Шепіт туману

Лише тепер, коли Туманики зникли в тумані між деревами, Каріна по-справжньому побачила його рану.

Табіан був важко поранений. Роздерте плече. Кров на одязі. І неприродно бліде обличчя. Вона миттєво опустилася поруч із ним на коліна й почала гарячково ритися у власній сумці, витягуючи чисту тканину.

— Ти як?..

Табіан важко дихав, спираючись спиною об дерево. Найстрашніше було навіть не саме поранення, а те, що крові майже не було. Бо якщо кров не виходила назовні — значить, вона збиралася всередині.

Каріна різко підняла голову.

— Як викликати Вейтара?

Табіан криво всміхнувся.

— Навіщо?

— Щоб він допоміг тобі.

— Кара… — він важко видихнув. — Мені вже ніхто не допоможе.

Від цих слів усередині все неприємно стиснулося.

— Не говори дурниць.

Вона швидко схопила його рюкзак і почала ритися всередині.

Маленька торбинка. Три пляшечки з рідиною, ще була марля, якісь трави — і все.

Каріна розгублено насупилася.

— Та тут нічого немає… Де антисептик? Голка? Нитки? Знеболювальне?..

Табіан тихо застогнав і прикрив очі.

— Кара… ти мене іноді лякаєш.

— Це вже починає дратувати, — буркнула вона.

— Дай білу пляшку.

Каріна швидко подала йому маленький флакон. Табіан уважно подивився на рідину всередині.

— Тепер відкрий.

Вона слухняно відкрутила кришку.

— І що далі?

— Пий.

Каріна кліпнула очима.

— Я?!

— Так.

— Але навіщо?

— Це заспокійливе.

Вона глянула на нього так, ніби він остаточно збожеволів.

— Мені здається, воно зараз потрібніше тобі.

— Ні, Кара. Саме тобі.

Його голос став серйознішим.

— Бо тобі доведеться засунути руку мені під шкіру й поставити кістку на місце.

У Каріни всередині все похололо.

— Що?..

— Сколопендра вибила її. Якщо не вправити зараз — я залишуся без руки.

Він важко вдихнув.

— Ти маєш дістати кістку й різко потягнути її вперед. Якщо все вийде правильно — кров почне виходити назовні.

Каріна мовчала кілька секунд. Потім різко потягнулася до другої пляшечки.

— А це що?

— Уже мої ліки.

Флакон був темним, майже чорним.

Каріна відкрила його й подала Табіану.

Він випив усе одним ковтком і відразу відкинув порожню пляшку вбік.

— Тепер давай.

Каріна понюхала власну рідину вона була без запаху, наче звичайна вода.

Вона все ж випила її.

І здивовано насупилася.

— Це й була вода.

— Так.

— Навіщо тоді?..

— Щоб ти не знепритомніла раніше за мене.

Каріна хотіла огризнутися, але він уже діставав флягу.

— У нас є алкоголь?

— Кара… змішувати місцеві трави зі спиртом — жахлива ідея.

— Це для рани.

Він мовчки простягнув їй флягу, Каріна відкрила її й мало не здригнулася від запаху, бо це був чистий спирт.

Вона облила руки, потім марлю, глибоко вдихнула. І лише тепер наважилася торкнутися його плеча.

Тепла шкіра, кров і рвана плоть — її пальці миттєво затремтіли.

— Кара… — тихо промовив Табіан. — Якщо ти зараз не допоможеш, я справді можу померти.

Він затиснув ремінь між зубами й заплющив очі.

— Давай.

Каріна зробила глибокий вдих. А потім засунула руку просто в рану. Тепла кров миттєво огорнула пальці у цей момент її ледь не знудило. Вона намацала кістку, вхопилася за неї — і різко смикнула на себе. Щось голосно хруснуло.

Табіан закричав.

Його тіло різко вигнулося, а вже за секунду він знепритомнів.

Каріна завмерла, на якусь мить ліс навколо ніби перестав існувати. Був лише він, його рана, і моторошна тиша після крику.

