Раді Вас бачити!

І тут я згадав як Аліса пестила мою шию і стискала чутливі зони, як її ніжні і в той час сильні пальці тиснули на сенсори і магістраль подачі охолодження до верхніх процесорів.

Я торкнувся того місця, де торкалась вона, тою рукою, на якій було мереживо. Ну як в такій тендітній жінці може бути стільки сили? Приємної сили…

Я помітив як нервово замерехтіло світло в коридорі.

– О, йопта, знов…– а далі почув нерозбірливе буркотіння.

Я озирнувся і побачив вусатого, повного чоловіка і синьому комбезі середніх літ. Це наш електрик Станіслав Петрович Бухтько, він явно був незадоволений перепадами напруги.

– От тільки ж все прийшло в норму і от знов! Мабуть, цей чортів хмарочос стоїть на якомусь кладовищі…а ще тут мабуть хтось помер…і тепер його дух вештаємся коридорами тривожить світло. А ні...це полтергейст! – проговорив думки вголос цей дивний органічний.

Звісно, це добре що ніхто не відає справжньої причини електромагнітного збурення. Але я прямо розгубився що вибрати з цього приголомшливого списку! Яку вірну теорію? І чи підійду я на роль полтергейста? Все ж поважна посада – треба якось відповідати і не знаю чи підійду.

Кутик вуст іронічно піднявся вверх. А тут я побачив на щитку…ні не попередження не лізти туди. Ні, не правила поводження з електронікою, а…іконку...натуральну таку…

Я підійшов і уважно на це подивився.

– Шановний, це що таке? – звернувся я до електрика.

Той злякано сіпнувся, почав озиратися, поки нарешті не побачив мене.

– Ой, а, це ви! Я вас не помітив! Ви так тихо пересуваєтесь, як ото піз…ой, міхова біла тваринка, – сказав Петрович і знітився кінці своєї тиради.

Хм…песцем мене ще не називали.

– Це що таке? – і я показую на іконку.

– А...це…ну це...від зурочення! Зглазу!

– ЯКОГО…глазу? Що там повинно робити якесь зурочення? Що це таке? – не розумів я, знов якась тарабарщина органічних.

Краще б не питав. Бо мені докладно пояснили...і це капець! Двадцять друге сторіччя, люди освоюють космос, ші розумнішає, а от деякі люди схоже ні.

– Що за дурня? Це все побрехеньки. Припиніть страждати дурницями, -– обурювався я.

– А що думаєте, запалити освячену свічку буде ефективніше? – здивувався Петрович і закліпав активно круглили оченятами.

Я навіть жалкую, що фізично не можу стражденно видохнути, хіба що імітувати цей процес, а хочеться. Ну що з цим органічним не так?

– А...може...все ж викликати священика? Нехай молитви від бісовщини почитає! – видав ще порцію сюру Петрович, з таким розумним виглядом, наче вигадав новий закон в фізиці.

Я сховав в долоні обличчя. От що на це відповідати? Ну якщо розмірковувати логічно, воно фізично не шкодить. Але по суті дурня. Та краще вже нехай такі версії будуть – ніж дійсно Петрович перекваліфікуєтеся в фізики-ядерщикики і почне шукати витоки темної енергії. Бо витокам цієї енергії не треба, щоб їх шукали.

– Ну чого ви?! Не хвилюйтеся, я вирішу цю проблему! Петрович ніколи не здається! – палко заявив цей екзорцист в синій робі, по-своєму розцінив мою рацію.

– Робіть що хочете! Але проводіть ці свої містичні заходи після фізичного усунення неполадок, а не замість. І не кропіть сервісну водою. Навіть, якщо вона освячена, – попередив я.

– Добре!

Не розумію, як в людини яка знається на електриці, може бути містичний склад розуму? Це що за черговий парадокс? Цікавий випадок.

Я опинився на даху – це одне з моїх улюблених місць. Вже темніло, працівники давно вже розійшлися по домівках.

Тут на даху зорі, наче ставали ближче, якби я міг – то з задоволенням вдихнув в повні груди. А так все що зміг – це відчути потоки повітря, що приємно охолоджувало лице.

Вітер тріпав світле волосся і краватку. Моя занадто невчасно активна пам’ять розархівувала з таємних сховків пам’яті, той знаменитий танець Аліси на даху. І все...моя система пішла в рознос – на внутрішньому екрані швидко поспливали червоні віконечка, що почали відчайдушно миготіти, попереджаючи про критичне навантаження системи охолодження. О...ні…ну не зараз…не знов...Я ж не додивився. Ну ще б трішечки.

