Спочатку:
На сторінку книги
Мисливці за життям, маги та сатаністи — далеко не виродки суспільства, як думає більшість. Навпаки — це генії, люди, що мислять інакше, бачать світ під іншим кутом і живуть в іншому часовому вимірі.
Цікаво, чому ж я так вважаю? Бо, спостерігаючи за діями найвідоміших із вищезгаданих, я бачив, наскільки вони розумні, швидкі і небезпечні. Кожна дія, кожен план як мистецтво. Вони відчувають небезпеку, уникають покарання та досягають цілі.
Шкода, я не належу ні до перших, ні до других, ні до третіх. Моє, так би мовити, існування настільки одноманітне, що часом я починаю гратися зі своїми жертвами — катуючи їх і змушуючи визнавати всі свої гріхи. Мені подобається бачити змучені обличчя, гарячі сльози, що течуть ріками по теплих щоках. Подобається слухати, як вони молять мене про милосердя, наче якогось темного бога. Звісно, це дає їм ще кілька зайвих хвилин життя…
Я ніколи не відрізнявся добротою, і постійні докори оточення, що я надто поглинений темрявою, зрештою втілилися в реальність, яка колись здавалася далекою й недосяжною. Саме з того часу я зрозумів — у цьому світі можливо все.
Але моє захоплення на практиці виявилось одноманітним і безжально нудним. Щовечора я блукаю вулицями міста, розглядаючи перехожих у пошуках хоча б іскри справжніх емоцій. Та марно — люди рухаються, як запрограмовані, виконуючи чужі сценарії, вони давно забули як бути справжніми і щасливими. Тому, як ви вже здогадалися, важко знайти саме ту людину…
Думаю, сьогодні на мене чекав вечір, такий самий тьмяний і передбачуваний, як і всі попередні.
Тому прокинувшись, я прийняв холодний душ і завершив усі звичайні ранкові справи. Якщо ви думаєте, що вампірам це не потрібно, то глибоко помиляєтесь: ми не ті ідеальні створіння ночі, якими нас показують у відомих книжках та фільмах. Скажу більше, я навіть каву пʼю.
Коли все було готово, я взявся за одяг: рвані темно-сині джинси, чорна обтисла майка. Шкіряна куртка з матовим блиском і потертою фурнітурою щільно сиділа на моїх плечах. Навколо талії зав’язана червоно-чорна сорочка в клітинку, а ноги взуті в масивні чорні ґріндерси з 10 люверсами та товстою підошвою, які роблять кроки глухими й важкими.
Я усміхнувся сам собі, оголивши білі ікла, і одягнув темні окуляри.
Виходячи зі своєї квартири на 9-му поверсі Lincoln Common, я відчув прохолоду кондиціонера в коридорі. Вечірнє світло, що пробивалося крізь великі вікна, грало на стінах, відкидаючи довгі тіні. А важкий звук кожного мого кроку відбивався ехом.
Закриваючи двері за собою, прямую до сходів — бетонні прольоти з металевими перилами і слабким запахом свіжого ремонту. Я не чув а ні звука з квартир, наче всі сусіди вже сплять, або розбрелися по барах на кшталт «The Violet Hour» чи «Empty Bottle». Що логічно, бо тут живе переважно заможна молодь — квартири в цьому районі коштують, як будинки в передмісті.
Виходжу у хол. Просторий, з високими стелями і сучасними меблями. Підлога — керамограніт, виблискує під ногами. Великі скляні стіни відображають вечірнє світло міста, а з невеликої кав’ярні доноситься аромат свіжозавареної кави. На рецепції тихо обговорюють новини, у повітрі легка нотка шкіри від диванів і крісел.
Щойно я ступив на вулицю, холодне вечірнє повітря Чикаго різко вдарило в груди.
Коли кажуть, що вампіри не дихають, — не вірте. Діставши з кишені бездротові навушники, я увімкнув музику. Першим пішов «Start the Healing» від Korn — ця мелодія завжди приводить мене в потрібний стан.
Я потягнувся і, взявши останню цигарку Marlboro, підкурив її. Мій погляд випадково впав на вікно дівчини, що живе підо мною — жодного руху, лише світло настільної лампи, як завжди. Не знаю, чому мені хочеться побачити, як вона визирає через завіси, але це точно не через те, що мене до неї тягне! Вона ззовні — гарна молода жінка, а всередині… Ні, я нічого проти письменників не маю, навіть дуже люблю Натаніеля Готорна або Генрі Джеймса, але вона просто бездарна, і в світі своїх паперів та думок вона практично втратила себе… Наче вигадані світи поглинули її.
Правду кажучи, я не знаю, що думають про мене мешканці, але, здається, нічого поганого. Я майже не заглядаю в їхні думки — можу лише мимохідь прочитати пару, і то випадково. Всі вони вважають, що я бізнесмен, який часто їздить за місто до сім’ї і, повертаючись, довго відпочиває вдень. Можливо, так вони себе втішають, щоб не думати про чудовисько, яке живе поруч.
Та не будемо перебільшувати з самокритикою. Я, як і будь-яка жива, адекватна істота на землі, люблю себе. Але, що правда, я зовсім не схожий на бізнесмена. Хоча б через мою зовнішність. Скоріше айдол який набирає популярність серед підлітків та мам за тридцять.
