Раді Вас бачити!

Тепер

Щоденник лежав у нього на колінах, ніби був живим.

Він не міг зрозуміти, що страшніше: жити в невіданні чи нарешті дізнатися правду.

Квартира мовчала.

Тиша стала її новою господинею.

Він сидів у її улюбленому кріслі, загорнувшись у плед, який досі зберігав ледь відчутний аромат її шампуню. Здавалося, варто лише заплющити очі — і вона зайде до кімнати, усміхнеться та скаже, що він знову засидівся за книжкою.

За вікном повільно накрапав дощ.

Краплі одна за одною сповзали по шибці, ніби хтось невидимий писав власний щоденник.

Він глибоко вдихнув і відкрив першу сторінку.

Акуратний, рівний почерк.

Саме таким він його пам'ятав.

Вона завжди писала красиво. У кожній літері було стільки спокою, ніби вона вкладала в них частинку своєї душі.

Тоді ще все було добре.

«Сьогодні він приніс мені каву, навіть нічого не сказавши. Я не зізналася, але це зробило мій день. У нього добрі очі. І поруч із ним я знову повірила, що можу довіряти.»

Він усміхнувся крізь сльози.

Так, це був він.

Його ранкова кава.

Її сонна усмішка.

Їхні короткі обійми перед роботою.

Усе це було справжнім.

Принаймні він так думав.

Він перегорнув сторінку.

«Я знаю, що можу здаватися дивною. Мовчу тоді, коли хочеться кричати. Усміхаюся тоді, коли всередині все розсипається. Але поруч із ним мені здається, що я починаю жити спочатку.»

Він заплющив очі.

Кожне слово боліло.

І водночас зігрівало.

Наче вона сиділа поруч і тихо читала ці рядки вголос.

Та наступний запис змусив його завмерти.

«Іноді я втомлююся прикидатися. Навіть перед ним. Усміхаюся, а в голові звучать чужі голоси. Спогади, які не відпускають. І тінь, що стоїть за моєю спиною, коли він мене обіймає.»

Його пальці похололи.

Він перечитав ці слова ще раз.

Потім ще.

І ще.

«Тінь...»

Що вона мала на увазі?

Голоси?

Спогади?

Він був переконаний, що вона щаслива.

Що поруч із ним їй нічого не загрожує.

Але тепер у руках він тримав уже не щоденник закоханої дівчини.

Перед ним відкривалася її темрява.

Він перегорнув ще одну сторінку.

Вона була майже повністю замальована чорним маркером.

Лише один рядок залишився недоторканим.

«Те, чого він не знає, може його вбити.»

Він довго дивився на ці слова.

Здавалося, літери рухаються перед очима.

У кімнаті раптом стало важко дихати.

Повітря ніби стало густішим.

Тиша більше не була звичайною.

Вона тиснула.

Він різко підвівся.

Стиснув щоденник у руках і почав ходити квартирою.

Кухня.

Вітальня.

Балкон.

Усе залишилося таким, як за її життя.

На кухонному столі стояла її улюблена чашка.

На холодильнику ще висіла записка з кумедним смайликом.

У телефоні досі був відкритий їхній спільний плейлист.

Він не зміг натиснути «Відтворити».

— Чого саме я не знаю?.. — тихо прошепотів він.

Його голос розчинився в порожнечі.

Він повернувся до крісла й знову відкрив щоденник.

Почерк змінився.

Літери стали нерівними.

Подекуди чорнило було розмазане, ніби вона писала тремтячою рукою.

«Я втомилася боятися. І втомилася прикидатися, що нічого не сталося. Я хотіла розповісти йому правду... Але як сказати таке, щоб не зруйнувати все? Він не заслужив цього. Він добрий. Він не повинен нести мій хрест.»

Він відчув, як серце почало битися швидше.

Наступний рядок був коротким.

«Я не маю права втягувати його... навіть якщо вже запізно.»

Втягувати?

У що?

Холод пробіг по спині.

Він машинально перегорнув кілька сторінок.

Посеред щоденника лежала стара фотографія.

Вони усміхалися.

Щасливі.

Закохані.

Та коли він уважніше придивився до світлини, усмішка зникла з його обличчя.

Позаду них, між деревами, стояв силует.

Темний.

Нерухомий.

Обличчя розгледіти було неможливо.

На звороті фотографії її почерком було написано лише одне речення.

«А ти теж його бачиш?»

Його пальці розтиснулися.

Фотографія впала на підлогу.

Серце калатало так сильно, що він чув кожен удар.

Це був жарт?

Випадковість?

Чи вона справді знала щось, про що він навіть не здогадувався?

У цей момент у коридорі тихо рипнула підлога.

Він різко підняв голову.

У квартирі, окрім нього, нікого не мало бути.

Але він був майже впевнений...

Що більше він тут не сам.

Він завмер.

Рипіння більше не повторилося.

— Це неможливо... — прошепотів він.

Він повільно підвівся й зробив крок до коридору.

Темрява зустріла його мовчанням.

На мить здалося, ніби хтось щойно сховався за рогом.

— Є тут хтось?

Жодної відповіді.

Лише дощ за вікном.

Він увімкнув світло.

Порожньо.

Полегшено видихнув.

— Я просто втомився...

Повернувшись до вітальні, він помітив, що щоденник лежить відкритим.

Хоча був певен, що закрив його.

Він підійшов ближче.

На сторінці, яку він не відкривав, було написано:

«Якщо ти зараз озирнувся — значить, усе почалося.»

Його серце пропустило удар.

— Ні...

Він не пам'ятав цієї сторінки.

Не пам'ятав цих слів.

Повільно підняв очі...

І в дзеркалі за своєю спиною на одну мить побачив жіночий силует.

Коли різко обернувся — кімната була порожньою.