Раді Вас бачити!

Тепер

Минали дні.

Він майже не виходив із квартири.

Години зливалися в одну нескінченну сіру смугу. День змінювався вечором, вечір — ніччю, але для нього час ніби перестав існувати.

Єдине, що залишилося від неї, — фотографії, кілька речей і той самий чорний щоденник.

Він перечитував його знову й знову.

Кожна сторінка відкривала нову загадку.

І з кожним записом він дедалі сильніше усвідомлював: він зовсім не знав дівчину, яку любив понад усе.

Вона усміхалася.

Обіймала його.

Готувала каву.

Говорила, що все добре.

А всередині повільно руйнувалася.

— Чому ти мовчала?.. — тихо прошепотів він, проводячи пальцями по її почерку.

Відповіддю була лише тиша.

За вікном знову почався дощ.

Його телефон різко завібрував.

Незнайомий номер.

Він кілька секунд дивився на екран.

Не відповів.

Дзвінок обірвався.

Минуло кілька секунд.

Телефон задзвонив знову.

Потім ще раз.

На екрані з'явилося повідомлення.

«Вона не сказала тобі всього.»

Усередині все похололо.

Він швидко набрав номер.

Абонент був недоступний.

— Хто ти?.. — прошепотів він.

Відповіді не було.

Він підійшов до столу.

На ньому лежав її телефон.

Після її смерті він намагався знайти бодай щось.

Листування.

Фото.

Контакти.

Та ніби хтось спеціально стер усе її життя.

Не залишилося майже нічого.

Лише кілька безіменних файлів.

І порожнеча.

— Що ти приховувала від мене?..

Його погляд випадково впав на її стару сумку.

Вона стояла в кутку кімнати.

Він відкривав її вже десятки разів.

Та сьогодні вирішив перевірити ще раз.

Рука ковзнула по підкладці.

І раптом пальці відчули щось тверде.

У внутрішній кишені був захований маленький чорний записник.

— Як я міг його не помітити?..

Він обережно відкрив його.

Усередині не було звичних щоденникових записів.

Лише короткі нотатки.

Наче нагадування.

22:00. Не запізнитися.

Забути. Не згадувати.

Нікому не розповідати.

Наступний запис був написаний так сильно, що ручка майже продерла папір.

«Він не повинен знати.»

Його серце стислося.

— Я?..

Він перегорнув сторінку.

«Голоси повернулися.»

Ще одна.

«Вони знайшли мене.»

Він відкинувся на спинку дивана.

— Хто... вони?

Саме в цю мить телефон задзвонив знову.

Цього разу він відповів одразу.

— Алло!

Кілька секунд у слухавці було чути лише важке дихання.

— Хто це? — голос його затремтів.

Мовчання.

Потім тихий чоловічий голос.

Спокійний.

Холодний.

— Ти все ще читаєш її щоденник?

У нього перехопило подих.

— Хто ви?

— Це не має значення.

— Звідки у вас мій номер?

Незнайомець тихо засміявся.

— Ти ставиш не ті запитання.

— Що вам потрібно?

Знову пауза.

Потім незнайомець вимовив:

— Ти не був єдиним, хто її любив.

Він міцніше стиснув телефон.

— Що це означає?

— Якщо хочеш дізнатися правду...

Голос урвався.

Потім прозвучали останні слова.

— Не довіряй її щоденнику.

Зв'язок обірвався.

Він ще кілька секунд сидів нерухомо.

Серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей.

Не довіряти?

Але це був її почерк.

Її думки.

Її слова.

Чи...

Хтось навмисно хотів, щоб він саме так думав?

Він знову переглянув записник.

Серед десятків коротких нотаток одна адреса повторювалася кілька разів.

Стара квартира.

Околиця міста.

Він ніколи не чув про це місце.

Чому вона туди ходила?

І головне — від кого ховалася?

Він схопив ключі від машини.

Дощ посилився.

Дорога була майже порожньою.

Фари виривали з темряви мокрий асфальт.

Через сорок хвилин він уже стояв біля старого будинку.

Облуплені стіни.

Іржаві балкони.

Темні вікна.

Здавалося, тут давно ніхто не жив.

Він піднявся сходами.

Двері квартири були прочинені.

Від легкого поштовху вони тихо заскрипіли.

Усередині пахло пилом, сирістю і старим деревом.

Ліхтарик ковзав по стінах.

Раптом світло вихопило зі темряви фотографію.

Ту саму.