А потім із плеча нарешті хлинула кров.

Каріна різко видихнула, ніби лише зараз знову почала дихати. Вона швидко притиснула до рани марлю, просочену спиртом, а потім що було сили затиснула її руками. Кров поступово почала сповільнюватися.

Каріна сиділа поруч, притискаючи його плече й чекаючи, коли кров нарешті зупиниться. Лише тоді вона змогла прибрати руки. Пальці вже тремтіли від напруги, а долоні були липкими від крові й спирту. Вона обережно розрізала тканину на його одязі й почала перев’язувати рану. Вийшло не дуже гарно — пов’язка лежала криво, марля постійно сповзала, але головне було інше.

Кров більше не йшла.

Табіан проспав, мабуть, годин шість, а може й більше. За цей час Каріна встигла перебрати майже всі його речі, сподіваючись знайти бодай щось їстівне, але в рюкзаку були лише кристали, трави, дивні флакони й зброя.

Тоді вона згадала про лохину. Цих ягід у лісі було неймовірно багато. Каріна взяла невелику каструлю й наповнила її майже доверху. Поки збирала ягоди, натрапила неподалік на струмок із чистою водою. Там вона довго мила руки, змиваючи кров Табіана й темний сік ягід, який уже встиг в’їстися в шкіру.

Колючі кущі кілька разів подряпали пальці, але вона майже не звернула на це уваги.

Набагато частіше Каріна поверталася до Табіана. Перевіряла, чи дихає, чи не просочилася кров крізь пов’язку. Чи не став він холоднішим.

І лише коли він нарешті розплющив очі, вона миттєво опустилася поруч.

— Ти як?..

Табіан нічого не відповів. Лише дивився кудись крізь неї важким мутним поглядом, ніби досі не розумів, де знаходиться. А вже за кілька хвилин знову заснув. Спав він ще довго.

За цей час сонце остаточно сховалося за верхівками дерев, і ліс знову став темним, холодним і моторошно тихим.

Каріна сиділа біля згаслого маленького ліхтаря, обійнявши коліна руками.

— Я знову одна… — тихо прошепотіла вона.

І саме в цю мить десь між кущами почувся знайомий писк. Каріна миттєво підняла голову. Там був маленький Туманик, він стояв трохи далі між гілками й уважно дивився на неї своїми темними блискучими очима.

— А ти як тут опинився сам?.. — тихо видихнула Каріна. — Бігом іди до батьків.

Створіння лише повільно похитало головою.

Каріна вже хотіла підвестися й підійти ближче, але маленький Туманик раптом просто зник у темряві між деревами, наче його там ніколи й не було.

— От і добре…

— Кому добре?..

Каріна різко обернулася. Табіан уже не спав. Лежав із розплющеними очима й мовчки дивився на неї. Вона миттєво підбігла до нього.

— Ти живий?!

— Поки що так, — ледь чутно промовив він.

Його голос був хрипким і слабким.

— Води…

Каріна швидко схопила флягу, яку ще вдень наповнила біля струмка, й простягнула йому. Табіан пив жадібно, не зупиняючись, а по його щоках стікали краплі води. Коли фляга спорожніла, він важко видихнув.

— Вибач… я все випив.

— Нічого страшного. Я ще наберу, тут неподалік є струмок.

Табіан заплющив очі й тихо застогнав.

— О, тоді я точно труп.

Каріна не стрималася й легко штовхнула його в здорове плече, але він усе одно скривився від болю.

— Поки ти спав, я назбирала ягід.

— Який зараз день?..

Каріна здивовано кліпнула.

— Ще той самий.

Табіан повільно повернув голову до неї.

— Ти встановила захист?

— Який ще захист?

— Табіан… Сколопендри втекли, а Туманики нас не чіпають.

Він важко вдихнув.

— Тут, окрім монстрів, є ще мисливці. І одна з них дуже хороший слідопит.

Каріна напружилася.

— Хто?

— Тарґіна — це донька Орм-Гатра.

Каріна завмерла лише на мить.