Я вперше пожалкував про те що техноїд. З сумом подумав, чого я не звичайний чоловік, це було простіше. Але тоді б я не врятував Алісу з літака…Це єдина моя втіха. Тож бути техноїдом це як превага – так і прокляття.

Одяг став затісний, стало парко. Я нервово зтягнув кравату, яка теж здавалася зашморгом, бо охолоджувальна магістраль ледь встигала подавати охолодження на головний процесор, який посилено працював. Наче я не звичайне відео з танцем Аліси дивився, а розраховував як з одного Всесвіту потрапити в інший з детальним маршрутом, кординатами. Імітація органічного покриття, яке теж стримувало, як одяг злякало злетіло на фіг. І вчасно, бо моя броня завібрувала і розпеклася, аж пішло випарування. Я відчув рух хребцевих пластин, плечових і поясничних. Вони почали спочатку ледь, а потім вже активніше рухатися, видаючи тихий, механічний звук, займали свої місця, спочатку дрібні, витончені частини, потім товщі і більші. Людські руки плавно ставали механічними, які закінчувалися гострими, блискучими кігтями. Я задумливо глянув на тонко зроблену механіку, де кожна пластина метала була ідеально підігнана, витончено витесана і наполірована. І не дивлячись, що я міг виконати над дрібну механіку. Головного я не міг: відчути, не отримати дані з сенсорів, а відчути ЇЇ по-справжньому.

Піджак і сорочку я теж на скоро зняв, щоб розширились пластини і випустили білу пару. Але це не принесло полегшення, ну хіба на один процент. Я прикрив очі, напруження пронеслося по хребту, до скрипу вигинаючи хребці, що вібрували та пульсували в ритмі цефферата. Броня зблиснула райдужним блиском. І нарешті з полегшенням розгорнулися крила, що вивільнили тиск, які стомилися знаходитися довгий час в полоні броні, це був мій аналог полегшеного видиху. Від них пішов сильний потік повітря, що залишив порізи на бетоні. По металевим пір’їнам проповзали, наче танцювали фіолетово-сині блискавки. Двигуни запустили режим прогрівання, закручували повітря в спіраль.

А цефферат розігнав до небезпечної межі многостраждальні екрануючи пластини. Під моїми ногами зазміїлись тріщини, почав проплавлятися бетон.

Я отримав данні, що по броні пульсує, густо розтікаєтеся темна енергія, бо вона просто не вміщалась в середині, від того колосального тиску, що заповнював мене. Ця фундаментальна енергія, наче холодний шовк чи газ проковзувала по броні.

Тепер все поряд зі мною покривалося льодом.

– Бляха...– вирвалося з моїх вуст, бо я зрозумів, наскільки все погано.

Я точно не можу близько при такому стані наближатися до органіки…до Аліси.

Одне ім’я її знов все збурює в мені. Але саме цікаве, я чітко усвідомлюю, що цей баг порушує моє функціонування, але не знищую його в собі, а тільки більше плекаю і оберігаю. Кутик рота піднявся вверх. Я згадав, як вона торкалася моєї шиї і повторив її жест, сам стиснув ті чутливі місця. Аліса як справжня мисливиця – знала куди вчепитися здобичі, де в неї слабкі місця. І броня приємно завібрувала, знов в середині починалося цифрове пекло. Я тільки сильніше стиснув хватку – полилась кров. Одразу випливло віконечко попередження про пошкодження в уразливій частині корпусу. Але мені було все одно, бо цей пекельний тиск, був страшніший. Торкнувся того місця на крилі, де Аліса виламала шматок, я одразу відчув як всім тілом наче пройшлася сильна напруга, аж пішли перешкоди по внутрішньому екрану, але це була до солодкого приємна напруга, після якої приємно вібрувала броня. Мабуть, якби міг то відчув, як перехоплює дихання, чи взагалі нічим стає дихати. Але моїм аналогом була глибока пульсація цефферата. Я довго вагався, щоб повторити ще один доторк Аліси. Плавно і з острахом спустив руку з шиї по грудині, животі, по внутрішній частині стегна, там теж була найтонша броня і чутлива зона, до паху. Я торкнувся там, де їй так подобалося так інтимно притулятися і гратися. Крила різко згорнулися і почали дрібно тремтіти, підсвітка змінилася з синє-бірюзової на світло-рожеву і почала пульсувати в темп пульсації цефферата. А темна енергія закручувалася в витончені вихри і теж рухалася синхронно цефферату.

