Раді Вас бачити!

Старі пошарпані двері відчинилися переді мною з пронизливим скрипом. Я поставила торбу на підлогу; гуркіт луною відбився від стін. Тут було холодно й тихо, наче в склепі. Пахло старістю, воском та пилом, але будинок виглядав доглянутим. Навіть вишуканим. Глибокі брунатні відтінки дерева в поєднанні з темно-зеленими фіранками створювали гнітючу, але благородну атмосферу. Кілька суворих картин у важких рамах, свіжі квіти у вазах — усе свідчило про залізний порядок.

З коридору вигулькнула худенька служниця. Вона підхопила мою торбу так спритно, наче та нічого не важила.

— Пані Іргентерс чекає на вас, — прошепотіла вона, не піднімаючи очей. — Я віднесу ваші речі до кімнати. Другий поверх, останні двері ліворуч.

Світловолоса дівчина, наче тінь, швидко покрокувала до сходів.

— Де вона чекає? — кинула я їй у спину.

— У вітальні.

Я попрямувала коридором, з якого щойно вискочила дівчина. Мої підбори відбивали ритм грому в цьому неживому місці. Двері до вітальні були прочинені, і я, не вагаючись, увійшла.

Прохолодний вітер грався білими фіранками, приносячи з вікна терпкий запах спеки. Біля каміна у високому кріслі сиділа вона. Сиве волосся було туго стягнуте на потилиці, а глибокі зморшки на обличчі здавалися різьбленими. Старими вузлуватими пальцями вона швидко перебирала голку, вишиваючи щось на білій тканині.

— Ти запізнилася, — грубий голос, здавалося, вдарився об стіни. — Мала прибути ще вчора.

— Вибачте, тітко…

— Для тебе я пані Інгрід.

Стара відклала вишивання й нарешті звела погляд. Її очі були гострими, як леза; вона дивилася так, наче зважувала мою цінність на ринку. Я бачила її лише раз у житті, років десять тому, і могла заприсягтися: вона не змінилася. Наче час боявся торкатися цієї жінки.

— Пані Інгрід, — повторила я, роблячи крок ближче. Не збиралася ж я стояти на порозі, як жебрачка. — У дорозі виникли певні проблеми.

— І тепер ці проблеми скинули на мене?

Вона підвелася. Повільно, але з хижою грацією.

— Подивися на себе. Як ти виглядаєш? — вона з огидою окинула мене поглядом. — Ні краплі скромності. Яка ганьба.

Вона почала повільно обходити мене колом, наче оглядала коня перед купівлею. Я знала, що виглядаю не найкращим чином: зачіска розтріпана, сукня зім’ята й укрита товстим шаром дорожнього пилу.

— Звалилася на мою голову, — пролунало в мене за спиною. — Ще один голодний рот. Даріо навіть не спромігся надіслати грошей на твоє утримання. Тому доведеться відпрацьовувати свій хліб. Я не тримаю нероб під своїм дахом.

Я лише міцніше стиснула зуби. Хто б сумнівався.

— Так, пані.

Стара нарешті зупинилася переді мною. Вона раптово схопила мене за руку й міцно стиснула зап’ястя, змушуючи розтиснути пальці.

— Прекрасні руки... і вже в мозолях. Нічого, твоє личко ще молоде. Може, ще встигнеш знайти собі прихильника, який позбавить мене твоєї присутності.

Від її дотику шкірою поповзли дрижаки. Я різко смикнула руку.

— Я не шукаю чоловіка.

— Думаєш, самотужки буде легше? — фиркнула вона. — Ти ж боса й гола, Моргано.

— Але не беззахисна.

— Мовчати! Це мій дім, і тут ти коритимешся моїм правилам. А тепер іди, вмийся й перевдягнися. Скромність і вишуканість — ось що головне. Увечері ти прислуговуватимеш моїм гостям.

— Гостям?

— Подаватимеш вечерю.

Вона повернулася до крісла й спокійно взяла порцелянову чашку.

— Я не служниця, — мій голос затремтів від люті.

Не звертаючи на мене жодної уваги, вона зробила ковток чаю й сухо додала:

— Поки що ти тут — ніхто. Іди.

Вона була права. І це різало глибше, ніж я була готова визнати.

Я лише сильніше стиснула зуби й скорилася.