Раді Вас бачити!

 Коли час добігав до кінця – зростала напруга, яка майже була відчутна на дотик, наче вона лягала на шкіру невидимою вуаллю. Моє серце стискалося в передчутті чогось поганого. Я все ще десь глибоко в душі надіялася, що все минеться. Що нічого не буде.

 Я з тривогою бачила як наші відчайдушно готувалися зустріли ворога. Академію – її територію захистили всіма засобами ПВО, навіть дронів Ярика підключили. І позганяли навіть дронів, які замовили під цей випадок. Якась нова відчизняна компанія їх виготовила…Тех…тех…що то там називається. Інші бази та склади мисливців також були під охороною. Містом і на виїзді з нього поставили блок пости.

 Всі наші були в повністю екіпіровані і обвішані зброєю на будь-який смак. На дахах розставлені бронемехи і декілька проживалися унизу.

 Мисливці, на відміну від мене, були зібрані, щось шуткували зберігали гарний настрій, наче для них відбивати атаки невідомої зброї це рутина. А може так і було. Кожен мабуть, вже пройшов не раз різні серйозні битви, а я зустрічаю настільки масштабу операцію вперше. Сподіваюсь в останнє.

 Як залишалося всього нічого до часу атаки – навіть природа якось стихла, не було польотів і співу птахів, був повний штиль. Ні листочка не ворухнулося, навіть цвіркуни мовчали.

 Сонце сідало. Мені чогось подумалося, мабуть це буде останній мій захід. Хоча той механізм сказав, що не чіпатиме мене, після того що я придумала – він передумає, якщо воно може думати.

 І от…я почула десь в далечині вибухи. При чому вони були майже одночасними, я б казала синхронними.

– Почалося! Так всім буди пильними! – скомандував Остап.

– Зрозуміло! – відповіли йому.

 Ми поки знаходилися в контрольному пункті в самій будівлі Академії, але коли бойові дії стануть ближчими – підемо вниз там вже підготований просторий бункер розміром як Академія.

 Але всі сподівалися, що до цього не дійде.

 Почався якийсь шум гам по раціям. І в мікрофони докладали, що блокпости підірвані. При чому це зроблено зухвало синхронно, наче хтось знущається. Хоча до цього в небі радари не фіксували: ні дронів, ні ракет, тож яким чином це все підірвали не ясно. Потім підірвали склади зі зброєю та пальним. Навіть підземні, які знаходилися тридцять метрів внизу під бетонним захистом. Я бачила як карта з цими показниками з синьої стрімко лякаюче червоніє.

 І мене охопив жах. А я лише вчора зухвало щось пообіцяла цій погані, а воно, он, яке сильне. Стоп, та не вірю ще це робить воно одне. Ну точно там працює армія…Хоча нікого з ворожих людей чи істот розвідники не фіксують. Околиці міста чисті. Небо чисте. Але все одно боєприпаси та пальне мисливців планомірно нищиться.

– Нас наче намагаються відрізати від всього: пального, снарядів, підкріплення. О, вже дороги до Академії  розкурочені і мости підірвані, – тихо і трагічно проговоила Юлька.

 Я тяжко видохнула, її обняла Килина, щоб підняти бойовий дух.

– Так, збирайтеся, спускатися вниз, – наказав Остап, немигаючи зосереджено дивлячись на мапу, яка стрімко червоніла.

– Ми нікуди не підемо! Ми теж будемо битися. На рівні зі старшими! – обурилась Килина і Богдан їй піддакнув.

– Це не обговорюється! Хтось повинен вижити! І це повинні бути ви, молоде покоління, яке зможе нести далі нашу справу! – твердо як відрізав Остап.

 І от тепер я по-справжньому зрозуміла в якій ми дупі. Бо якщо вже до такого дійшло – то нам точно капець.

 Мої друзі почали обурюватися.

 Я зробив вдих-видих, вирішила втрутитися.

– Вибачте...а можна спочатку мені спробувати виконати план? – спитала я.

 На мене якось дивно синхронно всі озирнулися.

– Що за план? – поцікавився Остап, уважно подивився на мене.

– Ну…він трохи божевільний. Вибачте, але ви відповіли Ші стандартно, так як він очікував. Наша єдина надія на перемогу, якщо діяти нестандартно…божевільно…Ну і до речі, мене не шкода, я все одно некорисна мисливиця, яку в разі чого не шкода втратити! – почала я.

– Що ти вже надумала? – насторожився Остап.

 Я знов зробив вдих-видих. Пояснила що придумала.