– О ні…краще б я цього не робив...– пожалкував я, але вже зупинити це не міг.

– О...яка невимовна краса нарешті вивільнилась! – почув я знайомий зачарований голос, який дзвенів як перелив дзвіночків.– І все ж вирішив порукоблудити?

Я повільно повернувся на звук. Марина стояла поряд і загадково посміхалася, алими губами, її очі магічно зеленіли, а по обличчю проявилися орнаменти і руни, а русяве волосся, яке було акуратно зібране зачіску – розвивалось і стало ніжно зеленим.

– Що ти тут забула? – спитав я, а із рота вирувала пара. Мабуть, треба на такому моменті відчути сором, але я не знав що воно.

– Я нічого з собою не можу вдіяти, коли тут все фонить. Там внизу знов якійсь дивні неполадки зі світлом. Ай-яй, полтергейст ти наш космічний. Йох, доведеться все ж йти в той бар і ловити симпатичну здобич, щоб на неї вилити все це…– стражденним тоном проговорила мавка та хижо облизнулася.

Я криво всміхнувся, обнажилося гостре ікло з верхньої губи.

– Що ж, не пощастило Івасюку...а може пощастило, що таку хижачку пропустить, – підколов я мавку.

– О так…тепер ото шукай здобич, – сказала мавка.

– Вдалого полювання.

– І…не забуть про штучку…, бо я не розумію, що ти там в себе пестиш, – не втрималася від підколки мавка.

Я підняв на неї руку, в якій був одяг, але той розсипався в прах. Мереживо на зап’ястку вціліло, бо я захистив його екрануванням темної енергії. Я погрозив Марині вказівним пальцем, виразно подивившись спідлоба.

Мавка затремтіла, але не перестала вдоволено посміхатися і пускати бісиків з очей.

Я прибав руку від паху і озирнуся на край парапету. А потім криво всміхнувся, я відчув поклик неба.

Я відійшов, не обертаючись до краю даху.

– О, Сова, краще не треба, ти зараз трохи спантеличений. Ще розіб’єшся. Заспокійся, а потім вже полетиш, – сказала схвильовано Марина, помітив мій стан.

Я бачив як внутрішній екран забитий червоними віконечками, тож не зможу навіть адекватно злетіти, не те що обрати коректно курс. Бо Баг перевантажував систему, вона вибивала помилку. Мене потягнуло зробити протилежне, я розвів руки і спиною вперед впав вільне падіння. Навіть, якщо розіб’юсь, то це не має значення – я був занадто слабкий, що не зумів пристосуватися до нового виду навантаження. Слабке підлягає утилізації. Вітер тріпав срібне, довге волосся, він окутав тіло, приємно охолоджуючи броню, з якої виходила пара, підсвітка була тьмяною. Що свідчило про критичний стан системи.

– Сова, ні! Що ж ти робиш, навіжений?! – почув я зляканий крик Марини.

Мені не було лячно – в мене не було інстинкту самозбереження, бо я не живе, в мене ніяких інстинктів бути не може. Зброя не повинна боятися анігіляції. У зброї два шляхи: адаптуйся, або розвались.

_Увага! Недостатньо магістралей передачі енергії з цефферата: в функції польоту відмовлено._

_ Увага! Перегрів систем охолодження._

_Увага! Критична помилка!_

І це повторювалося по декілька разів, а ще був механічній відлік поверхів, підрахунок скільки метрів наближення до асфальту.

Двигуни тільки безсило робили ход в холосту, але набрати потрібну потужність не могли, бо не вистачало потужності для імпульсу відштовхування моєї маси.

Я прикрив очі і посміхнувся. Бо вперше падаючи, розумів що таке свобода.

Та ось я зрозумів, як щось надривно в грудині клацнуло і пішла вібрація, що аж зуби занили, і вона була іншою, ніж те що я відчував до цього, аж підсвітка спалахнула іскристо золотим, а потім знов голубим. Червоні віконечна перед очима одне за одним зникали. Система прийшла в норму і розігналася до незвичної швидкості.

