Золота клітка

Каріна прокинулася повільно, ніби виринала не зі сну, а з теплого густого туману, який ще кілька секунд не хотів її відпускати. Першими прийшли відчуття м’якість: постелі під тілом. Тепло важкої ковдри, під якою так не хотілося ворушитися, ледь вловимий аромат лаванди, що досі тримався в повітрі після вчорашнього вечора.

Було тихо якось неприродно, і саме ця тиша на одну коротку мить змусила її повірити, що все закінчилося. Що не було ані Орм-Гарта, ані Нічного Бастіону, ані Вейтара з його темрявою й небезпечним поглядом.

Лише дивний, виснажливий кошмар після нервового зриву.

Каріна повільно перевернулася на спину й заплющила очі ще на кілька секунд, дозволяючи собі цю маленьку, майже болючу ілюзію нормальності.

Але вона розсипалася майже одразу.

Разом зі спогадами. Темрява порталів. Кам’яні велетні, голос Вейтара, який і зараз ніби ковзнув десь зовсім поруч.

“Моя нова іграшка.”

Каріна різко розплющила очі. Її подих миттєво збився, а тіло напружилося раніше, ніж вона встигла щось подумати.

Стеля над нею була чужою — високою, темною, незнайомою. І саме тоді прийшло остаточне усвідомлення.

Це був не сон, бо вона все ще тут: У Елраді, Нічному Бастіоні. У крилі Вейтара.

Каріна різко сіла на ліжку й озирнулася навколо, ніби тільки зараз по-справжньому побачила цю кімнату при денному світлі.

Усе виглядало красивим, надто вишукано.

Важкі темні штори спадали майже до самої підлоги, сріблясті світильники м’яко відбивали ранкове світло, а дорогі тканини й величезне ліжко більше нагадували покої принцеси, ніж місце для полонянки. І саме це лякало найбільше. Від цієї краси ставало не по собі, ніби самі кімнати навмисно намагалися переконати її, що тут безпечно. Що тут тепло, тихо, спокійно. Що тут можна залишитися й забути про темряву порталів, про Орм-Гарта, про страх, який ще вчора стискав їй горло. Від цієї думки Каріні раптом стало холодно.

Вона різко відкинула ковдру й швидко підвелася з ліжка, відчуваючи, як усередині повільно наростає тривога. Спальня, велика кімната, кабінет та ванна.

Учора через втому й виснаження все змішалося в голові, але тепер вона раптом дуже чітко зрозуміла одну просту річ.

Її не просто поселили в покоях.

Її закрили всередині цілого крила кімнат.

Каріна швидко вийшла до головної зали. Босі ноги майже безшумно ковзали теплою підлогою, але серце з кожним кроком билося все сильніше.

Двері до кабінету були прочинені.

Ванна також, наче їй спеціально залишили можливість ходити лише тут, лише всередині цієї красивої пастки.

Від цього відчуття всередині стало ще тривожніше.

Каріна різко рушила далі — до головних дверей, які вели у коридор крила Вейтара, і саме там остаточно зрозуміла правду.

Вони були зачинені. Наглухо.

Каріна завмерла лише на мить, а потім швидко підійшла ближче, відчуваючи, як напруга вже неприємно стискає груди.

Ручки не було, взагалі: лише темне дерево й холодний металевий візерунок уздовж країв, ніби двері й не призначалися для того, щоб їх відчиняли з цього боку.

Усередині повільно почало стискатися щось важке.

— Ні… — тихо видихнула вона й штовхнула двері долонями. Нічого. Каріна натиснула сильніше. Ще раз.

Дерево навіть не здригнулося під її руками.

Паніка піднялася різко, неприємною хвилею проходячись по тілу. Вона сильніше вперлася долонями й натиснула вже всім тілом, ніби могла силою змусити ці двері відчинитися, але марно.

Тоді Каріна різко відступила назад і знову кинулася вперед, ударяючись плечем.

Біль пройшовся тілом миттєво, змушуючи скривитися, але двері навіть не ворухнулися, наче були частиною самої стіни.

Каріна важко вдихнула й повільно притиснулася лобом до холодного дерева. Серце билося так сильно, що це вже майже боліло.