Вечірнє місто нарешті оживає: машини повільно пливуть асфальтом, фари малюють довгі світлові сліди. Люди прогулюються тротуарами, хтось сміється, хтось поспішає. З барів і ресторанів доноситься музика, запахи піци, смаженої їжі і свіжої випічки. Вітрини відбивають жовте та червоне світло неону, додаючи вулиці динаміки.
Я йду на північ. Бари і кафе Lincoln Avenue чергуються з невеликими магазинчиками. Велосипедисти обережно маневрують між пішоходами, а собаки тягнуть своїх господарів вперед до парку. Зупиняюся біля Dimmi Dimmi Corner Italian — великі вікна випромінюють світло, зсередини чути сміх і дзвін келихів. Та в таких місцях компанію на вечір я не шукав. Важко приховати їх зникнення. Хе-хе…
Від Lincoln Common до Rosehill Cemetery — близько трьох миль, що займає приблизно одну годину пішки, тож мій шлях був досить довгим, як ви вже мали зрозуміли.
Після кількох кварталів повертаю нарешті на Western Avenue. І тут атмосфера змінюється — вулиця стає тихішою, з меншим рухом. Проходжу повз The Atlantic Bar & Grill — джазові мелодії прослизають назовні, люблю це місце.
І ось, переді мною — головна брама з темного вапняку Rosehill Cemetery.
Вирізьблена у готичному стилі, вона нагадує ворота в інший світ — з гостроверхими вежами, аркою і старим каменем, який зберіг подих ХІХ століття. Всередині одразу стає тихо: шум машин із вулиці Western Avenue стихає, і ти ніби переносишся в зелений парк-лабіринт.
Доріжки широкі, обсаджені деревами. Вони плавно в’ються між пагорбами та квітниками. Повсюди високі дуби й клени, а влітку під їхнім листям — прохолода й напівтемрява. Осіннє листя вкриває землю золотим килимом. Уздовж доріжок стоять величні надгробки, склепи й статуї — від простих кам’яних плит до справжніх архітектурних шедеврів. Деякі мають колони, інші — янголів із розпростертими крилами, що ніби охороняють спокій похованих.
Найбільше вражають мавзолеї та каплиці — наприклад, May Chapel з вітражами Tiffany. Всередині скляні вікна пропускають кольорове світло, і воно падає на кам’яні стіни так, ніби ти в маленькому соборі.
Поруч можна знайти могили відомих чикагців — бізнесменів, політиків, військових. Імена на плитах знайомі з підручників: тут спочивають засновники великих компаній, герої війни, мери міста. Але між ними — тисячі простих, скромних надгробків.
Прогулюючись, відчуваєш, що це більше ніж цвинтар: це сад пам’яті. Десь видніється ставок, у якому відбивається небо, десь чутно спів птахів. Тиша тут не моторошна, а скоріше врівноважена, спокійна. Люди приходять сюди не лише з квітами, а й на прогулянку — щоб доторкнутися до історії.
А ще тут часто блукають готи або металхеди, та фанати The Weeknd. Родичами я їх не вважав, тому з задоволенням «вбивав». Чесно кажучи, не чіпав тільки сатаністів (вони мені ближчі до серця). І це не має жодного стосунку до моєї віри.
Легкість цього вечора мене не пригнічував. Звісно, хотілося, як колись, випити пару пляшок пива, зустрітися з друзями. Але це було в минулому… Я навіть не думав, що вампіри, на відміну від інших, дорослішають. Мені здавалося, що я залишусь підлітком назавжди, але ні.
Можливо, це на краще, бо, дивлячись на свою стару компанію, я розумію одне — доля зіграла з ними жорстоку жарт, і вони вже втрачені в усій тій гидоті, що споживають тоннами.
Під ногами я помітив старі квіти. Хах, коли я був малим, мені завжди казали — не наступай на квіти, що лежать на кладовищі! Зараз це мені вже не допоможе — смерть прийшла до мене одного разу, і другого разу їй йти нема сенсу.
Я почав розглядати відвідувачів, і нічого не підходило для сьогоднішньої трапези. Наприклад, ось дівчина з сережкою в носі, двома кільцями в губах, пірсингом у брові й ще з півдесятком у вусі. Наче зібрала на собі весь металобрухт міста. Я люблю, коли все в міру, зі смаком. Але і її вже брудний прикид — від рваних панчох до вицвілої футболки з логотипом якоїсь забутої рок‑групи — теж залишав бажати кращого. Це якби вам подали сиру неочищену картоплю, і сказали б їсти…
Одразу за нею пройшов хлопець років дев’ятнадцяти, з довгим чубом — точно не мій тип. Скільки б я не читав книжок про мій рід, письменники завжди роблять із нас суцільних збоченців. Не вірте їм. Так, дівчата, коли проходять своє друге народження, стають надто вільними й роблять речі, які в колишньому житті були табу. Але вдаватися в деталі… мабуть, не варто. Та це не стосується чоловіків, аж ніяк…
Я відкрив нову пачку цигарок, запалив і повільно випустив дим, спостерігаючи, як він розчиняється у вогких сутінках, додаючи гірку нотку в повітря.
Мені, як і раніше, нікуди поспішати, тому потрібно було посидіти біля кожної могили, кожного смертного друга якого я знав за життя — Антоніо, Каміли, Джона… Все було — і все минуло. Сумно, але я не маніяк, який буде перетворювати всіх, кого любить, на собі подібних.
Я повернув праворуч і помітив знайомий силует. Музика миттєво стихла.