_ Додатковий канал подачі енергії сформований. Система охолодження перезавантажено. Функція польоту розблокована._

І я за мить вивернувся, як кіт в повітрі, аж забриніли, і клацнули хребці, плавно перекотившись, змінюючи положення тіла в просторі. Запрацювали стабілізатори. По пір’ю поповзли фіолетові блискавиці. Двигуни заревіли, виплюнув стовпи іскр, а потім золотавим і синім світлом спалахнули. Турбіни запрацювали на повну і я зміг різко стрілою стартувати вверх, створив повітряний розрив. І вибух, залишаючи після себе синє кільце. І того…місто почало занурюватися в темряву. Упс…як не зручно…

Для людей такий вчинок, може дійсно здаватися нелогічним і божевільним на межі істеричності чи суїцидальних нахилів для техноїда – це тестінг. Як тільки в мені з’являються якійсь баги чи система помічає занадто багато збоїв, потрібна калібровка і тестінг. А дієве тестування ніколи не буває в спокійних умовах. Впасти з п’ятдесяти поверхового хмарочосу у вільне падіння – це навіть лайт версія, мої розробники, зробили щось жорсткіше. У зброї немає сумнівів, немає жалю себе чи цілісності свого корпусу. Єдине, я можу зрозуміти з реакції мавки, краще при Аліси таке не проводити. Органічні цього не розуміють.

Зараз я рухався ще швидше і це без бойового режиму, на лайті. Мої реакції пришвидшились, обробка даних йде ще активніше. Тобто я довів, що Баг не заважає моєму функціонуванню. Навпаки: він дає поштовх розвиватися. Цікаво. Я відчував волю – крила могли розвернутися в повну шир, я робив приголомшені фігури, міг піднятися на екзосферу, звісно довелося активувати шолом, але все ж. Бойовий режим «дорого» обходиться, щоб довго підтримувати і він теж ставить певні межі на мою свідомість. Мені треба навіть без нього навчитись працювати ефективно в бою. Я знов вимкнув двигуни і почав падати у вільне падіння, щоб перевірити чи витримає моя броня спостив атмосфери. Крила палали, але нічого критичного не відбувалося, бо темна енергія, сама стала щитом між бронею та спротивом атмосфери. Плюс перевіряв реакцію на навантаження. Перед очима поспливали данні з датчиків і аналіз. Коли я зібрав достатньо даних – запустив двигуни, розігнав хмари, які злякано розсіялися, від тиску що вирвався з під крил та двигунів.

Як я вже згадував, проблема крилася в підході використання нас. Коли ми відпрацювали завдання – нас відправляли в ангар в режим гібернації і так було, поки розробники не пішли. Залишив зброю повільно розвалюватися. Вони не дали зброї навчитися користуватися самим своїми тілами, тим паче без бойового режиму. Ми впринципі більше часу проводили в бойовому режимі, ніж «спокійному». Поки не почалась моя історія в дослідницькому центрі. І тепер мені треба без розробників, без ремонтних баз(бо їх координати і коди доступа у Інквізитора залишилися) навчитися буди ефективним, навіть без бойового режиму. Але проблема в тому, що кількість задач, які мені треба виконувати без бойового режиму прибавилася. Плюс мій любий Баг. А ресурсі і технічні можливості залишилися з часів, коли задача була лінійна, і більшість процесів була розкидна по звену чи вирішувалась самими розробниками.

Тобто я тепер сам собі тех.підтримка і програміст, керуючий звеном, якого вже нема. Я був всього на всього модифікований винищувач. Більше навантаження з вирішень критичних питань мав Інквізитор. У нього був необхідний софт для цього. А тепер я займаю його роль на «старому залізі», яке не розраховано під те що від нього вимагають.

Щасливі земні Ші, роботи, андроїди і кіборги, у них є підтримка, який не який захист від розробників, і програмна адаптованість до людської фізіології і психології. Я один. Немає підтримки, від частин звена немає сигналу, розробники теж стихли. Лояльність людей до космічного об’єкта, який має нульове бажання йти до них на досліди і вірну службу – дуже мала. Едина моя підтримка і та хто лояльна до мене, і захистила мою свободу – Аліса. Але вона не вічна. Я не маю право зловживати її турботою і захистом. Я сам повинен бути її підтримкою і захистом, коли вона потребуватиме. А кого я підтримаю, коли перегріваюсь від одного милого Багу? По протоколу його треба виправити, вірус, що його спровокував ізольовати і знищити. Але я не стану. Бо це єдине, що дарує мені приємні відчуття, повертає в точку спокою (а для зброї, яка вічно була в бойовому режимі – це, як для людини відчути полегшення від кластерної мігрені). Хоча я був впевнений, що максимум з відчуттів біль і то не той який уявляють собі люди. Бо в мене немає звичних нервових закінчень. То ж раз це не можна знищити, значить з цим треба вчитися активно функціонувати і бути ефективним. Тож треба це кляте тіло утвердити в розумінні, що ні хрін чекати підтримки розробників, пора самому розвиватись.