І саме в цю мить вона остаточно зрозуміла правду. Її не поселили тут.

Її замкнули.

Холод повільно ковзнув спиною, змушуючи плечі напружитися. Тоді вона швидко рушила до вікон. Важкі штори розійшлися в боки, впускаючи в кімнату тьмяне ранкове світло, і на одну коротку мить у грудях навіть спалахнула надія, але щойно Каріна спробувала відчинити вікно, ця надія померла так само швидко.

Воно не відкривалося. Навіть не рухалося, бо воно було частиною самої стіни, а не шляхом назовні.

Каріна завмерла, відчуваючи, як серце починає калатати все швидше.

Кімната залишалася красивою, теплою, майже затишною. І водночас вона була пасткою.

Від цього усередині стало значно холодніше, ніж у темницях Орм-Гарта.

Бо там її тримали силою, а тут… їй подарували ілюзію свободи.

Каріна повільно повернулася до кабінету й опустилася у велике темне крісло за столом.

Шкіра тихо скрипнула під нею, а сама кімната раптом здалася ще більш чужою, ніж учора.

З цим треба було щось робити. Вона нервово провела пальцями по поверхні столу, вдивляючись у речі, розкладені так акуратно, ніби їхній власник любив контроль у всьому.

І від цієї думки Каріна одразу згадала Вейтара. Його голос, погляд й темряву, від цього всередині знову стало не по собі.

— Тут точно має бути якась кнопка виклику… — пробурмотіла вона собі під ніс, починаючи відкривати шухляди. У тата в кабінеті така була.

Він натискав її, коли хотів викликати секретаря.

До речі, секретар у тата завжди був чоловік, бо мама жартома казала, що жодній жінці не довіряє настільки, щоб залишити її поруч із ним на цілий день. А тато тоді тільки сміявся й цілував маму в скроню.

Від цього спогаду всередині боляче стиснулося. Каріна різко закрила шухляду й швидше видихнула, ніби намагалася не дозволити собі думати про дім.

Телефона вона теж не знайшла. Як і кнопки. Нічого, лише книги, папери й дивні чорні чорнила у важкому скляному флаконі.

Каріна роздратовано підвелася.

— Тут є хтось?! — голос прозвучав гучніше, ніж вона планувала.

І на її подив двері майже одразу відчинилися.

До кімнати зайшли ті самі дівчата, які вчора робили їй масаж.

Каріна швидко випросталася.

— Я хочу поговорити з Кае… — вона різко виправила себе. — З Вейтаром. І негайно.

Служниці переглянулися так, ніби перед ними стояла людина, яка щойно попросила запросити на чай самого Бога.

— Ваш сніданок подадуть за п’ять хвилин, леді, — дуже обережно відповіла одна з них. — А зараз радимо прийняти душ і переодягнутися. Для зустрічі з його величністю вам не варто бути в…

Її погляд обережно ковзнув униз.

Каріна насупилася й тільки тепер згадала, що вночі психанула й переодяглася у свою стару футболку, в якій ще прибула до Елраду.

На фоні всіх цих суконь і корсетів вона виглядала тут майже божевільною.

— Добре… — важко видихнула Каріна. — Душ так душ.

Після гарячої води їй і справді стало трохи легше, але справжнє випробування почалося пізніше.

Служниці вирішили укласти її волосся. І це виявилося майже неможливим.

Вони крутили його. Заколювали. Намагалися завити, але волосся все одно вперто поверталося до звичного вигляду.

Каріна навіть мимоволі всміхнулася. За цю зачіску вона віддала в Києві просто неймовірні гроші, і майстриня тоді гордо пообіцяла:

“Пів року взагалі нічого робити не будете.”

Схоже, дівчина не збрехала. Навіть магічний Бастіон не зміг перемогти ту укладку.

Урешті служниці здалися й лише обережно розчесали волосся, залишивши його майже таким, як було. А потім її переодягнули. У пишну темну сукню, яку затягнули настільки сильно, що Каріна кілька секунд просто вчилася нормально дихати.

— Ви серйозно?.. — прохрипіла вона, хапаючи ротом повітря.

