Раді Вас бачити!

Карету сильно хитнуло. Старе клепіння та дошки пронизливо зарипіли, ніби скаржилися на кожну вибоїну. Я сильніше вчепилася пальцями в край вікна, до болю втискаючи нігті в обшарпане дерево.

Я не мусила тут бути.

Спека цього літа стояла така, ніби її навіяли всі демони пекла одночасно. Повітря було густим і нерухомим. Воно сушило горло, наче розпечений пісок.

Мій зведений брат нарешті «дозволив» мені повернутися додому. Покидьок. Він справді думав, що я коритимуся? Нізащо. Він навіть не дозволив мені відвідати могилу батька. І все через гроші. Усе, що батько здобував кров’ю та потом, цей нікчема спустив на розваги й порожні дрібниці. Тепер родинна справа Лайгорнів летіла у прірву, а я...

Я не збиралася ставати розмінною монетою в його іграх.

Знову хитнуло. Мене кинуло вбік, обірвавши гнівні думки. Мій візник не надто переймався комфортом пасажирки — тепер, коли Лайгорни майже банкрути, ми не могли дозволити собі нічого кращого за цей розвалений екіпаж.

Я вирівнялася й відсунула фіранку. Розпечене повітря лизнуло шкіру, приносячи запахи пилу та зів’ялих польових квітів. Сонце вже давно перевалило за полудень, випалюючи лани під яскравим небом. Тут було гарно — значно краще, ніж у тісному, задушливому Андагарі. Тут пахло свободою. Але це було лише ілюзією.

Поки що.

Він навмисно відіслав мене до цієї старої скряги. Думав, що життя в хащах стане для мене покаранням. Дурень. Останні роки я бачила місця, про жахіття яких він навіть не здогадувався.

Нарешті вдалині з’явився обрис будинку. Те, що колись було величним маєтком, тепер ледь трималося купи. Мій новий дім. Іргентерс.

Карета різко зупинилася перед самим в’їздом на землі. Візник просто вишвирнув мої речі на дорогу, заявив, що йому замало заплатили, і далі він не поїде. У моїх кишенях не було жодної монети — лише амулет, що захищав від чужої магії. Подарунок батька. Я не збиралася віддавати його цій немитій свині.

— Ну і котися до біса! — крикнула я вслід кареті, що здіймала хмари пилу.

Тягнучи важку валізу розмитою дорогою, я ненавиділа цей світ. Підбори грузли в піску, піт стікав чолом, а корсет здавлював груди так, що хотілося розірвати його просто тут.

Подолавши пів шляху, я помітила його. Біля поваленої огорожі працював чоловік. Його широкі плечі виблискували від поту під сонячними променями. Він вправно забивав цвяхи, і я заворожено спостерігала за тим, як під засмаглою шкірою рухаються м’язи.

Можливо, перебування в цьому домі буде цікавішим, ніж я очікувала.

На мить я уявила, як ці сильні пальці втискаються в мої стегна...

Я різко вдихнула й відвела погляд.

Спека. Звісно, лише спека.

— Гей, ти! — гукнула я, підтягнувши валізу ближче. Дно зі скреготом проїхалося по камінню.

Він завмер, але не обернувся.

— Так, я до тебе звертаюся! — я випрямилася, намагаючись повернути собі гордовитий вигляд. — Віднеси мої речі до будинку.

Чоловік повільно підвівся й нарешті розвернувся. Його волосся, чорне, як вугілля, злиплося від поту й пасмами спадало на плечі. Красиві губи стиснулися в тонку лінію, а сіро-блакитні очі вп’ялися в мене з нестерпною цікавістю.

Він мовчав.

Мій погляд мимоволі сковзнув нижче — на груди, де виднілося татуювання у формі химерних крил. Рельєфне, ідеальне тіло... Я зупинилася на рівні ременя й змусила себе відвести очі.

Що ти робиш, Моргано? Перегрілася на сонці?

Але він був занадто гарним для звичайного робітника.

Куточок його вуст ледь сіпнувся вгору. Він вивчав мене так само зухвало.

— Ти глухий? — я роздратовано хитнула головою.

Він повільно оглянув мене з ніг до голови й знову зустрівся зі мною поглядом. І досі мовчав — довше, ніж потрібно. Наче зважував, чи варто взагалі відповідати.

— Я цього не робитиму.

Його голос виявився грубим і водночас млосним, низьким, як гуркіт грому.

— Що?

— Ти глуха? — парирував він. — Доведеться тягнути свою торбу самій.

— Ти знаєш, хто я?

Його посмішка стала ширшою, але в ній не було жодного тепла. Він зробив крок уперед, і мені здалося, що вся спека дня раптом відступила, змінившись льодяним холодом. Його тінь впала на мене, накриваючи цілком.

Я відчула запах його поту, хвої та чогось гострого.

Видихнула, намагаючись триматися твердо.

— Не знаю. І знати не хочу, — байдуже мовив він. Але той хижий погляд досі мене оцінював. — Не схожа ти на благородну пані.

— Хтось забув своє місце, — вицідила я, до болю стискаючи пальці на ручці торби.

Він нахилився вперед, майже повністю забираючи все повітря. Його очі потемніли, наче все світло згасло навколо.

Він дивився й продовжував мовчати, і від цього важкого погляду в горлі пересохло.

Я зглитнула, намагаючись видавити хоч слово, але не змогла.

Просто не змогла. І це злило до нестями.

Він випрямився і все так само відсторонено промовив:

— Потрібно було лише попросити. Але ж ти на таке не здатна.

— Я не благатиму якогось... — я запнулася, шукаючи найгірше слово, — ...брудного наймита.

— Ще побачимо.

А тоді просто розвернувся й продовжив забивати цвяхи так, ніби мене взагалі не існувало. Цей робітник дозволяв собі забагато.

Хотіла сказати більше, вдарити сильніше, але це вже було б справді недоречно.

Нічого, він ще своє отримає.

Підхопила торбу й, розпечена гнівом, пішла далі стежкою.

Стара тітка ще пошкодує, що тримає таких людей у своєму домі.