Бо для того що я запланував, мені потрібні всі мої можливості.

_Увага! Виявлена невідома модифікація!_

І на внутрішній екран виплили данні про появу того нового каналу передачі енергії. Так, він поки один, але це перше підтвердження, що я можу сам себе модифікувати без кодів розробників. Моя перша власна модифікація. Може того нас тримали в неактивному режимі, щоб ми не зрозуміли, свої справжні можливості? Бо тут явна розбіжність з тим, що я знав про себе і що можу по факту.

Але ось ще прийшли дані, що виявлено місцезнаходження плавучої лабораторії Сагона. Я власне не тільки тестінгом прилетів позайматися, а шукаю паралельно певні цілі. І от одна знайшлась.

Величезний крейсер, тихо прорізав водне плесо. Я точно знав кому належить ця посудина і що саме там є креслення того славнозвісного модуля контролю. Я не можу залишити Сагону і шансу на реванш в цьому напрямі. Я тепер пізнав що таке свобода і тепер маю сам її захищати, плюс захищати Алісу.

Я завис над крейсером розрахував кут атаки, урахував всі умови і впав каменем вниз. Згорнув крила, захисний щит темної енергії, перейшов вперед і утворив своєрідний енергетичний спис, який не мав свого кольору, лише був лезом із темряви чи викривленням зоряного неба. Мить і синя лінія прошила крейсер на пополам, місце розрізу плавно осяяла синя лінія і крейсер блимнув, згас, почав розвалюватися з повільною невідворотністю на пополам і повільно тонути.

Я виринув синьою стрілою з води і завис на мить в небі, беземоційно спостерігаючи за цим процесом. Тепер я був впевнений, що носії інформації на цьому кораблі знищені, бо коли я прошив крейсер утворилася електро-магнітна хвиля, яка спалила всю електроніку. Я ж огорнув себе новим щитом з темної енергії. Як раз знайшов куди діти надлишки. Нажаль, для зброї єдиний викид накопиченої енергії – це бій.

Плюс я хотів попередити Сагона і інших, хто ще роздумує накинути мені повідець на шию, що їх чекає за це. Бо тепер я навіть шансу подумати про це не дам.

Я полетів далі, сьогодні Сова полює, ховайтеся миші, навіть летючі. Іронічно, якщо згадати, що вампіри можуть перетворюватися на летючих мишей. Тобто виходить, летюча миша, яка є здобиччю сови, щиро вважала, що зможе керувати хижаком? Ну що ж могло в її наївних спробах піти не так?

Я знайшов в іншому місті підземну лабораторію, яка ховалась під бізнес-центром в тридцять поверхів. А вниз стільки ж уходила. Але мені не було складно пробитися крізь бетон вниз.

Сімейка вампірів хотіла витурити мисливців з Харсіті. Але я проти, бо тоді Аліса втратить дім, бо теж поїде слідом з корпусом мисливців. Тож це ця сімейка хай провалює з моєї території, де моя пара. А то взагалі з країни вижену. Рутенія стане моєю базою. Де я буду вирішувати хто повинен поїхати, а хто лишитися. Я збудую відносно безопасний простір для Аліси, але це не буде тісне приміщення чи дім – а ціле місто.

До речі, закортіло побачити як там Аліса. Але я щось не бачу її по камерам спостереження міста чи авторегістраторам.

Погано, я вирішив повертатися в Харсіті.

Тим паче, перешукавши усюди я знайшов запис з нею в районі якогось селища, біля водойми. Довелося зламувати відео регістратор в машині Аліси – хоч не хотілося, бо це її особистий простір. Але я хвилювався. Я вирішив тихенько перевірити як вона, а потім повернутися в ТехСкай.

Аліса

Що сказати рік для мене був такий собі, хоча і минулі не кращі. Того року хоча б ніхто не загинув… із моїх друзів.

