Раді Вас бачити!

Тепер

Він повернувся додому вже далеко за північ.

Під'їзд зустрів його знайомою тишею. Лампочка над сходами то спалахувала, то згасала, відкидаючи на стіни дивні тіні. Підіймаючись сходами, він ловив себе на думці, що не хоче відчиняти двері квартири. Там більше ніхто не чекав.

Ключ тихо повернувся в замку.

Квартира зустріла його мовчанням.

Ще кілька тижнів тому тут звучав її сміх, пахло свіжозвареною кавою, а з кухні долинав її тихий спів. Тепер залишилася лише порожнеча, що оселилася в кожному кутку.

Він повільно зняв куртку й поклав ключі на комод.

Його погляд зупинився на невеликій дерев'яній коробці, яка стояла на полиці біля книжкової шафи.

Він був готовий заприсягтися, що раніше її тут не бачив.

Коробка була темно-коричневою, з витонченим різьбленням у вигляді польових квітів. Кришку перев'язувала стара лляна стрічка.

Він обережно розв'язав вузол.

Усередині лежали десятки фотографій.

Старі.

Потерті.

Деякі вже пожовкли від часу.

Він почав переглядати їх одну за одною.

Ось вона маленькою дівчинкою.

Ось випускний.

Ось подорож до моря.

На кожному знімку вона усміхалася.

Так щиро, що важко було повірити: ця сама людина щодня боролася зі своїми страхами.

Раптом одна фотографія змусила його завмерти.

На ній була вона.

Щаслива.

Її руки ніжно обіймали незнайомого чоловіка.

Вони стояли біля озера, сміялися й дивилися лише одне на одного.

Його серце боляче стиснулося.

— Хто ти?..

Пальці тремтіли.

Він перевернув фотографію.

На звороті нерівним почерком було написано:

«Не забудь мене...»

Він довго дивився на ці слова.

У голові одна за одною виникали сотні запитань.

Хто цей чоловік?

Її брат?

Друг?

Колишній?

Чому вона жодного разу не згадувала про нього?

Чому сховала фотографію?

Він заплющив очі.

Перед ним знову постав її образ.

Вона усміхалася.

Готувала вечерю.

Сміялася над його невдалими жартами.

І жодного разу не сказала, що в її минулому була ще одна людина.

Відчуття ревнощів швидко змінилося тривогою.

Можливо...

Справа була зовсім не в коханні.

Він різко відкрив щоденник.

Сторінки перегорталися одна за одною.

Раптом погляд зачепився за короткий запис.

«Іноді правда страшніша за будь-яку брехню.»

Він завмер.

Далі було ще кілька рядків.

«Я не можу розповісти йому про нього. Якщо він дізнається, усе закінчиться. Але мовчати дедалі важче...»

Він перечитав запис кілька разів.

«Про нього...»

Невже вона писала саме про чоловіка зі світлини?

Він відклав щоденник і знову взяв фотографію.

Тепер він уважно роздивлявся кожну дрібницю.

На задньому плані виднівся старий маяк.

Берег озера.

І дерев'яний причал.

Десь він уже бачив це місце.

Але не міг згадати де.

Саме тоді з коробки випала ще одна світлина.

Він нахилився й підняв її.

На ній були вже вони вдвох.

Він і вона.

Усміхнені.

Щасливі.

На звороті майже стерлися чорнила.

Він ледве зміг прочитати напис.

«Ти повинен знати правду... Але, можливо, краще, щоб ніколи її не дізнався.»

Його охопило дивне відчуття.

Наче вона залишала ці підказки спеціально.

Наче знала, що одного дня він почне збирати уламки її життя.

Телефон різко завібрував.

Номер був прихований.

Цього разу повідомлення не містило жодного слова.

Лише координати.

Він відкрив карту.

Точка знаходилася за містом.

Біля старого озера.

Саме того, яке було на фотографії.

Усередині все похололо.

— Це не може бути випадковістю...

Він ще раз подивився на координати.

Потім на фотографію.

Потім знову на щоденник.

Хтось навмисно вів його цією дорогою.

Але хто?

І головне — навіщо?

Він швидко сховав фотографії до внутрішньої кишені куртки, узяв ключі від машини й попрямував до дверей.

Перш ніж вийти, мимоволі озирнувся.

У темному коридорі квартири було тихо.

Та на мить йому здалося, що двері до спальні повільно прочинилися самі.

Він завмер.

— Є тут хтось?..

Відповіді не було.

Лише холодний протяг хитнув фіранку.

Він різко зачинив двері квартири й майже збіг сходами вниз.

Не підозрюючи, що цієї ночі зробить перший крок назустріч правді.

Правді, яка назавжди змінить усе, у що він вірив.