— Я її знаю.

Табіан тихо вилаявся собі під ніс.

— Тоді ти маєш розуміти… якщо вона знайде нас у такому стані — тобі не вижити.

Він важко подивився на власне перев’язане плече.

— А я дав клятву Вейтару, що доведу тебе до книги.

— До якої книги?..

Табіан помітно напружився, лише на мить. Але Каріна все одно це помітила.

Він повільно провів долонею по обличчю, ніби вже шкодував, що взагалі почав цю розмову.

— Ти справді нічого не знаєш, — тихо промовив він.

Каріна насупилася.

— Ну вибач, мене якось не ознайомили з правилами вашого божевільного світу.

На його губах промайнула втомлена тінь усмішки.

— Йдеться про книгу Азоріта.

Ім’я прозвучало дивно важко, наче навіть сам ліс навколо став тихішим.

— Колись її писав один із найсильніших магів Елраду, — продовжив Табіан уже серйозніше. — Кажуть, у ній є закляття, про які зараз ніхто навіть не пам’ятає. Старі ритуали, втрачені знання. І найголовніше — відповіді, які краще було б ніколи не знаходити.

Каріна мовчки слухала.

— Деякі думають, що там є записи про Бога, який зник ще до війни самих Богів.

— Зник?..

— Саме так. Його не вбили.

Табіан задумливо подивився кудись у темряву між деревами.

— Він просто… покинув Елрад.

Каріна відчула, як по спині повільно проходить холод.

Перед очима миттєво спливли: темрява, зупинене серце, голос у тумані, Туманики.

Але вона нічого не сказала.

— І Вейтар шукає цю книгу через Бога?

— Не тільки.

Табіан важко сперся головою об дерево.

— Там є записи про білих магів. Про їхню кров, народження дітей, можливо, старі ритуали.

Каріна повільно насупилася.

— І навіщо це Вейтару?

Табіан кілька секунд мовчав, вагаючись, чи варто відповідати, а потім усе ж тихо промовив:

— Бо Ніноріель має народити темного мага.

Каріна здивовано кліпнула очима.

— Але вона ж біла магеса.

— Саме тому це проблема.

У його голосі з’явилася дивна напруга.

— За всіма законами Елраду їхня дитина теж мала б бути білою.

Ліс навколо знову став надто тихим.

— Але Вейтар цього не допустить.

— Ну то треба було шукати дружину серед своїх чи як воно тут у вас працює.

Табіан тихо видихнув, ніби вкотре намагався пояснити дитині очевидні речі.

— Кара… ти ще дуже мало знаєш про Елрад.

Він повільно підняв погляд на темне небо між гілками.

— Тут правлять не титули. І навіть не корони. Тут править сила.

Каріна мовчки слухала.

— Полуночники й без того найсильніші темні маги. Але якщо Вейтар добровільно отримає згоду Ніноріель… якщо вона сама прийме його в ліжко, тоді все зміниться.

Каріна насупилася.

— Що саме?

— Він стане майже невразливим для білої магії.

Каріна кілька секунд мовчала, а потім насупилася:

— І що це йому дасть? Ти ж сам казав, що він і так сильний.

— Сильний, — погодився Табіан. — Але не нездоланний.

Його голос став тихішим.

— Якщо проти нього виступить сотня білих магів — його можна вбити.

Каріна обійняла руками коліна.

— А після… цього?

— Тоді він зможе пропускати білу магію крізь себе.

Вона остаточно заплуталася.

— Я нічого не розумію.

Табіан кілька секунд підбирав слова.

— Уяви поле бою. Білі маги використовують світлу магію. Темні — темну. І кожна сила завдає шкоди лише ворогу.

Каріна одразу підняла голову.

— Тобто своїх магія не чіпає?

— Саме так.

Він коротко кивнув.

— А після обряду Вейтар отримає захист від білої магії. Так само, як Ніноріель уже має захист від темної.

Каріна повільно завмерла.

— Тобто…

— Так. Вони стануть майже ідеальною парою для війни.

