Спочатку:
На сторінку книги
Кажуть, у кожного лісу є свої таємниці.
Але про цей ліс люди воліли мовчати. Особливо після заходу сонця, коли останні промені зникали за чорними верхівками дерев, а між стовбурами починав стелитися холодний туман.
Восени ліс змінювався. Дерева скидали останнє листя, оголюючи покручені гілки, вітер носив під ногами мокре помаранчеве листя, а знайомі стежки в темряві здавалися зовсім чужими. Старі мешканці села називали цей час Годиною Відьми.
Вони вірили, що саме напередодні Хелловіну межа між світом живих і світом мертвих стає настільки тонкою, що крізь неї може пройти будь-хто.
Але найбільше вони боялися тієї, хто жила за цією межею.
Великої Відьми.
Ніхто не знав її справжнього імені. Одні казали, що колись вона була звичайною жінкою, яка втратила найдорожчу людину й після цього звернулася до забороненої магії. Інші стверджували, що Відьма народилася разом із самим лісом і була його хранителькою задовго до появи першого будинку в селі.
Її оселю можна було знайти лише вночі.
Старий маєток стояв глибоко серед дерев, прихований від людських очей густим туманом. Вдень на його місці можна було побачити лише зарості папороті та старі камені, але після опівночі у вікнах спалахувало тепле світло.
А перед будинком з'являлися гарбузи.
Їх були десятки.
Кожен світився зсередини й мав вирізане обличчя. Деякі усміхалися, інші немов плакали, а на деяких замість очей були дивні символи, значення яких ніхто не наважувався шукати.
Люди казали, що Велика Відьма не вирізає на гарбузах випадкові обличчя.
Вона вирізає **таємниці**.
Якщо на гарбузі з'являлося твоє обличчя, Відьма знала те, що ти приховував від усього світу.
Якщо ж на ньому з'являлося твоє ім'я, це означало лише одне.
Вона вже знала, коли ти прийдеш.
Тієї осені все почалося раніше.
За кілька днів до Хелловіну зник перший чоловік. Потім — молода дівчина, яка пішла до лісу збирати трави й більше не повернулася. Люди почали замикати двері ще до настання темряви, а матері забороняли дітям навіть дивитися в бік лісу.
Та знайшовся один чоловік, який не вірив у старі легенди.
Його звали Едвард.
Він повернувся до села після багатьох років відсутності. Про Відьму він чув ще в дитинстві, але завжди вважав ці історії вигадками, якими дорослі лякали дітей.
Тепер він був старшим і давно перестав вірити в казки.
Принаймні так він думав.
Тієї ночі Едвард сам зайшов до лісу.
Він не знав, навіщо це робить. Можливо, хотів довести собі, що всі ці розмови про Відьму — дурниці. Можливо, його привів туди страх за людей, які зникли.
А може, він просто відчував, що ліс чекає саме на нього.
Едвард ішов уже майже годину, коли помітив світло.
Між деревами стояв гарбуз.
Він світився сам по собі, хоча всередині не було видно свічки. Вирізане обличчя здавалося неприродно живим, а темні очі ніби стежили за кожним його рухом.
Едвард зробив крок назад.
І почув за спиною жіночий вдих.
Він завмер.
Кілька секунд чоловік не наважувався обернутися.
Потім почув тихий голос просто біля свого вуха:
— Ти запізнився.
Едвард різко розвернувся.
Нікого.
Тільки туман, дерева й мокре листя.
— Хто тут? — запитав він.
У відповідь десь попереду пролунав жіночий сміх.
Тихий.
Низький.
Неприємно спокійний.
Після нього один за одним почали загорятися гарбузи.
Перший — біля старого пня.
Другий — за деревом.
Третій — посеред стежки.
Четвертий з'явився так близько, що Едвард відсахнувся.
Світло продовжувало спалахувати все далі, утворюючи дорогу крізь ліс.
І наприкінці цієї дороги стояла вона.
Спочатку Едвард побачив лише силует.
Висока жінка в довгій чорній сукні стояла нерухомо, а її темне волосся ворушилося від вітру. На голові був широкий гостроверхий капелюх, край якого приховував обличчя.
Вона не йшла до нього.
