітря.

— Два!

Ще один удар, і знову повз. Сколопендри рухалися надто швидко. Їхні довгі тіла ковзали між деревами так неприродно, що очі просто не встигали вловити рух. Каріна відчула, як паніка починає стискати горло.

— Шість! Табіан, три!

Цього разу Табіан влучив — його меч із хрустом увійшов у панцир істоти не глибоко, але достатньо, щоб сколопендра заверещала.Звук був настільки різким, що Каріна здригнулася всім тілом.

І саме в цю мить істота зрозуміла її головний ворог — не чоловік із мечем, а та, хто бачить. Сколопендра різко змінила напрямок і кинулася просто на Каріну. Все сталося надто швидко. Один удар хвоста — і Табіана відкинуло вбік. Він влетів спиною в дерево так сильно, що Каріна почула глухий тріск, а вже наступної миті монстр був просто перед нею його величезні ікла, гучний писк, десятки лап. І смерть, що неслася просто в обличчя.

Каріна заклякла від жаху, а потім раптом згадала сон.

Туман, той чужий голос, незнайомі слова. Вона навіть не встигла подумати, просто закричала їх уголос:

— Шаель вар'тум наар!

Сколопендра вже стрибнула, але між ними раптом упав Табіан. Як він так швидко піднявся після удару, Каріна навіть не зрозуміла. Він просто знову був поруч, і прийняв атаку на себе. Ікла тварюки вп’ялися йому в руку. Табіан застогнав від болю, але меч не випустив він різко встромив лезо просто в пащу істоті. Густа темна слизька рідина бризнула на траву й потекла по металу. Сколопендра заверещала ще голосніше, а з плеча Табіана вже текла кров.

Каріна хотіла крикнути, але не встигла бо на той писк почали збігатися інші, їх було десятки. Між деревами рухалися нові довгі тіла, і ліс буквально ожив від шурхоту лап.

І тоді сталося щось ще страшніше, або… ще дивніше. З усіх боків раптом почав спускатися туман, і разом із ним з’явилися Туманики. Спочатку один. А за мить — десятки. Вони спускалися з дерев, виповзали з туману, виринали просто з сірої мли.

Їхній писк змінився.

Тепер він більше не нагадував ані звичайний шум, ані моторошний крик, який Каріна чула раніше. У цьому звуці з’явилося щось інше — різке, люте, майже бойове.

Наче Туманики кликали одне одного на полювання. І вже наступної миті ліс вибухнув рухом.

Сколопендри рвонули вперед із темряви між деревами, а Туманики зустріли їх одразу. Простір навколо наповнився шипінням, вереском і вологими звуками рваної плоті. Туман заметався між деревами, змішуючись із довгими темними тілами, лапами й гострими іклами, а сам ліс ніби здригався від цієї страшної битви.

Каріна ніколи в житті не бачила нічого настільки моторошного.

Туманики рвали сколопендр на шматки.

Сколопендри впивалися їм у тіла. Туман навколо став майже чорним від руху сотень істот.

Табіан схопив Каріну здоровою рукою й різко потягнув назад.

— Не дивись!

Але вона вже дивилася бо не могла відірвати очей — це було жахливо.

І водночас… неправильно красиво, наче сам ліс прокинувся й вирішив знищити все живе всередині себе.

Бій тривав недовго — Тумаників було занадто багато, і вже коли все закінчилося, ліс знову став тихим.

На землі лежали розірвані тіла сколопендр.

Туман повільно стелився між деревами, а потім один із Тумаників повільно наблизився до Каріни він був величезний і неймовірно страшний.

Каріна завмерла.

Істота нахилилася до неї так близько, що вона побачила блискучі очі всередині туману, а потім почула шепіт.

Слова, які вона вже ніколи не змогла забути.

— Наша королева…

Туманик повільно схилив голову.

— Ми ваші слуги.