Ліс навколо був тихим, але тепер ця тиша чомусь стала важкою.

— Принцеса вже належить йому за законами Бастіону, — продовжив Табіан. — Якщо принцеса ділить ліжко з принцом Полуночників — це вважається древнім шлюбним обрядом.

Каріна повільно перевела погляд убік.

Перед очима одразу спливла Ніна. Світле волосся, схоже на срібло під місячним світлом, ніжна шкіра й тендітна врода, від якої важко було відвести погляд. І водночас — та сама небезпечна сила, що ледь не вбила її.

І Вейтар поруч із нею.

Вони виглядали так, ніби були створені одне для одного. Світло й темрява. І саме тому Каріні раптом стало не по собі бо поруч із такими істотами слово “кохання” здавалося чимось надто людським.

— Тож тепер тільки вони можуть бути справжніми суперниками одне одному, — тихо закінчив Табіан.

Каріна довго мовчала.

А потім несподівано запитала:

— Але ж вони кохають одне одного?

Табіан навіть здивувався цьому питанню.

— Хіба це не видно?

Він ледь усміхнувся.

— Вейтар робив заради неї страшні речі. На таке не йдуть без кохання.

Каріна повільно опустила погляд на власні руки.

І дуже тихо промовила:

— А може… не через кохання.

Табіан насупився.

— А через що тоді?

Каріна згадала Вельдріса, його голос був низький, спокійний і небезпечно м’який, від якого всередині все стискалося ще до того, як він встигав торкнутися її. Згадала ніжність його дотику. Те, як легко його пальці ковзали по шкірі, ніби він мав право на це від самого початку. Майже поцілунок. Той самий момент, коли вона сама потягнулася до нього, хоча розуміла — це неправильно.

І від думки, що Вейтар із Ніноріель можуть бути такими самими, усередині стало неприємно.

—А може… справа ніколи не була в коханні — дуже тихо промовила вона. — А в силі.

— Добре, про це поговоримо потім, — тихо промовив Табіан, помітно втомлено заплющуючи очі. — А зараз дістань кристали й розстав їх навколо табору. І спробуємо хоча б трохи поспати.

Каріна мовчки кивнула. Вона нахилилася до його баула, дістала знайомі кристали, схожі на великі прозорі алмази, й почала обережно розкладати їх навколо маленької стоянки.

Щойно останній торкнувся землі, у повітрі ледь помітно пройшла хвиля магії, ніби сам простір навколо став густішим. Табіан уважно простежив за цим і лише після цього трохи розслабився.

— Так уже краще, — тихо промовив він. — Тепер наш запах і слід будуть плутатися. Це має ускладнити роботу слідопитам.

Він гірко всміхнувся.

— Хоча, якщо чесно, сумніваюся, що це нас уже врятує. Ми надто довго сидимо на одному місці. І надто довго були без захисту.

Каріна хотіла щось відповісти, але саме в цю мить живіт Табіана голосно забурчав. Вона мимоволі ледь усміхнулася, а потім мовчки підсунула до нього каструлю з ягодами.

— Їж. Я їла їх увесь день і досі жива.

Табіан скептично глянув на темно-сині плоди. Потім усе ж обережно взяв одну ягоду й покрутив її між пальцями.

Спробував, і здивовано підняв брови.

— Так це ж Фаладжарі.

Каріна кліпнула очима.

— Що?

— Ці ягоди, — пояснив він. — Наше королівство закуповує їх у сусідніх землях. Вони вважаються рідкістю.

Він одразу взяв ще кілька.

— Дорогі, між іншим.

Каріна фиркнула.

— Я ж казала, що це лохина.

Табіан тихо засміявся.

— Гарна назва.

Він закинув до рота ще кілька ягід.

— Тепер я теж буду кликати їх лохиною.

Табіан їв мовчки й так жадібно, ніби кілька днів не куштував нормальної їжі. Він навіть не намагався приховати втому — просто сидів біля дерева, закидаючи до рота ягоди одну за одною. Каструлька спорожніла напрочуд швидко.