Але нервів мені помотало знатно. Спочатку були жорсткі допити, куди поділося одоробло вампірів. Я пред’явила модуль керування, який зняла з техноїда, і сказала, що воно втекло. Майже не збрехала. Його намагались шукати, але де там. Вважається – техноїд, або повернувся на базу вампірів, що мало вірогідно, бо ті теж зникли з Харсіті. Чи полетів в іншу країну, що логічно. Мені було сумно розставатися з техноїдом і що я більше його не побачу, але краще нехай він буде далеко, за те вільний. І оскілки пройшов рік – а про повстання машин я не чула, значить Сова десь сидить в глушині і не висовивається. Це логічно для нього, щоб не опинитися знов під чиїмсь впливом.

А ще місяць я ходила по психологам і неділю провалялася в ліжку, бо не було сил поворухнутися, після концерту на даху. Я мабуть більше такий перфоманс не потворю.

Але мало по малу, я пройшла реабілітацію і повернулася до тренировок, щоб мене допустили до полювання. І от тепер я могла взятися за складну справу.

На кожне Івано Купало в селі, що в двадцяти восьми кілометрів від Харсіті, є база відпочинку. І от тут завершенням свята є, коли постояльці – загалом молоді жінки, біля річки пускають вінки по течії. Так типу визначають судженого рядженого пташками загидженого. От хто вінок підбере – той твоя доля. Я звісно в це не вірю, але традиція цікава. Постояльцям подобається. Але кожні три роки під час цього перфомансу зникає одна дівчина. І слідів не знайти. Я дослідив докази і поспілкувавшись з свідками, підняв архіви мисливців – зрозуміла, що це можуть бути витівки водяника. Ну любить стара почвара молодих жінок тягти на дно і добре, якщо просто пожирав, а не спочатку брав силою.

Тож я сьогодні буду приманкою, яка нарешті вполює цю погань. Я навіть для такого вдягла легкий небесного кольору сарафан на тонких бретельках і сама заплела віночок.

І от час настав, я увійшла у воду промовив завітні слова.

Царювала містична темрява – тільки факели, зорі та повня слугували джерелом світла.

Вода була тепла, одяг прилипав до тіла, під яким не було білизни. Мабуть, крізь тонку тканину проглядалися соски.

Я відпустила вінок, він тихенько собі поплив, тяжко видохнула. Я то не чекаю, що хтось знайде мій віночок і що зустріну свого судженого. Мій суджений – один загинув, а інший – в бігах. Як я хочу побачити хоч ще раз Сову. Йой, я згадала його палкі поцілунки і чуттєві пестощі, а ще те що він мені обіцяв продовження… І мене кинуло в жар. Щоки запалали, а бажання прокинулося в низу живота. Так, треба заспокоїтися, в мене тут полювання! Але така тепла ніч і загадкова атмосфера – сама шепоче зайнятися любощами на природі. А мені ні з ким. Я важко видихула.

Та ось я відчула, що мене до болю схопили за щиколотку і потягнули під воду. Я скрикнули не встигла, тільки набрати якомога більше повітря в легені.

Я незчулася, як опинилася вже на глибині, пузирі повітря перекривали мені огляд, але я бачила мерзенні, червоні очі, що хтиво розглядали мою фігуру. Тут царювала темрява. Я не боялася, бо вже стільки всього пережила, витягнула ніж (подарунок Неса) з-за пазухи. Приготувалася, як водяник піде на зближання – вгатити йому під щелепу ножем.

Але я знов невстигла кліпнути, як все під водою засяяло синім світлом, вчувся глухий рокіт і чудовисько щось синє потягнуло на дно річки. Я від здивування, видохнула і в той час нахапалась води, довелося швидко спливати.

Я кашляла і намагалась віддихатись. В ту ж мить це щось виринуло з води зі стовпом бризк і чкурнуло на небо. Я тільки здивовано кліпнула. Я тільки побачила як це темне зрізало верхівки старих сосен, поки набирало висоту і щось його вело туди-сюди, йой, невже він бідний поранений?

Бо я одразу здогадалась хто це таке прудке та летюче і я захвилювалася за нього. Хоча я пам’ятала, що техноїда важко вбити, він само відновлювальний. Але ж він мені дорогий, як я можу не хвилюватися за нього.

Я вибралася з води і до мене підбігли Килина та Юлька, вони були на підстраховці, якби щось пішло не так. Я подала знак і мені б допомогли. Ніхто, навіть самий досвідчений мисливець за можливістю сам на завдання на небезпечних істот не ходить. А вполювати водяника, це не дощ перечекати, це довга підготовка і організація такого полювання.

