Раді Вас бачити!

Я не відразу зрозуміла, що саме мене налякало найбільше: слова незнайомця, який стояв десь унизу, чи те, наскільки впевнено він їх вимовив. У його голосі не було ані здивування, ані розгубленості, які я очікувала б почути від людини, що щойно побачила щось незрозуміле. Він говорив так, ніби знав, що відбувається, і лише чекав, коли я нарешті це усвідомлю. А я стояла посеред кімнати босоніж, стискаючи телефон із майже розрядженою батареєю, і намагалася переконати себе, що всьому цьому мусить бути якесь нормальне пояснення.

— Ви хто такий? — повторила я, цього разу голосніше. — І як ви потрапили до мого будинку?

— Через двері, Еліс. Зазвичай люди саме так і заходять.

Я б, напевно, розсердилася на цю відповідь, якби не помітила, що чоловік навмисно уникає головного питання. Він говорив спокійно, навіть трохи втомлено, ніби ми зустрілися не посеред ночі в будинку, де гарбузи самі пересуваються садом і вирізають на собі чужі імена, а в цілком звичайний день. Мені раптом захотілося спуститися вниз і подивитися йому в очі, аби зрозуміти, чи він узагалі усвідомлює, наскільки безглуздо поводиться. Та я згадала його попередження й залишилася біля дверей.

— Я викличу поліцію.

— Можеш спробувати. Тільки спершу подивись на телефон.

Я опустила погляд на екран. Зв'язку не було. Ще хвилину тому я навіть не звернула б на це уваги, але тепер маленький хрестик біля значка мережі здавався особистою образою. Я підняла телефон вище, пройшла до вікна, потім повернулася до дверей, однак нічого не змінилося. Усе це нагадувало дешевий фільм жахів, у якому героїня неодмінно робить найгірший вибір, а глядачі кричать на екран, намагаючись її зупинити. Я завжди вважала таких персонажів неймовірно нерозсудливими. Тепер, схоже, настав час перевірити, чи вистачить мені розуму не повторювати їхніх помилок.

— Ви можете хоча б пояснити, що відбувається?

Цього разу чоловік відповів не відразу.

— Я прийшов, бо побачив світло в саду. Сподівався, що ти ще не встигла його помітити.

— Надто пізно. Я вже бачила гарбуз, який світився без свічки, написав на собі моє ім'я й раптом опинився під вікном другого поверху. Якщо ви маєте якесь пояснення, зараз саме час.

— Ти торкалася його?

Я насупилася. Запитання прозвучало настільки несподівано, що я на мить забула про страх.

— Ні.

— Запалювала свічку?

— Ні! Я навіть не виходила надвір!

— Тоді ще є час.

— Для чого?!

Я майже вигукнула останні слова, і відлуння прокотилося коридором. Чоловік важко зітхнув. Його терпіння починало мене дратувати, хоча я розуміла, що сама зараз не надто схожа на людину, з якою легко розмовляти. Я приїхала сюди, щоб нарешті отримати трохи спокою, а натомість мусила вночі допитувати незнайомця, який поводився так, ніби мій будинок, моє ім'я та мої страхи були частиною якогось давнього плану.

— Еліс, послухай мене уважно. Не відчиняй вікно й не виходь на ґанок. Якщо почуєш, що хтось кличе тебе голосом людини, яку ти знаєш, не відповідай. І що б не сталося далі, не запалюй у гарбузі свічку.

Я хотіла запитати, звідки він знає про свічку, але не встигла.

Знизу почувся глухий удар.

Потім ще один.

Я повернула голову до коридору. Чоловік теж замовк, і вперше відтоді, як я його почула, у його мовчанні відчувалося щось схоже на справжній страх.

— Що це було? — прошепотіла я.

— Він почав.

— Хто?

Замість відповіді чоловік швидко піднявся сходами. Я почула його кроки зовсім близько, а за мить у коридорі скрипнула дошка. Він зупинився перед моїми дверима, але не постукав.