Служниці лише мовчки поправили тканину на її плечах.

І саме в цей момент до кімнати принесли сніданок.

Точніше… це більше нагадувало святкову вечерю на п’ять людей.

На столі з’явилося усе й одразу: дивні булочки, каша, тарілки з невідомими солодощами, фрукти, склянка соку, келих темної рідини… і знову шоколад.

Каріна одразу потягнулася до маленької цукерки й закинула її до рота.

Очі мимоволі заплющилися від задоволення.

— Який у вас тут смачний шоколад…

Служниці здивовано переглянулися.

— Шоколад?.. — перепитала одна з них. — Це перетерта кора дерева Бабуті та білок яустеми.

Каріна так і не зрозуміла, що саме щойно почула, але вирішила не уточнювати й потягнулася за другою цукеркою.

— А кава у вас є?

— Кава?.. — служниця розгублено кліпнула очима. — Ні, леді. Але можемо подати трав’яний чай.

Каріна приречено застогнала подумки.

— Як ви тут взагалі прокидаєтеся…

Тоді одна зі служниць подала їй келих із темною рідиною.

— Але я зранку не п’ю алкоголь, — одразу насторожилася Каріна.

— Це не алкоголь, леді. Тонізуючий напій.

Каріна недовірливо принюхалася.

Пахло дивно — жасмином, і ще чимось терпким, незнайомим.

Вона обережно зробила ковток — і здивовано глянула на дівчат.

На смак це справді нагадувало легкий кавовий напій: трохи терпкий, теплий і головне — зовсім не солодкий.

— Смачно…

Служниці лише кивнули, а вже за кілька хвилин мовчки залишили її одну.

Вейтар так і не прийшов. Ні в обід.

Ні ввечері. Спочатку Каріна ще чекала. Ловила кожен звук у коридорі, кожен віддалений крок за дверима, кожне ледь помітне коливання повітря, від якого серце миттєво завмирало в грудях.

Але двері так і не відчинилися.

Служниці приходили мовчки. Так само мовчки накривали на стіл, змінювали рушники, поправляли постіль і зникали, залишаючи після себе лише запах трав і тихий шелест суконь.

На будь-які запитання відповідь була однакова.

— Сніданок подадуть за п’ять хвилин, леді.

Або:

— Вечеря буде після шостої.

Спочатку Каріна намагалася говорити спокійно. Потім почала вимагати. Пізніше — майже наказувати, але нічого не змінювалося.

Наче її навіть не чули, сам Бастіон дозволяв їй існувати тут лише як красивій частині інтер’єру, яку можна нагодувати, переодягнути й знову залишити на самоті.

І це дратувало дедалі сильніше. Уже на другий день Каріна почала ходити кімнатами колами.

Спальня, головна зала, кабінет, ванна. І знову спальня.

Вона вже знала кожну штору, кожну книгу в кабінеті Вейтара, кожен візерунок на темному камені біля вікон. І від цього ставало моторошно, бо разом із цим приходило дивне відчуття — Бастіон жив. Каріна відчувала це дедалі сильніше.

Десь далеко за стінами лунали кроки. Іноді — приглушені голоси. Інколи їй навіть здавалося, що замок дихає разом із нею, тихо й важко, ніби величезний живий звір, який просто дозволив їй тимчасово сидіти у своїй клітці. І найгіршим було те, що життя тут продовжувалося без неї. Десь готувалися до весілля спадкоємця.

Десь ходили люди вони сміялися, розмовляли. Жили, а вона залишалася тут — замкнена між красивими стінами, які з кожним днем усе більше нагадували пастку. На третій день Каріна почала втрачати відчуття часу.

Ранок майже не відрізнявся від вечора, а світло за вікнами залишалося однаково тьмяним і холодним. Тиша в кімнатах стала настільки звичною, що почала тиснути сильніше за будь-які крики.

Іноді Каріна спеціально починала говорити сама із собою, лише щоб почути хоч якийсь живий звук. Бо мовчання Бастіону було неправильним.

Воно ніби чекало, спостерігало. Каріна все частіше ловила себе на тому, що сидить у кріслі кабінету й дивиться на двері. Чекає, і сама не розуміє, чого більше — щоб він нарешті прийшов… чи щоб більше ніколи не з’являвся.