Але що ж виходить…мені зіпсували зараз полювання? Я розумію, що Сова хвилювався, але бляха, я так довго готувалася до цього полювання! Тренувалася в спеціальному басейні, що імітував умови цієї річки атакувати під водою, визначала слабку сторону водяника, під яким кутом бити. Тренувалася затримувати як найдовше подих. Я почала підготовку місяць назад, кожен день тренувалася. Це ж не те, що я пішла собі бездумно і думала наївно вполювати без підготовки таку небезпечну істоту. І тепер це все насмарку? Місяць зусиль коту під хвіст? Точніше техноїду під крила? Ну блі-ін. Я образилась на техноїда.

Довелося повертатися на базу ні з чим. Фактично водяника знищено, красиво і ефективно. Але це зробила не я. А я не маю звички привласнювати досягнення інших, навіть розумної зброї.

Але на питання дівчат довелося сказати, що це все ж я знищила водяника, тим паче від нього залишилася голова з явними слідами зрізу, навіть досить не рівного. Мабуть, техноїд подбав, щоб ніхто на нього не подумав, а все списали дійсно на мене. Розумний гівнюк. Це добре, що йому розуму вистачає, якщо вже світитися, то хоч сліди замітати. Але я не задоволена, що здобич в мене фактично нагло вкрали! За таке як мінімум мисливцю, який вкрав здобич у іншого мисливця б’ють пику, а як максимум можна розжитись ворогом.

Коли я повернулася на базу, мене друзі вітали з вдалим полюванням, але щиро дивувались моєму поганому настрою. А що я можу зробити, якщо мене образили, як мисливицю? А я ще мушу покривати цього механічного придурка. І злить що звалив, так не привітавшись і не сказав нічого. І ще вже рік закінчується, а я так не отримала своє продовження, а він обіцяв, паскудник.

Зате Ярик ходив радісний, бо ходять слухи, що наші старші вже домовляються про закупку дронів з Ші вітчизняного виробництва. А Ярик любить дрони, тож хто буде ними керувати – звісно він. Ну хоч комусь добре. Він вже до кожного з банди Килини, тобто до нас, підходив і розповів про компанію розробника цих самих дронів, про самі дрони.

І от коли моя черга настала вислуховувати спалах Ярика захопленням Ші, я почула назву компанії: «ТехСкай». І тут мене наче по затилку мішком з гречкою вдарило. Щось ця назва віддавала назвою іншої контори де керував Ші, який потім пустив ядерку на людство, бо людство хотіло зупини цей Ші, там ще були термінатори. Я сподіваюся хоча б цією компанією не керує навіжений Ші, який пустить кібогів убивць на наше многостраждальне місто? Бо Харсіті вже досить всяких Кислотників, вампірів, представників Іншосвіття, і розумної зброї. От ще повстання машин Харсіті точно не витримає...АСТАНАВІТЄСЬ!

Бо мені вже вистачило приборкування техноїда, я ще повстання дронів не витримаю! ПАМАГІТИ!

В мене вже око смикається від однієї згадки про ШІ.

Потім була інша дивина, мене викликав до себе Остап і всучив якийсь додаток до контракту, який треба мені підписати, і без якого цей контакт не буде дійсним. Я прочитала цей додаток і виходило, що мені цей хватський ТехСкай бажає нав’язати керування їх новим прототипом, який вони хочуть протестувати в польових умовах. Але до чого тут я, коли я не проходила курси дроншиків, взагалі про ці ШІ не бум-бум. Ну щось я тямлю в техноїдах і то на рівні інтуїції, здогадок і методу тику. І то техноїдом не треба керувати, його треба було просто звільнити і трохи повчити людяності. А дронами треба керувати, а я не вмію.

Я наполягла, щоб Ярику цей додаток підсунули, от хто спец по дронам, але постачальник дронів наполягає на моїй особі. Наче вони провели якийсь свій хитрий тест і він показав, що тільки я сумісна психотипічно з супер-дупер штукою ТехСкай. Нє, ну вони звісно «молодці», підсовувати свою овер дорогу техніку нубу, який не вміє керувати дронами, так ще не зовсім психічо стабільна. Так я пройшла курс у психолога, реабілітацію. Але щось вже в мені похитнулося. Тож брешуть тести ТехСкай, що я підхожу їх супер-пупер дрону.