— Відійди від вікна, — сказав він.

Я слухняно зробила кілька кроків назад, хоча сама не могла зрозуміти, чому раптом вирішила йому довіритися. Можливо, тому, що в його голосі більше не було тієї дратівливої впевненості. Тепер він звучав як людина, яка дуже хоче встигнути щось виправити, але боїться, що вже запізнилася.

А тоді будинок здригнувся.

Не так, як здригається стара споруда від сильного вітру. Підлога під моїми ногами ледь помітно завібрувала, зі стелі посипався пил, а десь унизу протяжно скрипнули двері. Я вхопилася за край комода, намагаючись утримати рівновагу, і почула, як чоловік вилаявся собі під ніс.

— Що відбувається з цим місцем? — запитала я, відчуваючи, як до горла підступає клубок.

— Будинок прокидається.

Я подивилася на нього, коли він нарешті зайшов до кімнати. Чоловік був приблизно мого віку або трохи старший, із темним волоссям, втомленими очима й неголеним обличчям. На ньому була чорна куртка, а на рукаві виднілися мокрі сліди, ніби він щойно пробирався крізь ліс. Він не здавався ані привидом, ані божевільним, і саме це чомусь лякало мене ще більше. Я могла б зрозуміти, якби переді мною стояло щось явно надприродне. Натомість я бачила звичайного чоловіка, який поводився так, ніби надприродне було для нього буденною справою.

— Мене звати Едвард, — сказав він, помітивши мій погляд. — І я знаю твою бабусю.

У грудях щось болісно стиснулося.

— Мою бабусю?

— Так.

— Вона померла.

— Я знаю.

Він вимовив це тихо, без зайвих пояснень, і на кілька секунд я забула про гарбуз, темряву та дивні звуки. Мене раптом охопила злість — не гучна, не така, що змушує кричати, а важка й гірка. Скільки людей знали мою бабусю? Скільки з них могли розповісти мені щось про її життя, але не зробили цього? Чому я мала дізнаватися про все вночі, у власному будинку, від незнайомця, який говорив загадками?

— Тоді, можливо, поясните, чому я вперше бачу вас саме зараз? Ви знали її, знали про цей будинок, а я отримала ключі разом із документами й жодного нормального пояснення. Навіть у листах вона не згадувала ні про відьом, ні про гарбузи, ні про людей, які приходять сюди посеред ночі й наказують мені не дивитися у вікно.

Едвард опустив очі. На мить мені здалося, що він справді відчув провину, але вже наступної секунди його увага перемістилася кудись за мою спину. Я обернулася й побачила, що штори знову розсунуті. За склом лежав сад, залитий блідим місячним світлом, а під самим вікном стояв гарбуз.

Тільки тепер його обличчя було іншим.

Я не відразу зрозуміла, що саме змінилося. Він більше не мав тієї порожньої усмішки, з якою я бачила його вдень. Його вирізані очі стали круглими, а рот розкрився так, ніби гарбуз намагався щось сказати. На помаранчевій поверхні проступали темні плями, схожі на сліди старих опіків, і світло всередині то спалахувало, то слабшало, наче хтось невидимий дмухав на полум'я.

Я підійшла ближче, не помітивши, як Едвард схопив мене за зап'ястя.

— Не дивись довго.

Його пальці були холодними. Я смикнула рукою, обурена тим, що він наважився мене торкнутися, але він не відпустив.

— Відпусти мене!

— Еліс, подивися на мене.

Я спробувала вирватися ще раз, та його погляд змусив мене зупинитися. Він не намагався мене залякати. Він справді боявся, і це було видно навіть попри те, як старанно він приховував свої почуття.

— Що б ти зараз не побачила, не вір цьому, — сказав він. — Гарбуз показує не тільки правду. Іноді він показує те, що змусить тебе зробити саме те, чого від тебе хочуть.