Каріна лише спостерігала за цим із ледь помітною усмішкою, а потім Табіан важко видихнув, перевернувся набік просто на своєму мішку й майже миттєво заснув. Каріна ще деякий час сиділа поруч, прислухаючись до лісу.

Але цієї ночі все було інакше. Нічні звуки стали тихішими. М’якшими.

Наче сам ліс більше не намагався їх налякати.

І Каріна заснула без страху, що прокинеться від чужого писку чи шурхоту лап поруч. Ранок теж виявився зовсім не схожим на попередній. Коли вона розплющила очі, між деревами вже пробивалося тьмяне світанкове світло. Табіан усе ще спав, його дихання стало рівнішим, а обличчя вже не виглядало таким блідим, як учора.

Каріна повільно сіла. Спати більше не хотілося. Навколо стояла дивна ранкова тиша — не моторошна, як раніше, а майже спокійна. Наче хтось усю ніч оберігав їхній сон. Вона обережно підвелася й лише тепер помітила туман.

Він стелився навколо табору густими білими хвилями, кружляв між деревами й повільно рухався по колу, ніби живий.

Туман не заходив усередину їхнього маленького табору, наче щось не дозволяло йому наблизитися.

Каріна повільно зробила кілька кроків уперед. І саме тоді між білими клубами щось ворухнулося величезний Туманик повільно висунувся з молочного серпанку, його тіло майже губилося в тумані, а тонкі лапи беззвучно ковзали по землі. Каріна завмерла.

Туманик повільно схилив голову низько, майже шанобливо.

Каріна затамувала подих, а вже наступної миті створіння так само безшумно відступило назад у туман.

І щойно воно зникло, білий серпанок почав повільно танути між деревами, розчиняючись у ранковому світлі, наче звичайна роса під сонцем.

Вони швидко зібрали речі. Каріна змусила Табіана хоча б промити рану в холодному струмку й заново перев’язати плече. Йому явно не подобалося, що тепер командує вона, але сперечатися сил уже не було.

Сніданок знову виявився простим: вода, лохина і кілька жмень ягід, які вони вирішили взяти із собою. Каріна зібрала кристали, озирнулася на місце їхньої стоянки й рушила слідом за Табіаном далі крізь ліс.

Але тепер усе навколо змінювалося. Дерева ставали рідшими. Темрява вже не тиснула так сильно. Між стовбурами дедалі частіше з’являлися великі галявини, зарослі високою травою, і саме тоді Каріна почула знайомий писк.

Вона миттєво зупинилася.

— Ти це чув?

Табіан озирнувся.

— Що саме?

Писк пролунав знову.

Тепер ближче, і Каріна вже точно знала — Туманики на когось напали.

Вона напружено вдивилася вперед.

Як їх покликати, запитати, що сталося?

Але Табіан уже викинув уперед хвилю магії, перевіряючи територію, і його обличчя миттєво стало серйозним.

— Ходімо.

Він різко вихопив меч.

— Схоже, твої друзі когось оточили.

Каріна нічого не відповіла. Лише скинула важкий баул і побігла вперед на звук, який із кожним кроком ставав дедалі гучнішим. І щойно вони вибігли на галявину, Каріна завмерла.

Тарґіна билася з Туманиками.

Її меч метався в повітрі блискавично швидко, розрізаючи туман і темні тіла створінь. Іноді вона влучала. І тоді Туманики нападали ще лютіше. Їх тут були десятки.

Один із них раптом стрибнув униз і вчепився їй у ногу. Тарґіна втратила рівновагу й важко впала на землю. Її меч відлетів убік, а сама вона вже намагалася вирватися з лап істоти.

Каріна навіть не думала.

— Не чіпати її! — різко вигукнула вона. — Це наказ!

І в ту ж мить усе завмерло. Туманики одночасно відступили назад. Їхні темні очі повернулися до Каріни в очікуванні нового наказу.