На другу ніч усе почало змінюватися.

Спочатку Каріна вирішила, що їй просто здається. Самотність, тиша й замкнений простір повільно тиснули на свідомість, і, мабуть, саме тому дивне відчуття не зникало, а ставало сильнішим із кожною годиною. Вона почала чути шепіт. Ледь помітний, майже невиразний, ніби хтось намагався говорити з нею крізь товщу каменю й темряви Бастіону.

Спочатку це були лише окремі звуки, від яких по шкірі проходив неприємний холод. Потім — слова. Чужі. Незрозумілі. І найстрашнішим було те, що цей голос не був схожий на кристал. Кристал говорив інакше, глибше — просто всередині неї. А цей шепіт приходив зовні — від стін, від коридорів, від самого Бастіону.

Каріна все частіше ловила себе на тому, що завмирає посеред кімнати й прислухається до темряви, ніби справді може щось там розібрати. Іноді їй навіть здавалося, що замок відповідає на її думки, особливо вночі, коли тиша ставала майже живою, а потім почалися зміни.

Каріна помітила це випадково, стоячи перед дзеркалом у ванній.

Татуювання на шиї потемнішало.

Тонкі лінії змій більше не виглядали просто чорнилом під шкірою. Вони стали глибшими, темнішими, майже живими, і від цього по спині повільно проходив холод.

Іноді Каріні навіть здавалося, що змії рухаються. Не явно, лише ледь помітно. Наче міняють положення, поки вона не дивиться прямо на них.

Одного разу вона різко піднесла руку до шиї, бо готова була заприсягтися — одна зі змій щойно поворухнула головою, але під пальцями була лише гаряча шкіра.

І страшне відчуття, що вона поступово перестає розуміти, де закінчується магія й починається божевілля. Ще гірше стало пізніше.

Каріна помітила це у дзеркалі не одразу. очі змінилися. Зелений колір, який вона знала все життя, тепер ставав темнішим. У ньому з’являлося щось майже чорне, глибоке й холодне, ніби сама темрява Бастіону повільно проникала всередину неї.

Каріна довго дивилася на власне відображення й раптом відчула справжній страх. Не перед Вейтаром чи Орм-Гартом, а перед собою. Бо вперше дозволила собі подумати про те, про що боялася навіть згадувати, а що, якщо вона справді змінюється?

Що, якщо одного дня прокинеться й уже не впізнає себе?

Ця думка засіла всередині занадто глибоко й більше не відпускала.

Але найстрашніше почалося тієї ночі.

Каріна вже майже заснула, коли раптом відчула дотик. Ледь помітний, хтось дуже обережно провів пальцями по її шиї.

Вона різко здригнулася й миттєво розплющила очі.

У кімнаті нікого не було, але відчуття не зникло, навпаки — стало сильнішим, щось невидиме знову намагалося торкнутися її.

У ту ж мить кристал під шкірою спалахнув темним світлом.

Біль пройшовся тілом різко й гаряче, так сильно, що Каріна задихнулася й вчепилася пальцями в ковдру.

Шкіру пекло, щось усередині неї боролося.

Захищало або не хотіло віддавати її комусь іншому.

Каріна важко дихала, лежачи в темряві й відчуваючи, як серце шалено б’ється в грудях.

Ніч тієї миті стала іншою.

Каріна лежала нерухомо, досі відчуваючи дивне печіння під шкірою там, де ховався кристал, коли раптом зрозуміла — тиша зникла.

Бастіон більше не шепотів, він завмер, наче щось… чекало.

Повітря в кімнаті стало важчим, густішим, і від цього шкіра миттєво вкрилася мурашками. Каріна повільно підвелася на ліктях, вдивляючись у темряву спальні, але спочатку не побачила нічого. Лише тіні. І тільки за кілька секунд помітила його.

Він сидів у кріслі біля вікна так спокійно, ніби був тут завжди. Каріна різко затримала подих, темрява навколо нього не лякала так, як мала б. Вона була іншою — густою, живою, але водночас красивою настільки, що від неї важко було відвести погляд, наче ніч сама вирішила прийняти людську подобу. Він був вродливим. Страшенно. Настільки, що це здавалося неправильним.

