Раді Вас бачити!

Тоді

Їй було холодно.

Навіть у червні.

Навіть тоді, коли сонце лагідно торкалося плечей, а місто пахло свіжою кавою, розпеченим асфальтом і липовим цвітом.

Вона стояла біля книжкового магазину.

Знову втекла із занять.

Знову без жодної мети блукала вулицями, намагаючись заглушити думки.

Книги були єдиним місцем, де вона могла хоча б ненадовго сховатися від себе.

Саме тоді він підійшов.

— Вибач, — привітно усміхнувся незнайомець. — Ти не знаєш, де тут відділ із сучасною українською літературою? Кажуть, тут хороший вибір.

Вона підвела очі.

Темне волосся.

Світла сорочка.

Теплий погляд.

І така щира усмішка, що їй на мить захотілося повірити: хороші люди все-таки існують.

— Знаю, — тихо відповіла вона. — Я якраз туди йду.

— Тоді, може, дозволиш скласти тобі компанію?

Вона сама не зрозуміла, чому погодилася.

Наче знала його давно.

Наче він не був чужим.

Вони довго ходили між книжковими полицями, розглядали новинки, сперечалися про улюблених авторів, сміялися з кумедних назв і зрештою купили по одній книжці.

Потім була кава біля фонтану.

Гомін людей.

Літній вітер.

І розмова, яка дивним чином не хотіла закінчуватися.

— Я люблю Ремарка, — сказав він. — І Дару Корній.

— Гарний вибір.

— А ти що читаєш?

Вона ледь усміхнулася.

— Майже нічого.

Збрехала.

Насправді вона могла годинами говорити про книги.

Пам'ятала напам'ять улюблені вірші.

Зберігала між сторінками засушені квіти.

І вірила, що книжки здатні рятувати людей.

— До речі... Як тебе звати?

— А ти як думаєш?

Він засміявся.

— Добре. Тоді я назвуся першим.

Він простягнув руку.

— Я — Олег.

Вона потиснула її.

— Приємно познайомитися.

— А тепер твоя черга.

— Не сьогодні.

— Думаєш, я не дізнаюся?

— Можливо, дізнаєшся.

— Тоді я прийду завтра.

Вона підняла брови.

— Справді?

— Обов'язково.

Вона мовчки кивнула.

А подумки сказала собі:

«Цей хлопець або врятує мене... або зламає остаточно.»

Наступного дня він справді прийшов.

І вона вперше назвала своє ім'я.

Але так і не сказала йому правди.

Не розповіла про безсонні ночі.

Про панічні атаки.

Про тривожні сни.

Про голос, який іноді шепотів:

«Не вір нікому...»

Він закохувався.

Повільно.

Щиро.

Без зайвих слів.

А вона лише вчилася дихати поруч із ним.

Навіть коли вони гуляли містом, вона міцно тримала сумку.

Бо на самому дні лежав щоденник.

Єдина річ, яка знала про неї всю правду.

Їхні зустрічі стали маленькою традицією.

Щодня — нова кав'ярня.

Нова вулиця.

Новий парк.

Нові розмови.

І ще одна причина не повертатися додому надто рано.

Олег умів слухати.

Умів мовчати.

Умів сміятися так, що поруч із ним ставало легше.

Він помічав дрібниці.

Запам'ятав, що вона любить гіркий шоколад.

Що нервово поправляє волосся, коли хвилюється.

Що дивиться на небо, коли намагається стримати сльози.

Вона ніяк не могла зрозуміти, чим заслужила таку ніжність.

Одного вечора вони сиділи на лавці біля річки.

Сонце вже ховалося за горизонтом.

— Мені здається, ти постійно від чогось тікаєш, — тихо сказав він.

Вона здригнулася.

— Від чого?

— Не знаю.

Він трохи помовчав.

— Може... від самої себе?

Вона швидко засміялася.

Надто швидко.

— Ти психолог?

— Ні.

Але я добре бачу сумні очі.

Вона опустила погляд.

Усередині все стислося.

«Якби ти тільки знав...»

Тієї ночі вона відкрила новий щоденник.

Білі сторінки лякали більше, ніж темрява.

Вона довго дивилася на них.

