Спочатку:
На сторінку книги
— Брат! Як ти тут? — запитав Біг-Ті, вказуючи на Лію, яку якраз несли до під’їзду.
— Та це… — почав я.
— Не став його в незручне становище, дід! — жартома вставив Шедоу. Скільки себе пам’ятаю, якраз він завжди мене дражнив. За що? Мабуть, тому що дівчата більше люблять мене.
— Та годі тобі! — у розмову втрутився Дарт.
— Всі знають, що він найзапекліший ловелас міста! — продовжував Біг-Ті. Наче вони й не зникали з мого життя.
Колись ми разом ходили на спільні полювання… Я тоді провалився, як останній новачок — не міг вбити навіть муху. Але час минув, і вони не знають, яким я став.
— Здається, ти голодний! — зауважив Біг Т, дивлячись в сторону парку. Тепер він не міг зі мною змагатися — я цей район знаю як свої п’ять пальців.
— До речі, давно в цьому місті з’явилися такі таксі? — сказав він саме в той момент, коли підійшов хлопець і вручив мені зв’язку ключів.
— Шеф, дівчина вдома. Завтра я буду вам потрібен? — запитав він.
Я був здивований такою заявою не менше хлопців, але, здається, він вирішив працювати зі мною. Ох, ця молодь! Сама вирішує, де і коли працювати!
Та за рішучість я вирішив дати йому шанс.
— Добре, завтра о п’ятій вечора будь тут, мені потрібно виїхати за місто… — тепер однозначно буде легше вирішувати свої справи. Я зловив погляд хлопців, який видавав їх заздрість. Чому? Бо я був наймолодший… Але в якихось моментах дуже везучий.
— Гаразд! Я вас не підведу! — відповів шофер і пішов до машини.
— Підборіддя підберіть з асфальту! — не витримав я.
Кілька разів ще кинув погляд на вікно Лії — темно. Простоявши ще кілька хвилин, ми вирішили піти щось купити, випити і «скуштувати» пару людей на тому ж цвинтарі… Мені ця ідея сподобалась більше, ніж зітхати від кохання.
— Коротше… Вона тупо мене кинула, як якогось лоха! — емоційно розповідав величезний Біг Т, який радше скидався на борця реслінгу, ніж на сопливого юнака, розповідаючи про свої останні стосунки й кидаючи півпорожню пляшку на землю.
— Ой, та досить тобі, Біг Т! Що ти париш? — сміявся Дарт через вразливість друга.
— Я серйозно! — наполягав Біг Т, не стримуючи роздратування.
Врешті-решт ми напилися наче нам знову двадцять. Хлопці хотіли завалитися спати просто на могильних плитах, притулившись до холодного каменю, але я наполіг, щоб ми пішли до мене і виспалися… Всі вже забули про полювання.
Та раптом я відчув, як крізь нічний туман до мене долинає чужий пульс — спершу ледь чутний, як краплі дощу по даху, а потім дедалі чіткіший. Хтось наближався. І не просто хтось… це серце билося так повільно і рівно, що я одразу зрозумів — тіло сповнене не тільки кров’ю. Медики б назвали це брадикардія. Вона виникає не від усіх видів речовин, але опіоїди — можуть пригнічувати роботу дихального центру і знижувати частоту серцевих скорочень…
Ніколи не зрозумію, чому ці молоді створіння так легко впускають у своє життя цю гниль.
Дівчина йшла, сама не розуміючи, куди. Її хитка хода нагадувала рухи маріонетки на тонких нитках. Залишив друзів, я, як джентльмен, вирішив показати їй дорогу.
— Я йду по лінії, — тихо, майже шепочучи, повторювала брюнетка, немов трималася за ці слова, щоб не впасти в небуття. Я її розумів… Не знаю, чи зрозуміє вона мене, але якщо я зараз не підкріплюся, на вулицях з’явиться чудовисько, яке втамовує свою спрагу кров’ю всіх, хто трапиться на шляху. І тоді мені вже буде байдуже, як і хто мене побачить.
— Вибачте, вам допомогти? — мій голос звучав спокійно, але всередині я вже відчував, як ікла сверблять від нетерплячки.
— Так, Ви можете показати де тут вихід, — промовила вона з ледь чутною надією.
— Добре… — не витримавши більше, я різко обійняв її за талію. Відчув тепло тіла крізь тонку тканину та притягнув до себе. Вона не чинила опору, навпаки — віддавалася цьому бажанню сильніше за мене. Її дихання було гарячим, але нерівним, а серце билося повільно, мов рахувало останні удари. Пальці обережно пройшлися по шовковистій шкірі під її кофтою, і вона здригнулася від дотику.
Хлопці, напевно, вже давно заснули, забувши про все навколо… Ніч тремтіла від очікування. Прийшов час закінчувати прелюдію і починати нашу трапезу. Я нахилився ближче і відчув запах її шкіри — легкий аромат дешевих парфумів, змішаний із солоним присмаком поту.
Ніжно, майже з турботою, я впустив зуби у шию незнайомки. Мить опору — і шкіра піддалася. Кров полилася гарячою струєю на мій язик. Крапля за краплею, ковток за ковтком, я випивав її, наповнюючись силою і спокоєм. Це було солодко, п’янко немов магія. Кожна нова порція здавалася кращою за попередню. Часто я міг просто стерти спогади у людини, і залишити тіло десь на лавочці, а з ранку хтось викликав медиків і наступав хепі-енд. Але не в цей раз.
Незнайомка вже балансувала на межі між життям і смертю. Тіло важчало в моїх руках, дихання ставало ледве чутним, я не міг дозволити їй вислизнути з моїх міцних, холодних обіймів. Мій рот востаннє наповнився червоною рідиною, і я відчув, ніби народився заново — занурений у нескінченний потік життя, що вирував у моїх жилах її спогадами, тому поцілував холодні, майже бездиханні уста на прощання, розуміючи що зробив їй подарунок.
— Гарних снів… — прошепотів я, кладучи дівчину, або те, що від неї залишилося, на землю. Здалеку, у тіні, я помітив, що Шедоу з Біг-Ті мовчки спостерігають за кожним моїм рухом.
— А раніше ти не міг навіть кров із лікарні пити… — сказав Дарт, підходячи ближче.
— Збоченець який… — скривив обличчя Шедоу. — Авжеж, із таким личком можна робити з себе Казанову. — Він схопив мене за щоки й показав язика, наче дитина в дитсадку.
… Якби Лія тільки знала, з ким вона провела цю північ — хто міг стати її останнім порятунком… або її загибеллю. Мені трохи стало не по собі, наче я зрадив дівчині з якою навіть не був у стосунках. Від цього мене аж сіпнуло…
Далі буде...