Темне волосся спадало на плечі, а очі світилися глибоким золотом у напівтемряві кімнати. Його обличчя не мало жодного різкого руху чи емоції, але від самої присутності цього чоловіка всередині все напружувалося. Її тіло першим зрозуміло те, чого ще не встиг розум. Небезпека. Каріна повільно стиснула ковдру пальцями.

— Хто ви?.. — голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.

Чоловік ледь усміхнувся. Спокійно, ніби це питання його навіть розважило.

— Той, кого твій кристал ненавидить найбільше.

Від його голосу по шкірі пройшло дивне тепло. Низький, повільний, він ніби не просто звучав у кімнаті — проникав усередину, збуджував.

Каріна різко сіла рівніше, і саме в цю мить кристал під шкірою спалахнув. Темним, гарячим. Біль пройшовся тілом так різко, що вона мимоволі здригнулася. Чоловік уважно спостерігав за цим, і усмішка на його губах стала ледь помітнішою.

— Вельдріс… — видихнула Каріна раніше, ніж сама зрозуміла, звідки знає це ім’я.

Його очі повільно звузилися.

— Отже, Азоріт уже говорить із тобою.

Від того, як він вимовив це ім’я, усередині щось стиснулося.

Не страх, а щось гірше — він знав про неї значно більше, ніж мав.

Вельдріс підвівся з крісла повільно, і Каріна раптом усвідомила, що не може відвести погляд.

Він рухався надто спокійно для того, хто був Богом.

Надто впевнено — ніби цей світ уже давно належав йому.

І, можливо, не тільки цей.

— Ти боїшся мене, маленька Кара? — тихо запитав він, зупинившись зовсім близько.

Каріна затримала подих.

Від нього пахло ніччю, димом і чимось небезпечно солодким, від чого всередині ставало гаряче й тривожно одночасно.

— Ні… — збрехала вона.

Вельдріс ледь усміхнувся, бо почув правду раніше за неї саму, його пальці повільно ковзнули по спинці ліжка зовсім поруч із її рукою, але так і не торкнулися.

І саме це лякало найбільше. Бо Каріна раптом зрозуміла — він міг би торкнутися її чи змусити. Міг би зламати, але не робив цього. Йому було потрібно щось значно важливіше за її тіло. Його погляд повільно опустився нижче. Туди, де під шкірою жило темне сяйво кристала.

— Азарі… завжди любила красиві речі, — майже задумливо промовив Вельдріс. — І завжди надто сильно прив’язувалася до них.

Каріна відчула, як по тілу проходить холод.

— Я не річ.

— Поки що ні, — тихо відповів він.

Його слова прозвучали спокійно. Впевнено, ніби він уже знав щось таке, чого не знала вона сама. Вельдріс нахилився трохи ближче, і Каріна раптом відчула, як повітря навколо стає важчим.

— Торкнися мене добровільно, Кара… — його голос став майже м’яким. — І я покажу тобі силу, перед якою навіть Бастіон схилить голову.

Кристал під шкірою миттєво спалахнув болем. Темрява навколо здригнулася. І Каріна зрозуміла. Щось усередині неї не дозволяє навіть наблизитися до нього.

— Ти дуже здогадлива, моя маленька Кара…

Голос Вельдріса ковзнув по шкірі майже так само, як його темрява — повільно, гаряче, небезпечно м’яко.

Він підійшов ще ближче, надто близько. Настільки, що Каріна перестала нормально дихати. Повітря між ними стало важким і густим, і від цього всередині все дивно напружилося. Її тіло реагувало на нього занадто сильно, занадто неправильно, тому вона мимоволі стиснула кулаки, ніби намагалася втримати себе докупи.

Вельдріс дивився на неї спокійно. Так, ніби вже знав кожну її думку. Кожну реакцію кожен збитий подих.

— Поцілуй мене.

Слова прозвучали тихо, майже ніжно. І найстрашнішим було те, що на одну коротку мить Каріна справді захотіла це зробити.