– Ти зовсім здуріла! Це самогубство! Тут досвідчені повністю екіпіровані не впоралися, а тут ти! – обурився Остап якому моя ідея не сподобалася

– От того вони зазнали поразки, це очікувана відповідь для Ші…а щось кволе, яке не несе загрози, Ші не буде сприймати серйозно. Це нас шанс! Сила у вразливості! – наполягла я.

 Але тут щось вже вибухнуло поряд, аж вібрація підлогою пішла, блимнуло світло, а потім згасло зовсім, запустилися запасні генератори.

– Якого…Що це? – обурився Остап.

 Але коли подивився на монітор – отетерів, бо там дрони знімали як де що крилате блискавично розбирається з бронемехами, оп, він лише раз пролетів – тих розірвало синєю лінією. Потім розвалив дрони. Запрацювали засоби ПВО, але те крилате наче витанцьовувало в небі, і гралося уходячи з-під ракет.

– Воно що саме прийшло? Ми що воюємо з одною поганню, а не армією? – здивувався Остап.

– Пам’ятаєте, та вампірка казала, що техноїд коштує армії...Ну от ми зрозуміли,  що вона мала на увазі, – помітив якось змучено Ярик, він мабуть, шкодував своїх дронів, які розлетілися на друзки від атак цієї істоти.

– Такого не може бути! – обурився Остап, – Добре…Аліса, потрібні деталі твого плану. Інші по місцях. Хто зайвий: швидко в бункер. Де мій кейс?! Я, бляха, влаштую цій почварі гарячий прийом! – скомандував Остап з кам’яним лицем і вбивчим поглядом.

 Я розповіла деталі, хоча навіть на словах моє серце піднімалося до горла від страху. Бо я тепер бачила з чим насправді буду мати справу і це жахало. Вибору в мене не було. Хтось же повинен це одоробло зупинити. З моєї сім’ї це почалося – на мені і закінчиться. Тим паче це мій спадок.

 Остап на ходу зкинув плащ, а під ним виявився костюм схожим на єкзоскелет, йому дали величезний кейс і він пішов на вверх.

– Готуйся, Алісо, дам тобі фору, бажаю удачі! – кинув на останок Остап.

 Я кивнула, в мене тряслись руки та ноги від страху, але я понеслася в свою кімнату.

 Тим часом в сторону Академії летіла синя стріла, яка красиво та легко ухилялася від ракет, які сотнями летіли на неї. Навіть в якийсь момент утворилась густа стіна з вибухів. Але стріла лише на хвилину спинилася, а потім полетіла вперед. Остап дістав з кейсу здорову не то пушку, не то рушницю дивного вигляду – щось нове, я такого ще не бачила. Сірий вовк обрав саму вигідну позицію для пострілу і сказав:

– Час спатоньки, паскуда! – натиснув гашетку, Остапа кинуло назад жахливою віддачою.

 Але костюм допоміг втриматися на місці. А із дула вилетіли три стовпи сліпучого світла, вони врізались в те крилате, як воно вважало що вдало увернулося від чергової ракети, але потрапило під промені. Воно змогло за пів секунди увести корпус від атаки, але одне крило зачепило – тож темне одоробло з палаючим крилом, лишаючи по собі димний слід, падало, поки не врізалося з жахливим вибухом і грохотом в одну з башен Академії. Башта всією своєю масою обвалилася з жахливим гуркотом на те крилате. І поховало його, підняв стіну пилу.

 Невже Остапу вдалося? Аж не віриться! Я почала відчувати непевну радість. Але тут купа уламків вибухнула з середини, з неї вилетіло щось темне, але з підбитим крилом яке димилося. Це не завадило йому випустити зі крил якісь сяючі об’єкти і вони градом полетіли в те місце звідки стріляв Остап. Звісно його там не було, він перейшов завбачлива в інше місце, в мене серце стало від побаченого. Я навіть не зрозуміла, коли все настільки погіршилось. Все відбувалося на жахливих швидкостях.

– Пане, Остап, з вами все добре? – питала я відчайдушно в навушник в мене тремтіли руки і збилось дихання.

– Так…– крізь шум почула напружений голос Остапа,– Поки трохи розгрібаюся, але скоро виберуся, не хвилюйся. Роби своє

– Т-так…

 Я вже жалкувала, що підписалася на це. Мене з’їдали сумніли.

 Тут з’явився Акакій і впевнено пропищав, що в мене все вийде, звісно в своїй манері, але я його навчилась розуміти.