Просто чекала.
І саме це налякало Едварда найбільше.
— Велика Відьма… — прошепотів він.
Жінка повільно підняла голову.
Її очі були майже чорними.
Не порожніми.
У них було щось живе, старе й настільки холодне, що Едварду стало важко дихати.
— Ти назвав мене, — сказала вона.
— Я...
— Люди завжди називають мене Відьмою, коли їм страшно.
На її губах з'явилася посмішка.
— Але ти навіть не знаєш, кого насправді боїшся.
Відьма підняла руку.
За її спиною один із гарбузів раптом тріснув.
З нього вирвався чорний дим, який поповз землею, обвиваючи коріння дерев.
А потім із темряви почувся голос.
— Едварде...
Чоловік зблід.
Він знав цей голос.
Знав його краще за будь-який інший.
Це була його молодша сестра.
Дівчина, яка померла багато років тому.
— Ні...
Едвард відступив.
— Це неможливо.
Відьма дивилася на нього спокійно.
— Для тебе — неможливо. Для цього лісу — ні.
Голос сестри пролунав знову:
— Едварде...
Він закрив вуха руками.
— Припини!
Відьма зробила крок ближче.
— Ти прийшов сюди за відповідями. Тож слухай.
Едвард опустив руки.
— Чого ти хочеш від мене?
Жінка довго дивилася йому в очі.
І вперше в її погляді з'явилося щось схоже на жаль.
— Не я.
Вона повернулася до гарбуза.
— Вона.
На його поверхні почали проступати чорні лінії.
Спочатку одна.
Потім друга.
Вони перепліталися, утворюючи літери.
Едвард підійшов ближче.
Він не знав цього імені.
Але, побачивши його, раптом відчув дивний біль у грудях.
— Хто це?
Відьма відповіла не одразу.
— Дівчина, яка прийде сюди через багато років.
— Звідки ти знаєш?
— Я чекала на неї ще до того, як вона народилася.
Едвард подивився на неї з недовірою.
— Що їй потрібно?
Відьма повільно нахилилася до нього.
— Не їй.
Її голос став майже шепотом.
— Тобі потрібно буде вирішити, чи врятуєш її.
Едвард відчув, як холоне шкіра.
— Від кого?
Відьма подивилася вглиб лісу.
Туман там став густішим, а між деревами почали ворушитися тіні.
— Від того, що прокинеться разом із нею.
— Я не розумію.
— Зрозумієш.
Вона торкнулася пальцями гарбуза.
Полум'я всередині нього раптом стало майже білим.
— Коли вона прийде, не довіряй тим, хто скаже, що знає правду про цей ліс.
— А тобі?
Відьма подивилася на нього.
— Особливо мені.
Едвард не встиг нічого відповісти.
Вітер ударив між деревами з такою силою, що листя здійнялося в повітря. Полум'я в гарбузах згасло одне за одним.
Коли темрява знову відступила, Відьми вже не було.
Залишився тільки гарбуз.
Едвард стояв перед ним, не в змозі відвести погляд.
Ім'я на його поверхні почало повільно зникати.
Та перш ніж остання літера розчинилася, з глибини лісу почувся жіночий шепіт:
— Не дай їй запалити його після опівночі.
Едвард підняв голову.
— Чому?
Відповіді не було.
Лише далекий сміх, який поступово перетворився на плач.
А потім на дитячий голос.
— Вона вже йде...
Едвард відчув, як серце стискається.
Він ще не знав її.
Не знав, де вона живе.
Не знав, як виглядає.
Не знав навіть, коли саме вони зустрінуться.
Але тієї ночі він зрозумів одне: його життя відтепер належало не тільки йому.
Десь далеко жила дівчина, яка нічого не знала про Велику Відьму, цей ліс чи чоловіка, якому судилося стати частиною її історії.
Вона ще не знала, що одного дня приїде сюди.
Не знала, що знайде старий будинок.
Не знала, що біля його ґанку стоятиме гарбуз.
І точно не знала, що цей гарбуз уже багато років чекає саме на неї.
А коли вона запалить у ньому свічку після опівночі, Велика Відьма прокинеться вдруге.
І цього разу вона вже не зникне.