Тарґіна скористалася цією секундою миттєво. Вона підскочила на ноги так швидко, ніби зовсім не була поранена, вихопила меч і вже за мить притиснула лезо до шиї Каріни.

— Ось і попалася, мерзото.

Табіан миттєво кинувся вперед, уже формуючи закляття, але Каріна несподівано спокійно відсунула лезо від свого горла.

— Один мій наказ, — тихо промовила вона, дивлячись Тарґіні просто в очі, — і вся ця армія зжере тебе заживо.

Туманики навколо ніби почули її слова.

Їхній писк став голоснішим.

— Тож прибери меч.

Тарґіна важко дихала. Її нога була закривавлена, одяг розірваний у кількох місцях, а в очах палала справжня ненависть.

— Ніколи, — прошипіла вона. — Ти маєш здохнути, спадкоємице крадіїв.

У ту ж мить закляття Табіана влучило в неї. Магія не поранила Тарґіну, але цього вистачило, щоб вона на мить втратила рівновагу, щоб він різко смикнув Каріну собі за спину.

Табіан одразу став між ними з мечем у руці.

— Тоді тобі доведеться спершу вбити мене.

— Із задоволенням, — холодно відповіла Тарґіна.

Але Каріна вже не слухала їх.

Вона різко видихнула:

— Захищати нас.

Туман миттєво відгукнувся.

Він почав стікатися звідусіль — між деревами, з трави, просто з повітря. Білий серпанок закрутився навколо ніг Тарґіни, а вже за секунду повністю поглинув її.

Тарґіна різко вдарила магією.

Марно. Туман стискався дедалі сильніше, не даючи нормально дихати чи рухатися. І разом із ним Каріна почула голоси.

— Здобич… — З’їсти… — Дозволь… — Ням-ням… — Ми ще ніколи не куштували Тарханів…

По спині пройшов холод, але Каріна не відступила.

— Я не винна, що колись якийсь маг украв у вас кристал. — Я не просила цієї сили. Не просила потрапляти у ваш світ.

Туман навколо Тарґіни завирував сильніше.

— Я теж жертва.

Крик усередині серпанку став задиханим.

— Тож або ти відступиш… — тихо закінчила Каріна, — або загинеш.

— Добре… — хрипко видихнула Тарґіна десь усередині туману. — Добре, я обіцяю… не вбивати тебе… тільки забери це.

Каріна мовчала, а білий серпанок продовжував кружляти навколо дівчини, стискаючись усе щільніше. Крізь нього вже ледве було видно силует Тарґіни.

Туманики шепотіли.

— Дозволь… — Вона слабка… — Ми з’їмо… — Смачна… — Тархани сильні…

Каріна відчула, як кристал під шкірою почав пульсувати сильніше, і разом із цим усередині з’явилося дивне бажання не відпустити, а змусити боятися можливо, поставити на коліна. Каріна навіть здригнулася від власної думки, бо це було не схоже на неї. Це кристал хотів смерті Тарґіни, і Каріна це відчувала.

Наче темна жива воля повільно шепотіла їй просто в кров:

“Вбий.”

Табіан уважно дивився на неї.

— Кара… — обережно промовив він.

Але вона не відповіла, лише дивилася в туман. Туди, де задихалася Тарґіна.

І саме це налякало її найбільше.

Тому що якась частина всередині справді хотіла дозволити Туманикам закінчити все просто зараз.

Каріна повільно заплющила очі. Глибоко вдихнула, а потім дуже тихо промовила:

— Відступити. Вона більше не загроза.

Туман завмер, наче не хотів слухатися.

Туманики заскиглили майже ображено, але наказ усе ж був сильнішим. Білий серпанок повільно почав розходитися в боки.

І вже за кілька секунд Тарґіна впала на коліна просто на мокру траву, жадібно хапаючи ротом повітря.

Її руки тремтіли. На шиї залишилися сліди від туману, а в очах уперше не було ненависті, лише страх. Вона повільно підняла голову й подивилася на Каріну так, ніби вперше по-справжньому зрозуміла, хто стоїть перед нею.