– Ну якщо навіть ти в мене віриш, я спробую! – відповіла я, погладив гриб.

 Тим часом, темна крилата тінь з синіми очиськами зависла над дахом Академії, наче щось виглядає. Але інколи його сині очі стають червоними.

 І тут я вийшла на дах, йшла на ватяних ногах, кутаючись в плащ, якраз той що залишив мабуть остання згадка від справжнього Нестора, в вигляді Сови.

 Металеве одоробло на мене одразу навело два сині окуляра. Воно було одночасно схоже на людиноподібний дрон чи винищувач та жах з космосу. Його підбите крило, було полу згорнуте, з нього в різні боки стирчали уламки і сипалися іскри. Але це не заважало механізму надовго зависнути над дахом і майже не рухатися. А потім сталось взагалі не зрозуміле, пробоїна на крилі перестала димитися, і залаталася якимись металевими волокнами, навіть з’явися новий двигун на місті пошкодженого.

 Йой…воно вміє самовідновлюватися? Мене охопив жах. Бо як таке перемогти? Тут так важко нанесли пошкоження, а воно його полагодило за кілька хвилин.

 Ой, мамцю! Як страшно! Я зробила вдих-видих, щоб заспокоїтися і вирівняти дихання, бо до мене вже підкрадалася панічна атака. Добре, що я наковталася заспокійливих, треба ще було хильнути чогось алкогольного, бо я твереза це не вивезу.

– Що це таке? Чого ти одна? І де ховаєш зброю? – почувся жахливий металевий голос.

 Я замружилася, повела плечима, вчепившись нервово в плащ пальцями аж до побіління. В мене все стискалося в животі від жаху. Я збилася зі шагу. Так спокійно, тихо, все добре! Ти зможеш. Я проковтнула грудку застряглу у горлі. Я почула рок музику, яка була дуже романтичного мотиву, це діяло на мене заспокійливо. Слухай музику, є тільки ти і музика нехай вона тебе веде, наповнює, а не жах. Нехай музика витисне страх. Я обрала не просто так саме цю пісню, що створив сам Нестор – це спеціально, щоб тригернути те, що поховала машина там десь глибоко в його істотності. А ще це була моя найулюбленіша пісня, що я заслухала до дір і любила танцювати під неї. І скільки б не переслухала – вона не перестала зачіпати мою душу. Я закусила нижню губу.

– Я...одна... – тихо відповіла я, опустив голову: – В мене є зброя...

– Відповідь негативна. Я просканував тебе, нічого що віддалено схоже на зброю в тебе немає. Де ти її ховаєш?

– О, ні…дорогенький…зброя є…це я сама! – після паузи відповіла я.

– Це що жарт такий? Ти людина без імплантів, яка з тебе зброя?

 І я різко вскинула руки догори, а потім плавно одна спустилась до обличчя, до шиї, дісталась до лацкана плаща пограючись з ним, я відкинула плащ, оголив плече.

 Йой, тепер мені ця ідея не здавалась вдалою. Але повертати нікуди. Я просто відалася плину музики.

  Як тоді в клубі, коли я затягла Неса в свій танець, тільки тоді я була п’яна, а зараз...твереза і злякана. Але я віддалася музиці – вона опанувала мною.

 Я зкинула з другого плеча плащ і гарно ними крутивши зробила так, що він остаточно зісковзнув. Я залишилася в білій весільний сукні, яку  трохи переробили, щоб зручніше було рухатися. Це саме та яку я так не вдягла на весілля з Марко.

– І що це? У тебе нічого не вийде. Я хоч зроблений на основі чоловічої особини – не маю їх слабкості: на мене не впливають фіромони чи афродізіаки. Тож спокусити мене, як людину, у тебе не вийде, – сказало воно поблажливо.

– О, дорогенький, тоді тобі нічого боятися. Та і я не чоловіка пришла спокушати, а техноїда! – проговорила я томним голосом, подившись через плече з-під повік.

– Цим ти мене не спокусиш… – в його голосі не було емоцій, там де повинно бути обличчя, теж не зчитати якусь реакцію. Тіло теж саме – бо то тіло не людини. Єдине очі…якось зіниці окулярів розширилися, а райдужка ледь помітно блимнула. А саме головне – він тихенько і плавно знизився, намагаючись не утворювати занадто сильні потоки повітря.

– Ну тоді просто подивишся шоу і зможеш попити крові. Тобі ж сподобалася моя кров? Тебе пошкодили, ти ж бажаєш поповнити резерви? – перепитала я, продовжуючи чуттєвий танок, я відчувала музику наче шкірою, вона ковзнула шовком по мені.