Бажання спалахнуло різко, гарячою хвилею проходячись тілом, і від цього їй стало страшно вже по-справжньому. Вельдріс ледь усміхнувся.

— Ти сильна, — промовив він так, ніби це його щиро тішило.

І в ту ж мить усе змінилося. Каріна навіть не зрозуміла, коли саме він опинився поруч на ліжку. Зовсім близько.

Його тіло було настільки досконалим, що це виглядало майже нереально — не як у людини, а як у створіння, яке ніколи не знало слабкості чи часу.

І від цього ставало ще небезпечніше.

— Поцілуй мене, — повторив Вельдріс тихіше. — Я ж бачу, Кара… твоє тіло вже відповідає мені. Не сперечайся із цим.

Його голос ніби проникав під шкіру.

Розчинявся всередині, і щось у ній справді тріснуло. Не розум чи страх, а контроль. Каріна сама нахилилася ближче, повільно, наче крізь сон.

І поцілувала його. Поцілунок виявився солодким. Майже болісно прекрасним. Настільки, що на мить усе навколо перестало існувати, а потім біль ударив. Різко й жорстоко. Він пройшовся тілом так сильно, що Каріна задихнулася й мимоволі застогнала, відчуваючи, як кристал під шкірою буквально палає. Шкіру обпекло, щось усередині неї намагалося вирватися назовні. Вельдріс різко відступив. І вперше за весь цей час у його погляді з’явилося щось схоже на справжню емоцію. Здивування.

— Ти вже під Богом… — тихо промовив він.

Каріна важко дихала, стискаючи пальцями простирадло й намагаючись впоратися з болем, який досі проходив тілом гарячими хвилями. А Вельдріс дивився на неї так, ніби щойно зрозумів щось дуже важливе.

— Ліа’норіель тебе мені віддасть…

Його голос став тихішим, темнішим.

І вже наступної миті він просто розчинився в темряві, наче його тут ніколи й не було, лише повітря в кімнаті ще довго залишалося гарячим, і серце Каріни билося так сильно, ніби досі не могло зрозуміти, що саме щойно сталося.

Мить — і її серце перестало битися.

Не від страху, не від хвилювання після Вельдріса. Воно просто зупинилося.

Каріна різко вдихнула, а потім ще раз, не одразу розуміючи, що саме сталося. Повітря все ще входило в легені, тіло слухалося, але всередині більше не було того звичного ритму, який вона відчувала все життя. Лише тишу власного серця — і саме

це налякало по-справжньому.

Каріна притиснула долоню до грудей, ніби ще могла відчути хоча б слабкий удар, але там не було нічого. Жодного руху, лише холод, який повільно почав розтікатися тілом.

— Ні… — хрипко видихнула вона, відчуваючи, як паніка миттєво стискає горло.

Каріна різко сіла на ліжку, намагаючись вдихнути глибше, ніби це могло щось змінити, але серце так і мовчало. І тоді прийшло усвідомлення. Вона помирає. По-справжньому.

Перед очима почало темніти, а разом із цим у свідомості блискавками спалахували уривки її життя. Мама, тато, Київ, її квартира, запах кави зранку. Сміх подруг, Андрій. Звичайне життя, яке тепер здавалося чимось далеким, майже нереальним, ніби належало вже не їй. А потім серце раптово вдарило знову, різко і боляче. Каріна задихнулася й жадібно вдихнула на повні груди, ніби тільки зараз справді повернулася до життя.

Її тіло тремтіло.

Пальці судомно стискали простирадло.

— Що… це було?.. — ледве чутно прошепотіла вона.

І саме в цю мить усе повторилося.

Серце знову зупинилося.

Раптово і жорстоко, наче чиясь невидима рука просто виривала з неї життя.

Каріна зігнулася від страху, хапаючи ротом повітря, а перед очима знову попливла темрява.

Потім удар, повернення і знову біль.

Ще один вдих, і знову: раз за разом, знову й знову.

Час поступово втрачав сенс. Каріна більше не розуміла, скільки це триває — хвилини, години чи цілу вічність. Її тіло не встигало оговтатися від одного нападу, як починався наступний.

Смерть — повернення.