— Хто хоче?

Едвард не відповів.

На гарбузі повільно з'явилася нова лінія. Вона перетнула старий рот, утворивши дивний знак, а потім поруч проступили літери. Я не могла розібрати їх одразу. Вони були нерівними, наче хтось вирізав їх ізсередини, прокладаючи шлях крізь тверду шкірку.

«ТИ ПОВЕРНУЛАСЯ».

Я відчула, як у мене похололи руки.

Повернулася?

Куди?

Я ж ніколи тут не була. Принаймні не пам'ятала, щоб приїжджала до цього маєтку раніше. У дитинстві я бачила бабусю лише кілька разів, і жодного разу вона не привозила мене сюди. Я була впевнена в цьому — аж до тієї миті, коли за склом щось ворухнулося.

У темному відображенні вікна я побачила маленьку дівчинку.

Вона стояла за моєю спиною, тримаючи в руках ляльку з відірваною головою. На ній була світла сукня, а довге волосся спадало на обличчя. Я різко обернулася, але за мною нікого не було. Лише Едвард, який міцно стискав моє зап'ястя, та порожня кімната.

— Ти теж її бачиш? — запитав він.

Я не могла відповісти. Горло стиснулося так сильно, що навіть вдихнути було важко. Я знову подивилася на вікно, та дівчинка зникла. Залишився тільки гарбуз, який тепер мав зовсім інше обличчя. Його рот був перекошений, ніби він плакав, а з-під очей стікали темні смуги, схожі на сльози.

Потім світло всередині нього згасло.

Одразу після цього всі двері в будинку зачинилися з таким гуркотом, що я здригнулася й мимоволі притулилася до Едварда. Десь на першому поверсі розбилося скло. За стіною пролунав тихий дитячий сміх, а тоді — голос, який я впізнала б серед сотень інших.

Голос моєї матері.

— Еліс, люба, відчини мені.

Я перестала дихати.

Мами не було вже багато років. Я знала це так само добре, як знала власне ім'я. Пам'ятала її руки, запах парфумів, теплий голос, яким вона будила мене до школи, і останню розмову, після якої в моєму житті залишилося надто багато запитань. Я давно навчилася жити з цією втратою, хоча іноді все ще ловила себе на бажанні зателефонувати їй і розповісти щось зовсім неважливе.

А тепер вона кликала мене з-за дверей.

— Еліс, я замерзла. Будь ласка, відчини.

Я зробила крок уперед.

Едвард миттєво перегородив мені дорогу.

— Це не вона.

— Ти не знаєш цього!

— Знаю.

— Ти нічого про мене не знаєш!

Мій голос зірвався. Я вже не намагалася стримувати сльози, бо сама не помітила, коли вони з'явилися. Мені хотілося відштовхнути його, спуститися вниз, відчинити двері й хоча б на секунду почути маму без перешкод. Розум підказував, що це неможливо, але серце виявилося набагато слабшим за розум. Воно хапалося за знайомий голос, за спогад, за будь-яку надію, навіть якщо ця надія була жахливою пасткою.

— Послухай мене, — Едвард заговорив м'якше. — Я знаю, як це звучить. Знаю, що ти хочеш її побачити. Але воно використовує те, за чим ти сумуєш найбільше. Якщо відчиниш двері, назад уже не повернешся.

Голос за дверима затих.

На кілька секунд будинок знову став нерухомим, і я майже повірила, що все скінчилося. Та тоді знизу почувся тихий стукіт — три удари, один за одним. За ними пролунав шепіт, від якого в мене перехопило подих.

— Еліс, він тобі бреше.

Я повільно повернулася до Едварда.

Він зблід.

І вперше відтоді, як увійшов до моєї кімнати, не спробував нічого пояснити.

Тому що голос за дверима належав не моїй матері.

Він належав Великій Відьмі.