 Я знала, що після серйозних пошкоджень йому потрібна дозаправка кров’ю, а моя йому ой, дуже як сподобалася, я відчуваю це.

– Ну добре, органічна, я нікуди не поспішаю, роби що там задумала, аж цікаво що воно буде, – погодився той, примружив очі та зхилив голову на бік.

– Нічого не буде, я слабка дівчина, одненька проти великого, броньованого тебе. Ну що я можу? – перепитала грайливо я, облизнув верхню губу.

 Не брешу – я оцінила свої можливості і вони сміховинні. Фізично я не можу нашкодити цьому Ші в броні, психологічно теж не вплинути, бо в нього немає точок тиску. Біологічно, теж не звабити, бо дійсно це не людина. Але аж не віриться що ЦЕ могло створити ту саму пісню. Що зараз надає мені душевних сил і запалює серце щемливою надією. Але Ярик казав, що Ші по своїй істотності жадібні до знань. Для Ші припинення оновлення даних це нудьга, якщо не інтелектуальне ржавіння. Ну тож я подарую цьому бойовому Ші стільки інелектуального задоволення, щоб на фіг його процесори перегрілись. Мені не шкода. Навіть, якби не було так до дрижаків страхітливо, навіть було цікаво самій. Мене інтригує, що думає, про мій танець ця бойова машина. Чи воно може щось відчувати? Мабуть, ні воно ж зброя. Цікаво…а техноїдів буває інтелектуальний оргазм? Йой, от про що я думаю?

 Мої щоки розпашілися, я відвела погляд від техноїда.

 Я продовжила свій запальний танець. Я відчувала, як моє серце посилено качало кров, розігріваючи тіло і наче рідкий вогонь розтікається по артеріям. Цей вогонь розпалював тіло, робив його швидшим, а рухи витонченими, одяг вже вологий від поту, і налип до чутливої шкіри. Я рухалася не в певному танці, а саме по своєму, кожен раз по-іншому, як вогняні язики. Я стала вогнем із плоті і крові. А вогонь, може плавити навіть метал. Поступово скорочувала відстань до техноїда, який вже остаточно приземлися, трохи згорнув крила і погасив двигуни. Він дивився на мої рухи не відриваючи погляду. Не кліпаючи і в окулярах почала проявлятися…цікавіть, він мабуть, намагався прорахувати мої рухи, збагнути який па я зроблю наступний, шукав в Глобалнеті схожі танці, намагався розсекретити їх схему. Але правда в тому: схематика танцю була одна – вияв моєї палаючої душі, яка тріпотіла в грудях, на які я поклала долоню і емоційно притисла, а потім ковзнула плавно у низ. Я помітила, що пан: «мене тобі не звабити» жадібно прослідкував за цим рухом. Його райдужка знов лихомантиво замиготіла, змінивши колір з блідоржевого до червоного, а потім з ніжно лазурного до синього. О який гарний віддінок! Його обладунок димився, хоча нових  фізичних атак не було і під стиками броні замайоріло спочатку ледь-ледь, а потім сильніше синє світло. От як це розуміти? Воно так переходить в бойовий режим чи зацікавилося? Ех, от з чоловіками дійсно простіше, подивилася нижче пояса – зрозуміла реакцію. А тут на що дивитися? Хоча…оно..воно крила якось в мою сторону розвернуло, наче намагається торкнутися хоч кінчиком, але тримається по далі, навіть, коли я пішла на зближення відсторонився. Чи просто воно так їх згортає і я собі щось інше вигадую? Бо я не знаю як себе ведуть в ідеалі техноїди. Яка в них мова тіла? Та от… він дійсно кінчиком крила обережно поправив низ сукні, який занадто піднявся вверх, але при цьому ковзнув по шкірі стенга з дивовижною обережністю для такої бойової махіни, чим викликав в мене забіг мурах по шкірі. Я легенечко теж торкнулася його крила. І відчула якусь вібрацію по металу. До речі, його метал цікавий на дотик – теплий, але не дуже то і схожий на метал. Але не шкіра, не хітин чи луска. Щось інше…живе… Живий метал? А таке буває?

 В цей танець я вклала весь свій біль від втрат, всю журбу по втраченому коханню, яке ледь зародившись згинуло. Цей танець мав в собі код кохання, в різних його проявах – від пристрасного до зворушливого.

 От я опинилася зовсім поряд, зробив вісімку стегнами, мереживо ковзнуло по темному металу, даючи приголомшливий  контраст кольорів і текстур.