І знову смерть та повернення, і кожного разу це було однаково страшно, бо щоразу вона вірила, що наступний стане останнім.

У якийсь момент Каріна вже навіть не могла кричати.

Лише лежала, важко дихаючи й відчуваючи, як тремтять руки після чергового повернення до життя.

Саме тоді кристал під шкірою раптом запульсував. Повільно й чітко, наче давав відповідь Каріна завмерла, а потім зрозуміла.

Її Бог — це був він.

Він карав її не словами, не болем, а просто вбивав її, і повертав назад. Знову і знову. Можливо, десятки разів.

А може… сотні.

Каріна повільно підтягнула ноги до себе й обійняла їх руками, притискаючись лобом до колін.

Усередині було порожньо, навіть сліз не залишилося, після всіх цих смертей у ній просто більше не лишилося сил плакати.

І саме тоді все змінилося.

Темрява кімнати відступила не різко, не вибухом світла, а повільно, ніби сам простір почав наповнюватися чимось теплим і незвично чистим.

Каріна здригнулася.

Після Бастіону, після Вельдріса, після нескінченних смертей це відчуття здавалося майже нереальним.

У кімнаті стало тепло.

Спокійно.

На одну коротку мить Каріні навіть здалося, що тут знову існує щось добре. Щось світле.

Щось, що не намагається її зламати, і саме тоді вона побачила її. Жінка стояла посеред кімнати так тихо, ніби була тут завжди. Каріна одразу зрозуміла — перед нею богиня. Не через силу чи через магію, а через відчуття, наче якась частина її душі знала цю жінку вже сотні років.

Від неї йшло світло, але воно не було м’яким чи ніжним. Це світло було холодним. Бездоганним. Майже недосяжним.

Таким, перед яким хочеться схилити голову, і водночас — втекти.

— Я Ліа’норіель, богиня світла, — спокійно промовила вона.

Каріна дивилася на неї майже із надією, після всього, що сталося, їй хотілося повірити, що ця жінка забере біль, страх і той жах, який досі жив усередині після покарання.

Але погляд богині залишався надто далеким.

Надто холодним.

— Я могла б убити тебе, — так само спокійно промовила Ліа’норіель.

І Каріна раптом нервово всміхнулася, слабо, майже виснажено.

— Ну… ви трохи запізнилися, — хрипко відповіла вона. — Мене вже сьогодні вбивали. Багато разів.

Богиня уважно подивилася на неї, і вперше в її очах промайнуло щось схоже на цікавість.

— Цікаво… — тихо промовила вона. — Ти не моя. І не Вельдріса.

Від цих слів Каріна напружилася ще сильніше.

Ліа’норіель повільно підійшла ближче.

— Але ти під впливом Бога. Жорстокого Бога, якщо він карає смертю за один поцілунок.

Каріна мовчала, бо навіть зараз згадка про це змушувала тіло здригатися.

— Якби я не знала, що Танахен був знищений мною, — задумливо продовжила богиня, — я б вирішила, що він повернувся.

Каріна кліпнула очима, нічого не розуміючи.

А Ліа’норіель уже ніби говорила сама із собою:

— Невже наші батьки створили ще одну дитину?.. Невже їм мало нас із Вельдрісом…

Каріна дивилася на неї й відчувала себе ще більш загубленою. Ці імена усі Боги цей клятий світ. Вона нічого не розуміла.

— Хто твій Бог? — раптом запитала Ліа’норіель, різко повертаючи погляд до неї.

— Я… не знаю, — відповіла Каріна швидше, ніж встигла подумати.

І це була правда Богиня повільно видихнула.

— Чудово, — холодно промовила вона. — Він карає тебе, надягає на тебе найнебезпечніший артефакт Азоріта… і навіть не називає свого імені.

Від цих слів по спині пройшов неприємний холод.

Ліа’норіель кілька секунд мовчала, а потім простягнула руку й обережно торкнулася Каріни.

Кристал під шкірою миттєво запульсував, але цього разу не було болю.

Не було страху. Навпаки — її огорнуло тепло й спокій, наче щось усередині нарешті перестало стискатися від постійного жаху.