Потім написала:

«Я не маю права бути щасливою. Але поруч із ним мені хочеться жити. Хочеться сміятися. Хочеться вірити, що минуле більше не знайде мене.»

Кілька секунд вона вагалася.

І дописала:

«Але що буде, якщо він побачить, ким я була раніше? Якщо дізнається, що я зробила?»

Рука затремтіла.

Чорнило розпливлося.

Останній рядок вона вивела майже пошепки:

«Можливо, якщо мовчатиму... усе залишиться в минулому.»

Наступного ранку Олег уже чекав на неї.

У руках тримав букет жовтих тюльпанів.

— Це мені? — здивувалася вона.

— Просто так.

— Але чому?

Він усміхнувся.

— Бо ти сьогодні усміхаєшся.

А мені хочеться, щоб так було завжди.

Вона відвела погляд.

Їй раптом стало страшно.

Минулої ночі їй снився зовсім не він.

Уві сні знову був той самий темний силует.

Він мовчки стояв у кінці довгого коридору.

І дивився прямо на неї.

Коли вона прокинулася, серце шалено калатало.

Олег узяв її за руку.

— Одного дня ти мені все розкажеш?

Вона ледь усміхнулася.

— Колись...

Він повірив.

А вона вже знала відповідь.

Бо деякі таємниці не можна довіряти навіть тим, кого любиш.

Іноді вони мають назавжди залишитися в тіні.

Наступного дня вона прийшла трохи раніше.

Сіла на ту саму лавку біля фонтану й стискала в руках паперовий стаканчик із кавою. Серце билося швидше, ніж зазвичай.

«А якщо він не прийде?..»

Ця думка здавалася дивною.

Вони знали одне одного лише день.

Та чомусь їй уже хотілося побачити його усмішку.

— Я ж казав, що прийду.

Вона різко озирнулася.

Олег стояв позаду, трохи захеканий.

У руках він тримав маленький паперовий пакет.

— Запізнився? — винувато усміхнувся він.

— На дві хвилини.

— Значить, ще не все втрачено.

Вона тихо засміялася.

— Це тобі.

Він простягнув пакет.

Усередині лежала книжкова закладка у вигляді пір'їнки.

— Побачив її й одразу подумав про тебе.

— Про мене?

— Так. Ти схожа на людину, яка любить книги більше, ніж зізнається.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Учора, коли ти сказала, що майже не читаєш, твої очі видали тебе.

Вона опустила погляд.

Уперше за довгий час їй захотілося бути чесною.

— Дякую...

Вони ще довго гуляли вузькими вулицями міста.

Розмовляли про дитинство, улюблені місця й маленькі мрії.

Олег несподівано зупинився.

— Гаразд.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Учора ти пообіцяла сказати мені своє ім'я.

Вона усміхнулася.

Кілька секунд мовчала, ніби зважувала, чи варто відкривати навіть таку дрібницю.

Потім тихо сказала:

— Мене звати... Софія.

Олег усміхнувся так щиро, що вона мимоволі відповіла усмішкою.

— Софія...

Він повторив її ім'я повільно, ніби боявся забути.

— Воно дуже тобі пасує.

Вона відчула, як щоки запалали.

Минуло багато часу відтоді, як хтось вимовляв її ім'я з такою теплотою.

— А знаєш? — сказав він. — Я радий, що прийшов учора.

— Чому?

— Бо інакше я ніколи б не зустрів тебе.

Вона нічого не відповіла.

Лише міцніше стиснула книжкову закладку в долоні.

Уперше за довгий час їй здалося, що життя може бути не лише болем.

Але дорогою додому вона знову відчула той самий погляд.

Ніби хтось ішов за нею.

Вона різко обернулася.

Вулиця була майже порожньою.

Лише чоловік у темному пальті стояв на протилежному боці дороги.

Його обличчя ховав капюшон.

Він не рухався.

Лише дивився.

Софія прискорила крок.

Коли за кілька секунд вона озирнулася знову...

Незнайомець зник.

Тієї ночі вона відкрила щоденник і написала лише один рядок:

«Сьогодні він уперше назвав мене на ім'я. І сьогодні ж я зрозуміла... що минуле знайшло мене раніше, ніж я встигла втекти.»