 Я гралася плечима, ефектно розвернулася спиною до нього. Я відвула його здивування, бо це не логічно: ніхто зброї  вразливі місця не показує, а я це зробила, ще навмисно грайливо потерлася о його броню, присіла, стрімко вигнула свій стан. Я відчуваю всім тілом, вібрацію броні, якусь пульсацію в районі його броньованої грудини. Але тут я відчула, що мене схопили за горло, не сильно, але міцно. Я вся здвигнулася, стиснув зуби, але потім розслабилась і стогін вирвался з вуст.

 Я підняла голову наверх, щоб подивитися йому в лице.

– А якщо я тобі зараз зверну таку тендітну шийку?

– Ну не отираєш крові…А так звертай, мені все одно, – відповіла я буденно, повела рукою від низу живота до грудей.

– Ти гаряча, така тендітно м’яка, і волога, а ще… не логічна. Чого не боїшся? – відчула як по-моєму передпліччю проковзнула кігтяна рука і перехопила ту руку якою я гралась по собі.

 Я прикрила очі, відвела шию і відвернувшись. Я відчула як шиї торкнулось щось вологе та прохолодне. Я відкрила очі, і неповірила своїм очам. Бо позаду мене вже не знаходився винищувач гуманоїдного типу, а Сова, тільки волосся в нього тепер не золоте, а срібне, і очі… в них не було білого білку тільки чорний, і сині радужки, ці очі примружено з цікавістю мене вивчали. Він потерся скулою о мою долонь, що тримав в своїй руці.

– М-м-м...яка ніжна нелогічність…

 Йой…тож виходить, воно вміє приймати подобу людини…Ні я здогадувалася, але побачити в реальності це…капець..дивина. Але я взяла себе в руки і продовжила виставу. Просто настільки він це зробив досконало, що капець! Моє серце вкололо щось солодко горсте. Ну от хто тепер перехопив ініціативу по звабленню? Мабуть, спеціально випробовує мене, паскудник...досить звабливий паскуник, шкода він лише зброя, єх…яка..вбила мого коханого…

 Я тихо застогнала, від його чуттєвих доторків, він наче легенько торкався, одними кінчиками пальців, моєї вологої, розпашілої шкіри, але ці доторки розносили цунамі віддчуттів. Він наче вивчає мене заново, наче знайшов якусь цікаву загадку, і тепер не може її розгадати. І це його зводить з розуму.

– Чого ти така? Чого не боїшся? Це не логічно, все живе боїться смерті, чого в тебе не так? По аналізуванню бачу твоє збуджння, але не страх, це не логічно, – проговорив він тихо, схилившись мені до вуха.

 Йой, а я що можу зробити зі своїм тілом? Я читала, що коли людина наближена до смерті, то в неї стрімко прокидається бажання сексу. Тож пішла ця бляшана в сраку. Я жива істота, мені не соромно визнати, що мені властиво те, що відрізняє живе від механічного. Тим паче спочатку я відчувала безкінечний жах, він мені заважав рухатись, думати, боротися, навіть дихати. А от пристрасть надає мені сил, додає в мій танець гарячого шалу. Пристрасть можна використати як паливо для боротьби – страх гасить опір.

– Бо жива, я відчуваю, бажаю, страждаю, все це часнини мене, я їх приймаю і живу з ними. Відпусти, я не закінчила танець, – прошепотіла я пересохлими вустами та провела по ним язиком.

 Я відчула як рука трохи на моїй шиї піднялась вище і великий палець торкнувся кінчика язика. Чим знов викликав хвилю сирот по шкірі і відчуття млосності в груді.

– Відпустити? А якщо цього не бажаю…– перепитав він та знов стиснув мою шию.

 Я знов застогнала і тяжко задихала, смикнув плечика.

– Ну я ж ще де що цікаве для тебе підготувала. Як не відпустиш, то не дізнаєшся що саме, – ледь вгамувавши бурю в собі, відповіла я.

– М…ще цікаве? Що може бути цікавіше за тримання тебе, мій пульсар, відчувати твоє тьохкання серця, глибоке дихання, швидкість пульсу і плин крові по артеріям, відчувати м’якість і вологість,– і він зробив надріз на оголеному плечі та притулився вустами до рани.

 Не жадібно чи по-звіриному, а якось тендітно і лагідно, як до священого джерела, яке він боїться сплюндрувати одним невмілим дотиком.

 Я намагалась відсунутися, але це було неможливо, тож просто опустила трішки плече.

