Раді Вас бачити!

Кімната, яку мені виділили, була підкреслено простою: ліжко, шафа та невеличкий столик із дзеркалом. Єдине вікно виходило в сад.

Насправді це було краще за ті «пансіонати для благородних дівиць», куди мене запроторювали раніше. Даріо щиро вірив, що там мене навчать витончених манер. Наївний дурень. У таких місцях вчать лише одного — виживати серед змій. Погана інвестиція в майбутнє. Його солодкоголоса дружина, відправляючи мене до своїх родичів, сподівалася, що я нарешті зламаюся і стану для них джерелом прибутку. Їхнє розкішне життя було прекрасним, поки не закінчилися гроші. А гроші мали лише одну ваду — їх потрібно не лише витрачати, а й уміти заробляти.

Тому ці двоє одразу згадали про мене. Вирішили продати за жменю золота першому-ліпшому демону. Чого вони не врахували — так це моєї непокори.

Світловолоса служниця, яка представилася Мією, принесла води для вмивання та кілька суконь. За розпорядженням пані Інгрід, віднині це був мій гардероб. Сірі мішки з накрохмаленими фартухами — вбрання для селянок або прислуги. Але навіть це було не найгіршим.

— Пані, вона не застібається, — мовила Мія, відступаючи на крок.

Спроба втиснути мене вже в третю сукню закінчилася фіаско. Тканина загрозливо тріщала по швах.

— Ти занадто роз’їлася на цих аристократичних кексах, — суворо констатувала стара.

Вона кружляла навколо мене, наче вовчиця, що обирає, за який бік загризти.

— Я не товста, пані Інгрід, — твердо відрізала я. — Це просто не мій розмір.

Мої груди та стегна ледь втискалися в цупку тканину. На кого це шили? Те, що мало зробити мене непомітною і скромною, лише підкреслювало кожен вигин, роблячи вигляд зухвалим і майже розпусним.

Стара лише сильніше стиснула зморшкуваті губи.

— Нічого, ми це виправимо. Відсьогодні отримуватимеш менші порції. А зараз — прикрийся цим.

Наче це мало допомогти.

Вона кинула мені важку хустку, намагаючись приховати глибокий виріз, який непристойно обтискав моє тіло. Мія простягнула руки, щоб допомогти накинути тканину на мої плечі, але жест старої її зупинив. Інгрід раптом змінила думку. Її погляд став холодним і розважливим.

— Хоча... нехай буде так. Тільки на цей вечір.

Мене пересмикнуло від огиди. Вона збиралася виставити мене напоказ перед своїми гостями, як товар у вітрині. Невже вже знайшла «ідеальний варіант»?

Коли двері за нею зачинилися, я гнівно загарчала й зірвала хустку з плечей.

— Пані Інгрід сувора, але вона діє заради вашого блага, — тихо озвалася Мія.

Я різко розвернулася до неї.

— Та невже?

Її погляд раптом потемнів, і вона нахабно гмикнула.

— Тебе тут ніхто не тримає, — вжалила вона у відповідь. — Можеш збирати речі й іти геть. Але ти добре розумієш, що за цими стінами світ набагато жорстокіший до тих, хто став «ніким».

Я зміряла її поглядом.

— Бачу, за твоїм мовчанням ховається ще те стерво.

— Ні, — Мія випрямилася, і в її очах блиснуло щось гостре. — Я просто навчилася виживати. Так само, як пані Інгрід. Чекаю на тебе в їдальні. Не змушуй наших гостей чекати.

Вона демонстративно схилилася в удаваному поклоні й швидко зникла за дверима.

Я затримала погляд на дзеркалі. Довге каштанове волосся було туго закріплене на потилиці, і я відчувала його важкість усією шиєю. Рожеві губи ледь помітно тремтіли, а в карих очах застигли смуток і той самий солоний блиск стриманих сліз.

Не впізнавала себе.

Чергова гірка правда: я не могла просто піти. Не зараз. Тому знову мушу коритися й терпіти.