Каріна повільно підійшла ближче. Тарґіна все ще стояла на колінах, важко дихаючи після туману, але меч із рук так і не випустила.

Каріна зупинилася за кілька кроків від неї й тихо промовила:

— Я вам не ворог.

Тарґіна лише гірко всміхнулася, явно не вірячи цим словам.

Каріна важко видихнула.

— Я просто хочу знайти книгу, зняти цей кристал… і повернутися додому.

Вона сама не помітила, як останні слова прозвучали майже втомлено. Тепер ці слова боліли сильніше, ніж раніше. Тарґіна довго мовчала. Дивилася їй просто в очі так уважно, ніби намагалася побачити щось приховане, але, схоже, не знайшла.

Повільно підвівшись на ноги, вона витерла кров із розбитої губи й лише після цього заговорила:

— Добре.

Табіан одразу напружився. Його пальці міцніше стиснули руків’я меча. Тарґіна це помітила, але навіть не подивилася в його бік. Вона й далі дивилася лише на Каріну.

— Я вирушу з вами.

Каріна здивовано кліпнула очима.

— Що?..

— Щоб цей, — Тарґіна коротко кивнула на Табіана, — не забрав кристал моєї матері.

Навколо одразу стало тихо, навіть Туманики стихли між деревами. Табіан повільно насупився.

— Твоєї матері?..

Тарґіна перевела на нього холодний погляд.

— Цей кристал належав королеві Тарханів.

У її голосі вперше з’явилося щось більше за ненависть.

— І я не дозволю Полуночникам забрати його собі.

Дівчина ледь помітно здригнулася, коли Каріна торкнулася її пораненої ноги, але цього разу не відштовхнула руку й навіть не спробувала вирватися. Каріна допомогла Тарґіні підвестися, і схоже, сили на ненависть у неї тимчасово закінчилися.

Каріна знову дістала зі своєї сумки чисту тканину й почала перев’язувати рану. Укус Туманика виглядав погано.

Шкіра навколо рани побіліла, а самі краї рани були ніби обпалені.

— З такою ногою ми далеко не дійдемо, — тихо пробурмотіла Каріна, затягуючи пов’язку.

— Це говорить людина, у якої супутник ледь рухає рукою, — одразу фиркнула Тарґіна.

Табіан тихо засміявся.

— У мене хоча б ноги цілі.

Тарґіна закотила очі.

— Поки що.

Каріна ледь усміхнулася. Дивно, але після всього, що сталося на галявині, ця суперечка вже не здавалася небезпечною.

Вони рушили далі дуже повільно. Тарґіна кульгала майже на кожному кроці, а Табіан усе ще був надто слабкий після поранення, тому тепер їхній темп став ще повільнішим. Ліс навколо поступово світлішав. Дерева вже не стояли так щільно, а між ними дедалі частіше пробивалися сонячні промені.

І саме тоді Тарґіна раптом запитала:

— Що це був за туман?

Каріна перевела на неї погляд.

— Який саме?

— Той, що тебе слухався.

У голосі Тарґіни більше не було злості.

Лише настороженість.

— І чому Туманики виконують твої накази?

Каріна кілька секунд мовчала, а потім тихо відповіла:

— Не знаю. Можливо… через кристал.

Тарґіна подивилася на неї так, ніби щойно почула щось дуже дурне.

— Кара, кристал так не працює.

Каріна важко видихнула.

— Тоді я справді не знаю.

І це була правда, бо щоразу, коли вона намагалася зрозуміти власну силу, відповідей ставало лише менше.

Коли вони нарешті вийшли майже до краю лісу, Каріна машинально озирнулася назад, і завмерла. Між деревами стояли Туманики, їх було десятки, може сотні великі й малі. Майже нерухомі серед білого серпанку.

Вони не наближалися. Не нападали.

Просто дивилися їй услід.

Каріна відчула дивне тепло всередині грудей. А потім ледь помітно кивнула їм.

На знак вдячності, і Туманики одночасно схилили голови у відповідь.