Спочатку:
На сторінку книги
Першої ночі в будинку я майже не спала.
Не тому, що було холодно чи незручно. Навпаки — кімната виявилася напрочуд затишною. Велике ліжко, важкі темні штори, старий дерев'яний комод і маленька лампа на приліжковій тумбі створювали саме ту атмосферу, яку я колись уявляла, коли читала готичні романи.
Проблема була в іншому.
Будинок жив.
Принаймні так мені здавалося.
Десь унизу час від часу скрипіла підлога. Потім щось тихо стукало в стіну. Один раз я навіть почула кроки в коридорі.
Повільні.
Обережні.
Наче хтось ішов, намагаючись не видати себе.
Я лежала під ковдрою й дивилася в темряву.
— Це старий будинок, — прошепотіла я. — Старі будинки скриплять.
Сказала це вголос, ніби мені потрібен був свідок моєї власної логіки.
За хвилину підлога знову тихо рипнула.
Я заплющила очі.
— Просто будинок.
Тиша.
Потім ізнизу почувся глухий удар.
Я різко сіла на ліжку.
Серце забилося швидше.
Кілька секунд я прислухалася.
Нічого.
Я вже хотіла знову лягти, коли почула ще один звук.
Цього разу — біля вікна.
Тук.
Я завмерла.
Потім ще раз.
Тук. Тук.
Я повільно відкинула ковдру.
— Ні.
Мені зовсім не хотілося перевіряти.
Але цікавість завжди була моєю слабкістю.
Я взяла телефон, увімкнула ліхтарик і підійшла до вікна.
Засув тихо клацнув.
Я відсунула штору.
На ґанку все ще стояв гарбуз.
Той самий.
Великий, помаранчевий, із криво вирізаною усмішкою.
Я видихнула.
— Ти серйозно?
Гарбуз, звісно, нічого не відповів.
Я навіть тихо засміялася.
Можливо, вся ця ситуація була абсурдною. Я приїхала в старий будинок посеред лісу, почала лякатися кожного скрипу, а тепер стояла серед ночі біля вікна й розмовляла з гарбузом.
Прекрасний початок нового життя.
Я вже збиралася відійти, коли помітила дивну річ.
У гарбуза не було свічки.
Я придивилася.
Всередині було порожньо.
— Тоді чому ти світишся?
Світло було дуже слабким. Майже непомітним.
Але воно точно було.
Теплий золотавий відблиск пробивався крізь вирізані очі.
Я відчула, як по спині пробіг холод.
Вітер ворухнув гілки дерев.
Я відступила від вікна.
— Добре. Досить.
Засунула штору.
Повернулася до ліжка.
Лягла.
Заплющила очі.
І майже одразу почула тихий шепіт.
— Еліс...
Я розплющила очі.
У кімнаті було темно.
— Хто тут?
Тиша.
Я сіла.
— Дуже смішно.
Ніхто не відповів.
Я вже майже переконала себе, що це був сон, коли знову почула голос.
Цього разу зовсім близько.
— Еліс...
Я різко повернула голову.
Біля дверей нікого.
Серце билося так сильно, що я чула його у вухах.
Я схопила телефон.
Світло ліхтарика ковзнуло по кімнаті.
Шафа.
Крісло.
Стіл.
Двері.
Порожньо.
Я повільно видихнула.
— Усе добре.
Але коли повернулася до вікна, штори були розсунуті.
Я точно їх закривала.
Я підійшла ближче.
Гарбуз більше не лежав на ґанку.
Мій погляд метнувся по саду.
Немає.
Я вже хотіла вирішити, що просто помилилася, коли побачила його.
Він стояв прямо під моїм вікном.
Набагато ближче.
Я завмерла.
Це було неможливо.
Між ґанком і вікном було кілька метрів, а сам гарбуз лежав важкий і великий.
Він не міг сам пересунутися.
Принаймні звичайний гарбуз.
Я підійшла до скла.
І тоді побачила його обличчя.
Усмішка зникла.
Тепер він не усміхався.
Його рот був вирізаний рівною горизонтальною лінією.
А замість очей були два вузькі прорізи.
Я відчула, як пересохло в горлі.
— Ні...
На поверхні гарбуза повільно почали з'являтися нові лінії.
Я не могла відвести погляду.
Одна.
Друга.
Третя.
Вони проступали просто на моїх очах.
Спочатку я подумала, що це тріщини.
А потім зрозуміла.
Це були літери.
Я наблизилася до вікна.
На помаранчевій шкірці повільно проступило моє ім'я.
ЕЛІС.
Я відсахнулася.
— Ні.
Я кілька секунд просто стояла.
Мій мозок відмовлявся це приймати.
Можливо, хтось вирізав його раніше.
Можливо, це якась дурна витівка.
Можливо...
Я не знаходила жодного «можливо», яке звучало б переконливо.
Тоді гарбуз знову змінився.
Літери зникли.
Замість них з'явилося щось інше.
Я нахилилася ближче.
Це була дата.
31 ЖОВТНЯ.
Я відчула, як холод пробрався під шкіру.
До Хелловіну залишалося три дні.
Я відступила.
Телефон випав із руки й глухо вдарився об підлогу.
Світло згасло.
Кімната занурилася в темряву.
І в ту ж мить унизу, десь біля входу, почувся звук відкриття дверей.
Я завмерла.
Хтось зайшов у будинок.
Повільні кроки пролунали в коридорі.
Раз.
Другий.
Третій.
Я не дихала.
Кроки наближалися до сходів.
Я схопила телефон і притиснулася спиною до стіни.
— Хто там?
Тиша.
Я ковтнула.
— Тут хтось є?
У відповідь почувся чоловічий голос.
Низький.
Спокійний.
І зовсім не схожий на голос привида.
— Еліс.
Мене ніби облили холодною водою.
Він знав моє ім'я.
Я зробила крок до дверей.
— Хто ви?
Чоловік не відповів.
Знизу почувся скрип сходинки.
Ще один крок.
А потім голос:
— Не виходь із кімнати.
Я стиснула телефон у руці.
— Чому?
Кілька секунд була тиша.
А потім він сказав те, від чого мені стало по-справжньому страшно:
— Тому що ти вже запалила його.
Я подивилася у вікно.
Гарбуз більше не світився.
Але в його темних очах тепер горіли два маленькі вогники.
І я зрозуміла, що чоловік унизу говорить не про той гарбуз.
Він говорить про мене.
