Раді Вас бачити!

Через відчинені вікна вітер приносив солодкий аромат нічних квітів та оманливу прохолоду. Я вже вкотре смикала краї сукні, намагаючись підтягнути тканину на грудях, яка вперто сповзала нижче. 

Весь вечір я мала стояти за спинами гостей, доливати вино та подавати страви, не маючи права навіть на власне ім’я.

Мія більше не зронила жодного слова. Кухарка, що час від часу зазирала до їдальні, лише гнівно хмикала, дивлячись на моє декольте. 

Мій терпець тримався на волосині. 

Скроні здавлювало від передчуття — ми всі розуміли, для чого цей вечір. 

Я була десертом, який ще не подали.

Господиня зустрічала гостей біля порогу. Коли карета нарешті зупинилася, я почула голос Інгрід — такий солодкий і патоковий, що мені стало нудко.

— А де Лютер? — пролунав чоловічий голос.

Двері відчинилися, і до зали увійшов високий темноволосий чоловік у бездоганному фраку. Кожна лінія його одягу підкреслювала статус і багатство. Різкий погляд, владне обличчя, загострені вуха... і роги. Невеликі, загорнуті назад, вони виблискували в світлі свічок, наче полірована кістка.

Демон. Чистокровний.

Я важко ковтнула в’язку слину. Чого ще очікувала побачити? 

Поруч із ним світловолоса демонеса з таким же зневажливим виразом блакитних очей.

— Він мусив їхати з нами. Вистава була справді чудовою, — промовив демон, знімаючи рукавички. 

У таку спеку — рукавички? Це був вищий пілотаж аристократичного абсурду. Його очі миттєво опустилися нижче мого підборіддя, затримавшись на вигинах тіла. 

— А це хто?

— Моя нова підопічна, пане Верон, — розпливлася в усмішці стара, помітивши його недвозначний інтерес.

Я схилила голову в поклоні, хоча всередині все кипіло. 

Верон. Одна з найбагатших родин Андагару, господарі більшої чатини торгового порту. Колишні конкуренти мого батька. Навряд чи тепер вони вважають Даріо суперником.

— Корвусе, я втомилася, — вередливо мовила жінка, кладучи руку на плече демона. — І хочу випити.

— Звісно, прошу до столу, — заметушилася Інгрід.

Корвус окинув мене хижим поглядом і рушив до їдальні. Жінка, проходячи повз, зневажливо кинула мені в руки свої мереживні рукавички та парасольку, ніби я була вішалкою.

Я швидко прибрала зайве й уже збиралася подавати першу страву, коли в коридорі пролунали важкі, впевнені кроки.

— Ну нарешті, Лютере, — роздратовано кинула світловолоса. — Ти завжди запізнюєшся.

Лютер. Ім’я різонуло пам’ять. 

Я підвела голову, тримаючи тацю. Наші погляди зустрілися. І на мить все зникло.

У мене перехопило подих, а пальці ледь не розтиснулися. 

Це був він. Той самий сіроокий чоловік біля поваленої огорожі.

Але тепер вже був вимитий, у тонкій вишитій сорочці, яка ідеально облягала його міцні плечі. Вологе волосся було гладко зачесане назад, відкриваючи високе чоло. 

Він не мав рогів. Принаймні, зараз. Він приховував свою природу.

Лютер легко усміхнувся, помітивши мій шок. Він прекрасно знав чим все мусило закінчитися.

Минуло занадто багато часу, щоб я могла його впізнати. 

Ми тоді були ще дітьми. 

Щелепа мимоволі стиснулася так сильно, що занили зуби.

Ідіотка.

Мій язик колись таки мене вб’є.

— Брате, сідай швидше, — покликав Корвус.

Ось і відповідь. Це найбагатші дітки Андагару.

Інгрід прокашлялася привертаючи мою увагу. 

Я почала розставляти тарілки. Серце шалено гупало в грудях. 

Коли я нахилилася над Корвусом, його пальці ковзнули по моїй руці — надто повільно, щоб це було випадково.

Шкіра під дотиком ніби стиснулася сама. Я різко відсмикнула руку, перш ніж встигла подумати. Усередині щось холодне і липке піднялося вгору, стискаючи горло.

Я лише міцніше стиснула зуби. Ніхто цього не побачить.

Лютер повільно підійшов до столу. Він сів навпроти брата, прямо переді мною. Наче навмисно.

— Ви дуже щедрі, пані Інгрід, — солодко заговорила світловолоса. — Ви мали рацію: відпочинок у тиші та серед такої краси відновлює сили значно швидше.

— Завжди рада, панно Селін. Особливо приймати таких гостей.

Ох, як же вона лиже їм дупи.

— Звісно, наше перебування тут добре позначиться на вашій репутації… — Селін підняла погляд на мене. — А ось ваша підопічна може заплямувати нашу.

— Перестань, Селін, — відрізав Корвус, піднімаючи келих.

Лютер повільно пив вино, не зводячи з мене погляду. Його сірі очі стали темними, як грозове небо.

— Ні, я хочу закінчити.

Тепер уже й стара злісно дивилася на мене. Ну так, вона ще не знала останніх новин — вони повільно доходять до таких хащів.

— Твоя родина та ім’я, дорогенька, уже давно на смітнику, — мовила Селін мені в обличчя. — Тому прикрий свої принади. Ми не в борделі.

— Селін… — протягнув Корвус.

— Що, вона вже тобі приглянулася? На одну ніч вона справді… зійде.

Я ледь змогла проковтнути клубок у горлі.

— Дякую за вашу відвертість, панно. — Клята вихованість. — Вам подати десерт?

— Краще згинь із моїх очей. Від такого видовища зникає апетит.

Інгрід кивнула: мовляв, забирайся звідси, ми ще поговоримо. 

Звідки я могла знати, що вона притягне до свого дому таких гостей?

Я вклонилася і, впевнено тримаючи спину, покинула їдальню. Але вже в коридорі ледь стримала стогін болю. Схопилася рукою за стіну, щоб не впасти. В голові пульсувала одна думка: не плакати. Ніхто не мусить бачити моїх сліз. Тим паче — вони.