 О ні, треба вибиратися з його пазурів! Мені ще за рано ставати обідом, я ще не закінчила свою справу. А ще я ж можу того… не втриматися і піддатися своєму палкому голоду. Це ж мабуть, в нього тепер все з’явилось для цього не обхідне.

– Пусти будь ласка, я ж нікуди не дінусь, я повільна, навіть літати не вмію, – вмовляла я. – Як закінчу, зможеш робити зі мною що забажаєш.

– О, прямо все...що забажаю? – техноїд не охоче відсторонився він від мого плеча, яке потім просто пестив рукою.

– Йой…ну в межах розумного..

– Якщо ти сподівається на программер, то облиш, він не запрацює, поки в мені стоїть модуль керування боса, – попередив цей паскудник.

– О, так в тобі все ж побував Сагон…– навіщось ляпнула я.

– А от і жартики сексуального характеру від тебе, це щось! Особливо іронічно їх чути, знаючи що ти сама сповнена бажання, – проговорив техноїд.

 Я відчула, як кістяки його пальців сковзнули по боку до стегна, ніжно попестили його, хотів ковзнули під поділ сукні, я злякано пискнула і схопила техноїда за руку зупиняючи.

– Ні! – зірвалось зі моїх вуст.

– Чого? Раніше ти сама наполягала на таких пестощах, – спитав той.

– Бо тоді я вважала тебе рівним собі. Також живою істотою, а не довбаною машиною, зброєю, винищувачем, чи чим ти там є! Я не збоченка якась, зі зброєю не займаюсь сексом, – обурилась я. – І взагалі, ти ж бісився, коли я шуткувала про те що ти секс іграшка, а тепер сам лізеш! Що хочеш бути використаним? І хто тут нелогічний, га?

 І тут техноїд раптом замовк, але я відчула як нахабно оперся підборідям о мою маківку.

– Ти не розумієш. Твоє тіло захищено вже від народження від посягань. Як тобі пощастило обирати, хто тебе торкаємся, хто керує...хто бажає...Я так хочу. Я  живе, хоч в іншому сенсі, це у вас поняття життя обемежено. Але так, я усвідомлена зброя, але бажаю, жити, вчитися, свободи… і обирати хто буде мною користуватися, – відповів техноїд, при обійнявши мене за плечі.

 От щось в його тоні було таке…невловиме, але я відчула це…І ще ці слова «обирати хто тебе торкається…» Наче для мене це така база, а тут…віддає чимось мерзенним... Хотілося спитати більше, але щось стало страшно. Я не могла спокійно дивитися інтерв’ю з жертвами сексуального насилля – мені становилося погано. Так і тут схожі відчуття.

 Але я взяла себе руки і згадала, що переді мною не ХТО, а ЩО. Мало що воно говорить, по факту воно не розуміє глибини сказаного. Не розуміє сенсу почуттів. Треба мати на увазі це і не куплятися на щемку історію і гарну зовнішність.

– Для мене ти все одно предмет, балакучий, діставучий, небезпечний. Вибач, я в розумінні життя дуже консервативна, – бовкуна я.

 Я відчула що мене відпустили. Він відійшов.

– Шкода…я вперше знайшов живе втілення хаосу і пульсар в людській подобі, але визнаю, сам зруйнував право буди прийнятий і належати тобі, – з якоюсь подобою жалю в голосі сказал техноїд.

 Він відвернувся від мене і подивився на зоряне небо, де вже високо зайнялась повня.

 І що це він зараз мав на увазі під прийняти його? І належати мені? Як зброя може вирішувати кого обирати власником? Але ж бабця казала, що ця драма квін повинен був належати і так мені. А я от не впевнена, що готова прийняти такий складний механізм. В мене земних андроїдів і кіборгів не було!  Я якось без них обходилась. Я більше віддаю перевагу живим істотам. Я розгублена і не впевнена, що впоралась б, та і мабуть з мене вийшла жахлива власниця.

 Я мотнула головою приводячи думки в порядок, із щілини показався Акакій, я подала йому знак, що пора йому діяти, поки техноїд відволікся.

 Акакій с готовністю кивнув та махаючи шапочкою полетів в сторону техноїда. Гриб швидко змінював форму, виростав у розмірі і розгортав свої мацальця. Він опинився позаду техноїда та вправно обхопив того, надійно фіксуючи по кінцівкам, щоб техноїд не міг поворухнутися, навіть грудну клітину стиснуло товсте мацальце, що не дало розгорнулись крилам. Почувся гуркіт, наче щось ламалося. Я поморщилася, розуміючи – це щось в техноїда не витримало «обіймів» Акакія. Тим паче я змогла домогтися, щоб техноїд змінив подобу з бойової на більш вразливу, схожу на людську. А я вважаю, це вже успіх, бо я цього не чекала.