Каріна різко вдихнула, відчуваючи, як разом із цим дотиком зникає біль після нескінченних смертей. Ліа’норіель забрала його, хоча б ненадовго.

— За допомогу моїй іскрі я теж допоможу тобі, — спокійно промовила богиня.

Каріна різко підняла голову.

— Ніноріель?..

Погляд Ліа’норіель на мить змінився.

Майже невловимо, але цього вистачило, щоб Каріна зрозуміла — це питання зачепило її сильніше, ніж усе інше.

— За тобою вже йде покарання, — тихо сказала богиня, ніби не почувши питання. — Еліас уже близько. І Тарґіна також іде твоїм слідом.

Каріна відчула, як усередині знову напружується страх.

— Вони хочуть убити мене?..

— Їм потрібен кристал.

Ліа’норіель опустила погляд на її груди, туди, де під шкірою жило темне світло.

— Але я не можу його зняти, — тихо прошепотіла Каріна.

— Я знаю, — спокійно відповіла богиня.

Кілька секунд вона мовчала, а потім її погляд став дивним.

Майже задумливим.

— Тепер ти Кара Азоріта… — вона не договорила, наче сама ця фраза мала занадто велику силу.

Потім Ліа’норіель знову заговорила:

.

— Коли Азоріта ще була Азарі, у неї була книга. Вона десь схована. Твій кристал може привести тебе до неї.

Каріна напружилася.

— Як?..

— Питай шлях. І вір йому.

Богиня обережно торкнулася її шиї.

— Цей кристал колись носила велика королева Тарханів. Шкода, що її більше немає.

Каріна дивилася на неї кілька секунд, а потім тихо промовила:

— Ви допомагаєте мені… але я відчуваю, що не подобаюся вам.

Ліа’норіель не образилася, навіть не здивувалася.

— Я вдячна тобі за порятунок Ніноріель.

І це була не відповідь.

Каріна зрозуміла це одразу.

— Дружина Вейтара жива?..

Погляд богині став важчим.

Холоднішим.

І вперше за весь цей час у ньому з’явився біль.

Справжній.

— Шукай відповіді сама, Кара Азоріта, — тихо промовила Ліа’норіель. — Кристал приведе тебе.

Коли Ліа’норіель зникла, кімната знову стала холодною.

Світло зникло разом із нею так швидко, ніби його тут ніколи й не було. Темрява Бастіону повільно повернулася у свої кути, у тишу, у каміння стін, і від цього затишок, який ще кілька хвилин тому здавався справжнім, розсипався остаточно. Каріна залишилася сама, знову.

Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись у порожнечу перед собою й намагаючись зрозуміти, що з усього почутого лякало найбільше.

Еліас й Тарґіна. Невідомий Бог… чи книга Азоріта. Чи те, як легко боги говорили про смерть. Каріна важко вдихнула й повільно торкнулася пальцями кристала під шкірою.

Тепер він здавався теплішим, майже живим.

— Колись у тебе був інший власник… — тихо прошепотіла вона. — Ти служив їй. Тож якщо справді можеш мене чути…

Азоріт, підкажи шлях до книги. Але у відповідь була тиша, лише далекі звуки Бастіону за стінами й важке відчуття самотності, яке знову почало повільно стискати груди. Каріна нервово всміхнулася сама до себе.

— Чудово… — тихо пробурмотіла вона. — Я вже говорю сама із собою.

Вона повільно опустилася на ліжко й заплющила очі, намагаючись хоча б ненадовго розслабитися. Ця ізоляція починала бісити.

Тиша Бастіону — теж, а потім це сталося.

Думка прийшла раптово — не як її власна. Глибша. Темніша, і настільки чітко, що Каріна миттєво розплющила очі.

Тепер вони всі знають про тебе, Кара.

Від цих слів шкіру миттєво обпекло холодом.

Каріна різко сіла, вдивляючись у темряву кімнати, але навколо нікого не було, лише тиша і голос.

"Ти більше не людина."

Кристал під шкірою запульсував повільно й гаряче, і вона раптом зрозуміла найстрашніше — цього разу з нею говорив не Бастіон, і не Бог, а сама Азоріта.