Спочатку:
На сторінку книги
Я завжди думала, що найгірше в новому житті — це починати його з нуля.
Виявилося, я помилялася.
Найгірше — починати його там, де тобі зовсім не хочеться залишатися.
Машина повільно котилася вузькою дорогою, а я вже вкотре поглядала на навігатор, сподіваючись, що він раптом покаже інший маршрут.
Не показав.
До будинку залишалося трохи більше двох кілометрів.
— Чудово, — пробурмотіла я, відкидаючись на сидіння. — Просто чудово, Еліс. Саме цього тобі й не вистачало.
Я говорила сама до себе вже хвилин двадцять.
Можливо, це було дивно.
Але після останніх кількох місяців я перестала особливо перейматися тим, що може здатися дивним іншим людям.
Мене звали Еліс Вейл.
Двадцять чотири роки, темно-каштанове волосся трохи нижче плечей, зелені очі, які на сонці здавалися майже горіховими, і маленький шрам біля лівої брови, що залишився після падіння з велосипеда в дитинстві.
Нічого особливого.
Принаймні так я завжди про себе думала.
Я не була тією дівчиною, яка привертає увагу, щойно заходить у кімнату. Не носила яскравого одягу, не любила галасливих компаній і почувалася значно комфортніше з чашкою кави, книгою та тишею, ніж серед людей, які намагаються перекричати одне одного.
Останнім часом мені особливо подобалася тиша.
Вона нічого не запитувала.
Не вимагала пояснень.
Не нагадувала про те, що я хотіла забути.
Саме тому я й приїхала сюди.
Старий будинок дістався мені у спадок від бабусі.
Ми не бачилися майже десять років.
Після смерті мами наше спілкування поступово зійшло нанівець, а потім залишилися тільки рідкісні листи на свята. Я навіть не пам'ятала, коли востаннє чула бабусин голос.
А тепер у мене був її будинок.
Будинок посеред лісу.
За кілька кілометрів від найближчого села.
І, судячи з того, як поводився навігатор, ще й посеред нічого.
Я вимкнула музику.
У салоні одразу стало надто тихо.
За вікном темнів ліс. Дерева стояли обабіч дороги так близько одне до одного, що їхні гілки майже торкалися даху машини. Листя давно втратило літню зелень. Помаранчеве, червоне й темно-жовте воно лежало на узбіччях товстим шаром, а вітер час від часу підхоплював його й кидав просто на лобове скло.
Я зменшила швидкість.
Не знаю чому, але мені раптом стало неспокійно.
Можливо, через ліс.
Можливо, через те, що сонце вже майже сховалося.
А можливо, через дивне відчуття, ніби я тут уже була.
Я насупилася.
Ні.
Цього не могло бути.
Я ніколи не приїжджала сюди.
Принаймні не пам'ятала такого.
— Заспокойся, — тихо сказала я собі. — Це просто втома.
Навігатор раптом пискнув.
«Ви прибули до місця призначення».
Я подивилася вперед.
Переді мною стояли старі металеві ворота.
Вони були прочинені.
Я загальмувала.
— І де, цікаво, табличка «ласкаво просимо»?
Жодної таблички не було.
Лише вузька кам'яна доріжка, яка губилася серед дерев.
Я вимкнула двигун і кілька секунд просто сиділа в машині.
Чомусь не хотілося виходити.
Можливо, тому що будинок було майже не видно.
Він ховався десь там, за деревами.
Мені раптом згадалося бабусине письмо.
«Якщо колись вирішиш приїхати, не лякайся того, що побачиш. Будинок пам'ятає більше, ніж здається».
Тоді я сприйняла це як одну з її дивних фраз.
Тепер чомусь згадала саме її.
Я взяла ключі, телефон і вийшла з машини.
Холод одразу пробрався під пальто.
Я поправила шарф і подивилася на ліс.
Тиша.
Жодного пташиного голосу.
Жодного шелесту.
Навіть вітер ніби кудись зник.
— Неприємно, — прошепотіла я.
Мій голос розчинився між деревами.
Я зачинила машину й пішла до будинку.
Чим далі я йшла, тим сильніше відчувала дивне хвилювання. Дорога була вкрита листям, а під ногами час від часу хрустіли тонкі гілки.
За кілька хвилин дерева розступилися.
І я побачила його.
Будинок виявився набагато більшим, ніж я уявляла.
Старий маєток із високими вікнами, кам'яними стінами й темним дахом. На фасаді місцями виднілися сліди часу, але загалом він виглядав дивно доглянутим.
Наче хтось зовсім недавно тут жив.
Я зупинилася.
На другому поверсі одне з вікон було прочинене.
— Бабусю?..
Я сама не зрозуміла, навіщо це сказала.
Звісно, вона не могла мені відповісти.
Я піднялася сходами до ґанку й дістала ключ.
Замок повернувся напрочуд легко.
Двері відчинилися.
Усередині пахло деревом, старими книгами й чимось солодким.
Я зайшла.
Підлога тихо скрипнула.
— Ну ось ми й зустрілися.
Я усміхнулася сама собі.
Не знаю чому, але в цю мить уперше за весь день напруга трохи відступила.
Можливо, я справді зможу тут залишитися.
Хоча б на кілька тижнів.
Відпочити.
Розібратися в собі.
А потім вирішити, що робити далі.
Я поставила сумку на підлогу й повільно пройшла до вітальні.
Старі меблі були накриті світлими тканинами. На камінній полиці стояли фотографії. Я підійшла ближче.
На одній із них була моя бабуся молодою.
Я майже не впізнала її.
Вона стояла біля цього самого будинку, тільки навколо все виглядало інакше. Молоді дерева, світлі стіни, літо.
А поруч із нею стояла незнайома жінка.
Я нахилилася до фотографії.
На звороті було щось написано.
Я перевернула її.
«Жовтень. Останній раз перед тим, як вона прийшла».
Я перечитала фразу двічі.
— Хто «вона»?
Відповіді, звісно, не було.
Я поклала фотографію на місце.
І тоді почула звук.
Тихий.
Наче щось ударилося об скло.
Я завмерла.
Потім ще раз.
Тук.
Я повернула голову до вікна.
Нічого.
Лише темний сад.
Я підійшла ближче й відсунула фіранку.
На ґанку під вікном лежало кілька гарбузів.
Я здивовано моргнула.
Їх не було там, коли я заходила.
Принаймні я була майже впевнена.
Один із них був великий, круглий, із криво вирізаними очима й усмішкою.
Я мимоволі посміхнулася.
— Хоч хтось тут підготувався до Хелловіну.
Я відпустила фіранку.
Але перш ніж відійти від вікна, мені здалося, що гарбуз посміхнувся трохи інакше.
Я знову подивилася.
Звичайний гарбуз.
Нічого більше.
— Втомилася, — сказала я.
Цього разу власний голос прозвучав не так переконливо.
Я підняла сумку й пішла сходами нагору.
Не помітивши, що внизу, за вікном, один із гарбузів повільно засвітився зсередини.
А в темному склі на мить відбилося не моє обличчя.
Жіноче.
Старе.
З чорними очима.
І воно дивилося мені вслід.
Воно вже знало моє ім'я.
