Спочатку:
На сторінку книги
Девід, високий брюнет з бездоганно рівною поставою, підійшов до нас майже беззвучно. Темний костюм і срібний затискач для краватки робили його схожим на героя старих фільмів.
— Для тебе завжди найкраща кімната, — підморгнув він, ставлячи перед нами меню з товстими сторінками.
— Не для мене, а для пані, — відповів я, Девід з повагою схилив голову.
Він зробив знак офіціантці, і нас провели повз основний зал, де за столиками сиділо кілька відвідувачів, до високих дверей з різьбленого дерева.
За ними виявилася приватна кімната — тиха, затишна, з м’яким світлом і товстими шторами, що повністю відгороджували від решти світу. Посередині стояв стіл, на ньому — дві чашки, срібний чайник з гарячим жасминовим настоєм і маленька ваза з гілочкою лаванди — звичний набір для всіх відвідувачів. А з прихованих динаміків лунала ледве чутна інструментальна музика.
Моя нова знайома сіла навпроти. В кімнату тихо зайшов офіціант, і ми одночасно, ніби за командою, замовили оолонг і вишневий сорбет. Виявилося, що ми надто схожі — навіть у дрібницях. Це здивувало не лише мене і її, а й Макса — мого постійного офіціанта тут. Він прийняв замовлення і вже за кілька хвилин поставив перед нами тонкі чашки з гарячим чаєм і скляні креманки з охолодженим сорбетом, від якого підіймався легкий аромат стиглих вишень.
Ми говорили, як не дивно, про все підряд, хоч півгодини тому сиділи мовчки, ніби дві риби в морі. Розмова потекла сама собою, і раптом вона почала розповідати про своє дитинство. Про те, як росла з дідусем і бабусею — суворими, але добрими людьми, які навчили її читати ще до школи і кожної неділі водили на блошиний ринок, де вона могла вибрати будь-яку книгу чи платівку. Потім, коли вони померли, вона потрапила до прийомної сім’ї — людей, що здавалося, жили зовсім іншим життям. Там було холодно не через погоду, а через мовчання. І вона зрозуміла, що є місця, де ти можеш бути частиною сім’ї, але не відчувати дому.
Лія говорила тихо, без жалю, радше як про щось, що просто сталося, і я слухав, не перебиваючи. Її голос був спокійним, але очі іноді ховалися в тінь, наче вона боялася, що я побачу зайве.
— А що це було на кладовищі? — я зробив останній ковток чаю.
— Я не думаю, що тобі це потрібно, — водячи пальцем по столу, трохи таємничо відповіла вона. — Ми не настільки близькі. Я знаю тебе особисто всього кілька годин. Тим паче… — її тон став більш серйозним. — Ти вампір.
Час минав непомітно. Чайні чашки спорожніли, ложки дзвеніли об тонке скло креманок, і повітря в кімнаті наповнилося м’яким теплом. Наприкінці вечора ми обоє відчували себе виснаженими — не фізично, а від тієї відвертості, яка забирає більше сил, ніж будь-яка ніч без сну. Та я відчував незриму стіну. Ця дівчина не була такою легкою як інші. Тому внутрішній голос і запевнював мене, що це мій варіант — страждання, зітхання та купа неприємностей.
Девід зробив мені послугу і викликав таксі, прискоривши повернення додму.
Лія задрімала, і я мав підозру, що це було через ритуал. Поки ми їхали додому, я відчув гострий голод, згадавши, навіщо взагалі прийшов на цвинтар… Покинути її на водія було б підло з мого боку, але все ж… Я глибоко зітхнув і приготувався терпіти ще пів години.
Машина плавно рухалась вулицею South Michigan Avenue — серед сучасних хмарочосів і старовинних будівель, що переплітались у міському пейзажі Чикаго. Вогні неонових вивісок барів і ресторанів відбивалися в калюжах після недавнього дощу, а прохожі, загорнені у куртки, поспішали по своїх справах. Атмосфера водночас була холодною і живою — справжній дух великого міста.
Машина зупинилася біля нашого під’їзду. І тут я зовсім розгубився — чи то сьогодні якийсь дивний день, чи то назріває щось серйозне. На маленькій лавочці сиділи троє хлопців. У їхніх силуетах я впізнав Біг-Ті, Шедоу і Дарта.
Чому у них такі прізвиська? Це окрема історія. Біг-Ті — бо він завжди їсть більше за всіх і шалено любить стріт-фуд, часто замовляє одразу п’ять дабл-бургерів. Шедоу — тому що ніколи не світиться на вечірках, завжди тримається в тіні і носить чорне, наче справжній привид. А Дарт — бо постійно у чорних сонцезахисних окулярах, навіть уночі, і керує машиною так зухвало, що всі думають — він герой фільму.
Ми не бачилися років з десять, але як раніше обіцяли: якщо що — вони знайдуть мене, а я їх. Цього разу вони знайшли мене.
Я заплатив шоферу, і той із задоволенням погодився віднести Лію додому. Як він дістане ключі — вже не моя справа, бо за ту суму, що я йому дав, він міг не лише знайти ключі будь-яким способом, а й зламати всі двері в будинку, якщо треба.
Поки водій намагався дістати Лію з машини, я підійшов до трійці і попросив сигарету. Вони кілька хвилин дивилися на мене з нерозумінням, бо очікували зовсім не на таку реакцію, а потім один за одним обійняли.
