Раді Вас бачити!

Тоді

Кабінет психологині був затишним.

Світлі стіни, книжкові полиці, невелика лампа з теплим світлом і запах ромашкового чаю створювали відчуття безпеки. Але для неї навіть це місце залишалося холодним.

Наче між нею і всім світом стояло товсте скло, крізь яке вона могла бачити життя інших, але не могла до нього доторкнутися.

Вона сиділа на м'якому дивані, міцно зчепивши пальці в замок.

Кісточки побіліли від напруги.

Погляд був опущений.

Вона боялася зустрітися очима навіть із жінкою, яка сиділа навпроти.

Психологиня терпляче чекала.

Не поспішала.

Не ставила зайвих запитань.

Лише тихо сказала:

— Розкажіть мені... що зараз найбільше вас лякає?

Дівчина повільно вдихнула.

Здавалося, навіть повітря проходило крізь легені з болем.

Серце билося так сильно, що вона чула кожен удар.

— Я... боюся власних думок...

Її голос був ледве чутним.

Психологиня трохи нахилилася вперед.

— Що ви маєте на увазі?

Дівчина мовчала кілька секунд.

Потім прошепотіла:

— У моїй голові постійно хтось говорить...

Не я.

Не ви.

Наче чужі голоси.

Вони шепочуть.

Сперечаються між собою.

Нагадують про те, що я так відчайдушно намагаюся забути.

Іноді вони кричать так голосно, що я перестаю розуміти, де закінчується реальність і починається мій страх.

Кімнату заповнила тиша.

По її щоці повільно покотилася сльоза.

Вона навіть не витерла її.

— Я так втомилася...

— Від чого?

— Від себе.

Ці слова прозвучали майже пошепки.

Психологиня не перебивала.

Лише уважно слухала.

— Ви зробили дуже важливий крок.

Дівчина здивовано підняла очі.

— Який?

— Ви наважилися сказати це вголос.

Іноді саме з цього починається шлях до одужання.

Дівчина сумно усміхнулася.

— А якщо вже запізно?

— Не поспішайте ставити собі вирок.

Навіть найтемніша ніч колись закінчується.

Вона опустила погляд.

Їй дуже хотілося повірити.

Але страх був сильнішим.

Коли консультація завершилася, вона ще довго стояла біля дверей клініки.

Надворі вже сутеніло.

Повітря стало прохолодним.

Ліхтарі відбивалися у калюжах після короткого дощу.

Місто жило своїм життям.

Автомобілі поспішали додому.

Закохані прогулювалися тротуарами.

Хтось сміявся.

Хтось поспішав на останній автобус.

Лише вона почувалася так, ніби весь цей світ існував окремо від неї.

Вона зробила кілька кроків.

І саме тоді знову почула знайомий шепіт.

«Ти ніколи не втечеш...»

Вона різко озирнулася.

Позаду нікого.

Лише порожня вулиця.

«Він теж піде...»

Вона заплющила очі.

— Замовкніть...

Перехожі навіть не звернули уваги.

Вони не чули того, що чулося лише їй.

Удома вона довго сиділа за письмовим столом.

Перед нею лежав відкритий щоденник.

Чиста сторінка.

Ручка тремтіла в пальцях.

Нарешті вона почала писати.

«Сьогодні я вперше розповіла комусь про свої страхи. Вимовила вголос слова, які роками боялася навіть подумати. Але чи вистачить мені сил боротися? Чи зможу я колись розповісти правду Олегові?»

Вона поставила крапку.

Довго дивилася на написане.

Потім тихо дописала:

«Найбільше я боюся не своїх голосів. Я боюся дня, коли вони почнуть говорити його голосом...»

Раптом телефон завібрував.

Повідомлення.

Номер був прихований.

Вона відкрила його.

На екрані світилися лише кілька слів.

«Вони все ще поруч. Не озирайся.»

Її серце пропустило удар.

Звідки хтось знає, де вона?

Хто надсилає ці повідомлення?

Вона повільно підняла голову.

За вікном, між деревами, нерухомо стояла темна постать.

Неможливо було розгледіти обличчя.

Лише силует.

Він не рухався.

Наче терпляче чекав.

Дівчина завмерла.

Здавалося, навіть дихати стало страшно.

Вона кліпнула.

І силует зник.

Чи справді він був там?

Чи це знову гра її виснаженої свідомості?

Вона не знала.

Але вперше зрозуміла одну страшну річ.

Можливо...

Вона боялася зовсім не власних думок.

І якщо це було правдою, то найстрашніше чекало на неї ще попереду.