 Техноїд вишкірився, обнажив ікла, але форму не змінив чогось, мабуть Акакій щось пошкодив, що відповідало за перетворення. Мацальця Акакія навіть шию обплели, та грубо змусили рухнути жертву на коліна, той ще сбробував підвестися, але Акакій не дав цього зробити, лиш задоволено воркотів, шкірясь гострими зубами і хижо прищурив очі. Як виявилося на мацальцях гриба ще були гострі гачки і шипи, які вп’ялися в покриття техноїда, потекла цівочками з ран кров, на диво схожа на людську. З куточка рота техноїда витекла кров. А довге, біле волосся зафарбувалося кров’ю і навалилося на бліде лице. Його очі запалились сапфіровим світлом і блимнув ледь не згасли, але він моткув головою і вони засяяли знов, але дуже слабко. Єдине, техноїд не дихав глибоко, як люди в стресі, але він напрягся всім тілом. І я чула щось схоже на розігнання двигуна колайдера, але воно теж різко зтихло.

 Мені щось погано стало від побаченого. Аж під серцем стрельнуло. Я відвела погляд. Я намагалася тримати в голові, що цей негідник вбив мого коханого, прикидався другом і використав мене. Але все одно мені боляче дивитися зараз на його вид. Ну не можу я цьому радіти, не приносило задоволення.

– Алісо! Бляха! Як? Де ти взяла кінетичного грибовика? – обурився техноїд, йому явно говорити було важко.

– Кого? – не зрозуміла я.

– Ця…ця погань...з моєї рідної планети, – обурилась ця зброя в людський подобі, одне пасмо світлого волосся прикривало йому око.

– Ну…тоді на частуванні в пані Роач, він був разом з іншими грибами, як святкова страва. Мені стало його шкода, і я забрала до себе. Він такий розумник. Піддається дресурі, але за солоденьке. Він моя бубочка! – підійшла я до Акакія і почала ніжно гладили по вологій шляпці.

 Гігантський гриб заоволено замурчав, як котик і шапочку примружив, його цяточки на шапочці засяяли яскраво зеленим.

– Хто у нас такий маленький! Хто  нас такий солоденький! Додому прийдемо мамця тобі шоколадочку дасть! – почала я лопотіти, ще більше заставляла мружитися і зашарітися Акакія.

 Техноїд сплюнув кров з рота та видав глухий сміх.

– Алісо, я тебе обожнюю! Тільки ти могла зробити своїм домашнім улюбленцем почвару і одного з самих небезпечних хижаків Сіалії. В принципі, можу зробити висновок, що тобі дуже сподобалося на моїй планеті! – скрізь гіркий сміх видав це бранець.

– Оу, Акакій, сонечко, це правда? Ти справді такий в мене небезпечний? Ти ж не будеш робити зло моїм друзям і мені? – залопотіла я, пестячи свого улюбленця, він замотав там де приблизно в нього вважалася голова в запереченні і ще більше розомлів.

 Мабуть, гриб трохи послабив хватку і техноїд віришів скористатися можливістю звільнитися, навіть йому вдалося зробити тіло броньованим. Але зовсім звільнитися не зміг – його одразу знов перемотали, та ще з більшою силою стиснули, аж тіло техноїда вигнулось дугою з металевим скрипом, підсвітка його броні блимнула, як і його очі що все ще були з чорним білком і синьою райдужкою.

 Техноїд був напружен кожним волоком синтетичного м’яза. І щось в техноїда перехідному вигляді від людини, до бойового стану – було витончено гарне. Він наче вітвір мистества з незвичного матеріала. Ще так гарно переливається райдужним блиском цей метал чи що це. Так раптом закортіло всього торкнутися та дослідити. Але не наважилась, бо не забувала що воно небезпечне.

 Техноїд вишкірився.

– Ні, ти тепер мій бранець! – попередила я техноїда.– Скажи, солоденький, ти можеш якось запхнули в себе і перетравити цю металеву погань? – спитала я у Акакія, – Чи якось знищити? Раз ви з однієї планети, то ти можеш нашкодити цьому.

 Техноїд подивися на мене здивовано і навіть якось з захватом.

– О, яка ти жорстока, виявляється. Бажаєш мене знищити особливо витонченим способом. О так…продовжуй! – бовкнув цей притрушений і криво всміхнувся.

