Спочатку:
На сторінку книги
У такі моменти хочеться вбити когось найжорстокішими способами. Її крок був легким, наче вона зовсім не торкалася трави, що була під ногами… Таке я бачив лише у «Володарі перснів», там, де Леголас ходив майже літаючи, складно описати, але це було щось на рівні фентезі, що суперечило фізиці. Її хода була напрочуд модельною. Боже, мене зараз точно знудить від таких ідеальних даних. Вона нагадувала мені одночасно пантеру і вовчицю.
— Стривай! — Боже, далі принижуватись вже нікуди. Я підбіг до неї, і все, що я зміг у неї випросити — це щоб Лія трохи знизила темп.
— Я Ітан.
— Дуже приємно, але навіщо ти це сказав? — Я просто завмер — вона сміялась. Переді мною весь цей час стояла зовсім інша людина, а не книжковий червʼяк. І дуже симпатична.
— Вибач, просто я хотіла тебе розіграти. Ти постійно дивишся на мене з вікна, тому я й вирішила пожартувати.
— Так хто ти?
— Людина… ? — вона кинула на мене такий погляд наче я ідіот.
Ми йшли пліч-о-пліч, від неї відходило якесь дивне тепло. Чому я його відчував? Лія мовчки дивилася на асфальт, на якому слухняно лежала її тінь. Моєї поруч не було, і вона навіть не цікавилася, чому. Дивне, але приємне мовчання. Мене щось заманювало подивитися на неї, і коли я це зробив, зрозумів, що вона теж хотіла краще мене розглядіти. На наших обличчях з’явилися посмішки — зазвичай так буває, коли люди починають подобатися одне одному. Але ж вона не може мені подобатися через 10 хвилин повного мовчання! Хоча… з моменту як я став пітьмоглядом — що означало “вампір” у звичайних людей, у мене наче вибухнули всі гормони разом.
— Кажуть, ти пишеш вірші.— я порушив тишу.
— Кажуть, ти вампір.
Лія поставила мене в глухий кут, я не міг зрозуміти, чи вона знову жартує, чи ні…
— Кажуть? — невпевнено протягнув я
— Так. — коротко і ясно наче відрізала.
Ми знову занурилися в тишу. Недалеко світилося вітринами кілька барів на North Clark Street — вузька вулиця, яка тягнеться поруч із цвинтарем. Музика лунала на повну з відкритих терас, люди пили пиво, курили і танцювали під неоновими вивісками. Атмосфера була водночас гучна і трохи похмура — типова для цього району Чикаго, де минуле переплітається з теперішнім.
Мені дуже хотілося запросити Лію на чашку кави, але я ніяк не міг підібрати потрібних слів. А раптом вона мене не зрозуміє? Адже кількох речень, які ми тільки що сказали, замало для такого кроку. Вона задумливо дивилася в нікуди.
Моє серце шалено билося, в крові розливався адреналін. Руки почали пітніти — цього не відчував вже років з сорок. Я вбив багато гарних жінок, і вони були значно привабливішими, але я не зміг би торкнутися її молодого тіла без дозволу. Вона була для мене наче богиня, заборонений плід, створений людьми, які її покинули.
Я не заглиблювався в її історію, але знав напевне: її виховували дідусь і бабуся, які пішли з життя незабаром після її сімнадцятиріччя.
Я вслухався в тишу — все було спокійно, ніщо не заважало мені і всьому світу відпочивати. Схоже, сили темряви і світла відступили на якийсь час. Як це прекрасно. Я посміхнувся і помітив, що вона дивиться на мене своїми зеленими, наївними очима з явним нерозумінням.
— Що? — розвів руками я.
— Ти ж вампір?
— Це ти про це так довго думала?
— Так.
— Глибокі думки, — я кивнув у відповідь — А я от думав, як запросити тебе на чашку чаю. — Вона усміхнулася. Було очевидно навіть мені, дурню, що я закохуюся в неї не за дні а за хвилини, але я не розумів, що саме це викликало.
— То в чому ж проблема?
— Яку каву ти любиш?
— Каву? — вона розсміялася так дзвінко, ніби перли розсипалися по мармуровій підлозі.
— Згадав… я ж казав про чай…
Вечір здавався дивним — мов сон, де реальність плавно змішується з мріями. Душа, якщо вона взагалі в мені ще є, ніби оживала й тягнула до чогось більшого — тихого співу і плавного танцю. Я не наївний юнак, але в цю мить відчував себе захопленим і злегка безпорадним.
Ми знову мовчали, бо слова здавалися зайвими. Я згадував наші попередні зустрічі і відчував легкий докір — не за себе, а за те, що так мало розумів.
Ми повернули з вулиці Clark у затишний вузький провулок, де на розі ховався старовинний чайний салон — з темним деревом, витонченими вітражами і запахом пряних трав. Відкривши двері, ми опинилися в іншому світі. Ледь чути були тихі розмови і дзвін чашок, а приглушене світло свічок створювало атмосферу інтимності.