Він підняв її.

Позаду них знову стояв той загадковий силует.

Поруч лежав ще один щоденник.

Старіший.

Пошарпаний.

Він відкрив першу сторінку.

Почерк був її.

Але зовсім інший.

Нервовий.

Нерівний.

«Вони знайшли мене.»

Наступний запис.

«Я більше не можу тікати.»

Ще один.

«Якщо ти читаєш це... значить, я програла.»

Він відчув, як холод пробіг по всьому тілу.

Раптом у квартирі рипнула підлога.

Він різко обернувся.

— Хто тут?

Тиша.

Він зробив крок уперед.

Ще один.

У кінці темного коридору майнула чиясь тінь.

Вона зникла так само швидко, як і з'явилася.

— Стій!

Він кинувся слідом.

Коридор був порожній.

Лише відчинене вікно повільно гойдалося від вітру.

Та коли він уже хотів повернутися, його погляд упав на стіну.

Там, свіжою чорною фарбою, було написано лише три слова.

«Ти наступний.»

Він повільно простягнув руку до стіни. Пальці тремтіли. Чорна фарба ще не встигла повністю висохнути. Вона залишилася на його шкірі, ніби хтось написав ці слова лише кілька хвилин тому. «Ти наступний». Він перечитував їх знову і знову, намагаючись знайти бодай якесь логічне пояснення. Це мав бути чийсь жорстокий жарт. Але хто міг знати, що він прийде саме сюди? Хто знав про цю квартиру? І головне — звідки ця людина знала про щоденник?

У кімнаті запанувала така тиша, що він чув власне серцебиття. Раптом десь угорі тихо рипнули старі дошки. Він різко підняв голову. Будинок був покинутим, але цей звук був надто чітким, надто реальним. Він повільно зробив кілька кроків до вузьких дерев'яних сходів. Кожен щабель голосно скрипів під ногами. Повітря ставало дедалі холоднішим, а запах вогкості змішувався з ароматом старого паперу. Здавалося, сам будинок не хотів відпускати своїх таємниць.

Другий поверх зустрів його напіввідчиненими дверима. Усередині стояв старий письмовий стіл, вкритий товстим шаром пилу. На ньому лежала засохла троянда, стара чорнильна ручка й пожовклий конверт без адреси. Він обережно взяв його до рук. Усередині був лише один аркуш.

«Якщо ти знайшов це місце, значить, уже запізно. Не шукай мене. Шукай того, хто змусив мене мовчати.»

Він перечитав запис кілька разів. Це був її почерк. Він упізнав би його серед тисяч інших. Літери були трохи нерівними, ніби вона писала поспіхом або плакала. У грудях знову защеміло. Усе це означало лише одне: вона приходила сюди добровільно. Але навіщо?

Він уже хотів сховати лист до кишені, коли почув тихий звук за дверима. Наче хтось дуже повільно зробив один крок. Потім ще один. Він завмер. Серце шалено калатало. Кімната була порожньою, але відчуття чужої присутності не зникало. Він різко відчинив двері й вискочив у темний коридор.

— Є тут хтось? — його голос луною прокотився старими стінами.

Жодної відповіді.

Лише вітер свистів у розбитому вікні.

Він зробив ще кілька кроків і раптом помітив на підлозі мокрі сліди від черевиків. Вони були зовсім свіжими. Сліди вели до сходів, а потім раптово зникали. Наче людина просто... розчинилася.

— Це неможливо... — прошепотів він.

У цей момент телефон у кишені різко завібрував.

Незнайомий номер.

Він відповів майже миттєво.

— Алло!

Кілька секунд у слухавці було тихо.

Потім почувся знайомий чоловічий голос.

— Я ж казав тобі не приходити сюди.

— Хто ви? Чого хочете від мене?

— Ти вже зробив першу помилку.

— Де ви? Покажіться!

У слухавці почувся короткий сміх.

— Ти зараз стоїш саме там, де вона востаннє плакала.

Зв'язок обірвався.

Він повільно опустив телефон. Руки тремтіли. Перед очима знову постала її усмішка — така світла, така справжня. Він не міг повірити, що за цією усмішкою ховалося стільки страху.

Та раптом його погляд упав на дзеркало, що висіло в кінці коридору.

У відображенні він побачив себе.

І ще когось.

Темний силует стояв просто за його спиною.

Він різко обернувся.

Позаду нікого не було.

Коли ж знову подивився на дзеркало...

Воно було порожнім.