 Я на нього кинула офігілий погляд і окинула з голови до ніг оцінюючим поглядом.

– Акакій, любчику, ти здається щось в довбешці цього горе літачка пошкодив. Оно, воно вже дурню несе. Чи ти, дрончику, мазохіст? – іронічно перепитала я.

– Ні...і так...все складно…я ж дійсно зброя…я ж це розумію і не відмовлюся від цього. А для зброї знищення, це логічний етап завершення буття.

– Жах…повний…капець…але ж ти зараз можешь втратити тіло… вмерти, – здивувалась я.

– Так, я б не хотів знищення, але воно мене не лякає…бо я не відчуваю страху. А ще… це ж ти мене знищищ. Я не проти, бо винен тобі життя. Тож віддаю своє функціонування. Але мабуть, це не рівноцінний обмін, – відповів техноїд, опустив голову.

 Але Акакій  помотав «головою» в знаці заперечення, що не може знищити цього мазохіста.

 Я тяжко видохнула. Я не знаю що сказати на слова цього довбонутого Ші. Так життя людини цінніше за функіонування зброї. І дійсно обмін такий собі. Але все  ж…що з цією зброєю не так? Зброя зі совістю і почуттям провини?

– Що ж…повертаємось до мого переднього плану. Акакій, сумки подай, будь ласочка, – попрохала я.

 Акакій вільним мацальцем потягнуся до виходу з даху і дістав звідти сховану завчано сумку.

 Вона опинилась поряд мене, я присіла, розстібнула блискавку. І дістала фартух, потім дістала лазерний різак. Я перевірила його на справність. Потім дістала респіратор, надягла та захисті окуляри. Бо безопасніть при роботі з порізкою металу насамперед! Я не дарма в журналі по техніці безпеки розписувалася. Потім дістала щипці, плосгубці, викрутки – все розклала по кишеням на фартухі.

 Я повернулася, подивитися як там техноїд, а він аж завмер, дивиться на мене немигаючим поглядом. Так страху на його обличчі не було як інших емоцій, але щось десь в глибині синіх райдужок блимнуло, схоже на здивування, захват і… бажаня?

– Ох, о це ж мені пощастило! Знов прокинулася твоя темна сторона, як там… на кухні…О так! Не можу дочекатися, щоб побачити  ж ти там придумала! – оживився техноїд.

– Слухай, ти точно мазохіст! Це буде боляче! Бо я не знаю які обезболювальні на тебе подіють, якщо ти знаєш скажи, в мене тут щось було! – спитала я.

– Нічого не треба! На мене не діють взагалі ніякі обезболювальні.  Я готовий прийняти все що ти мені запропонуєш, – сказав техноїд.

– Але, я буду тебе трохи різати, це буде боляче…дуже, – нагадала я йому.

– О, мене це влаштовує. Мене влаштовує люба зваємодія з тобою. Навіть та де мені буде завдано шкоди і больові відчуття. Все одно задоволення мені не доступно, принаймні в людському розумінні. А от щось схоже на біль я ще відчуваю. Біль це добре, він  дає зрозуміти, що я існую, я справжній, живий, в мене є тіло. О до речі, ти будеш різати розумну, живу істоту, моя маленька маніячка, – проговорив якимсь дивним тоном техноїд і якось пронизливо подивився на мене.

 Мені стало погано від його слів. Я керуючись гнівом і бажанням захистити друзів, якось не подумала, що буде відчувати техноїд, коли я почну з ним… Йой-ки, я не думала ставати м’ясником…Ну воно ж не живе, це ж машина, а машини не відчувають біль, як люди. Так? Але якщо він машина вищого порядку…розумний і щось там в всередині залишилося від Нестора…Я ж буду знущатися над мислячим об’єктом. Чим я краща тоді від нього? А варіанти які? Якщо я зараз пограю в благородство – мої друзі і інші мисливці загинуть. Мене теж буде чекати не дуже райдужна доля, а якщо вампіри накажуть техноїду вбити мене? Він не зможе опиратися, а я не хочу помирати от так просто. А запросити когось іншого не можу, бо це час. Було небезпечно когось тримати близько на підхваті, щоб техноїд нічого не запідозрив. Він же може все тут сканувати і дізнатися про засідку.

 Йой, не хочу робити боляче, але відпустити техноїда просто так не можу. А якщо не видалити модуль керування, він рано чи пізно звільниться і знов стане рабом вампірів. Ні, дякую. Життя людини більш коштовне ніж існування зброї.