Раді Вас бачити!

Коли мені було лише шістдесят місяців, я вперше побачила його. З вікна своєї кімнати, що на третьому поверсі нашого замку, я спостерігала за світом, як раптом мою увагу привернуло дивне явище — портал, що виник просто в повітрі. Спочатку він нагадував яскраве скупчення світла, але згодом набув незвичайної форми, яка тоді здалася мені схожою на якийсь фрукт. Із цього порталу вийшов хлопчик, приблизно ста сорока чотирьох місяців. Світло, що випромінював портал, робило його русяво-жовте волосся золотим. Очі, на жаль, я не змогла розгледіти у той день, але мені хотілося вірити, що вони були кольору сталі. Як згодом розповіли, це був вісник — один із вихованців Найвеличнішого Чарівника — Віщуна. Кажуть, вісників відбирають ще до їхнього народження, а потім місяцями навчають і випробовують, аби обрати найкращих. Вони, як мені здається, схожі на нашу службу доставки, тільки доставляють не посилки, а важливі звістки та настанови між чарівними островами, але за це не беруть плати.

І ось, через двісті шістнадцять місяців, я знову його побачила. Він наближався критим переходом, що нагадував міст, його впевнені кроки не залишали сумнівів, що він точно знає, куди йде і навіщо. Вітер тріпав його плащ, і йому доводилося однією рукою притримувати капюшон, а в іншій руці він тримав свисток у формі черепашки. Стукіт його чобіт ставав усе голоснішим, і люди, що чекали біля іншої вежі, почали злякано переглядатися. Я не бачила його обличчя, але відчувала кожною клітинкою, що це він. У мені немов знову прокинулася та маленька шістдесяти місячна дівчинка, яка колись з непідробною цікавістю спостерігала за появою дивного хлопчика з порталу, що зявився просто з неба.

— Вітаю, Вісник! Навіть наші оракули не можуть передбачити Ваш візит, — розпочав розмову один худий старий.

— Вітаю! Вони можуть, їм просто заборонено про це розповідати.

— Портал був відкритий досить довгий час, тому ми не знали, хто до нас прибуде.

— Так, зараз тривають ретельні перевірки, мандрівники віщуна скрізь і всюди.

Вісник, здавалося, поглинув натовп мешканців замку, зникнувши разом із ними у лабіринті довгих коридорів. Ці коридори, мов вени велетенської істоти, вели прямо до приймальні правителя острова Сили. Мене охопило гостре бажання підслухати їхню розмову, тож я без вагань кинулася навздогін, обравши таємний хід, який використовувала не один раз. Перетнувши його, я опинилася за стіною, що відділяла мене від кабінету правителя. Дивовижно, але для мене ця стіна здавалася прозорою, дозволяючи бачити все, що відбувалося всередині, і чути кожне слово. Це було моє потаємне місце, куди я ховалася, коли прагнула тиші та самотності. Чи здогадувався про це мій батько, правитель острова Сили, залишалося загадкою.

— Вільяме, радий Вас бачити у своєму замку, — чоловік, що сидів у кріслі біля вікна, почав підніматися і тільки зараз можна було помітити, що він на голову нижчий за вісника.

— Вітаю Вас, правитель Острова Сили, хранитель Чаші Сили! — вісник зробив уклін і наблизився до нього.

— Як інші п'ять островів? Чи панує там мир? — він злегка посміхнувся й уважно подивився на вісника.

— Мир панує на всіх островах. Правителі всіх п'яти островів передають Вам подяку за підтримання миру. Віщун робить усе можливе для цього.

— Так, розумію. Моя повага до Віщуна і всіх правителів нашого світу. Тоді що привело тебе сюди?

— Віщун закликає вашу доньку прийняти Присягу Мандрівниці.

Ні, не може бути. Я не готова. Це помилка.

— Але чого він знову змінює своє рішення? Через кілька місяців мають відбутися заручини зі спадкоємцем острова Дарів для зміцнення союзу між нашими островами. Віщун це передбачав ще двадцять чотири місяці тому, — очі батька стали пониклими, він повільно сів у крісло, що стояло поруч, і підпер голову рукою.

— Розумію, що для Вас це величезна втрата можливостей і порушення планів. Віщун побачив несприятливі події, пов'язані з цим союзом, що призведуть до війни, а він, як охоронець порядку на всіх шести островах, зобов'язаний цьому запобігти й зберегти мир між островами, — вісник вимовив заклинання, і в його руці з'явився сувій, на якому стояла печатка Правителя — неспростовний доказ правдивості слів Вільяма.

Я теж не вважала наш союз сприятливим, але не вдаватися ж у крайнощі. Затамувавши подих, продовжувала уважно слухати, щоб не прогавити жодне слово.

— Обов'язок понад усе. Бачу справжність Ваших слів і не можу не підкоритися. Але я маю першим повідомити про це доньку.

— Розумію. Я можу трохи почекати.

— Я так розумію, у нас не буде багато часу, щоб попрощатися. Ми могли б влаштувати прощальну вечерю. Банкет.

— Вибачте, але навчання незабаром починається, тому немає часу на довгі прощання.

Серце моє калатало, як переляканий птах, а ноги самі несли мене коридорами. Спідниця заплутувалася в ногах, але я не зупинялася. Моє серце билося як навіжене. Я гнала до своєї кімнати, відчуваючи, як нерви натягуються, наче струни арфи. Слід було встигнути до приходу служниці батька, щоб уникнути прямого питання, яке вона напевно могла б задати.

* * *

Батько, немов замкнений у клітці, метушився по кімнаті, його нервові кроки відбивалися від стін, наче відлуння тривоги. Це не був звичайний вияв його роздумів, а скоріше емоційний вибух внутрішнього неспокою, що виказував себе в кожному його русі. Я спостерігала за ним, намагаючись упіймати хоч якийсь натяк на те, що халепи можна уникнути, хоча в глибині душі вже засіло неприємне відчуття, ніби насувається темна хмара. Його неспокій був заразливим, і мене охоплювало тяжке передчуття, що моя доля знову опинилася на роздоріжжі, де рішення приймають за мене.

Я не могла більше терпіти цю мовчазну напругу, цей нервовий танок, тож зважилася порушити його тишу спокійним питанням, хоч і відчувала, як тривожно б’ється моє серце:

— Тату, Ви покликали мене. Можу я поцікавитися навіщо?

Його різкий здриг міг би злякати будь-кого, але я вже звикла до його емоційних спалахів. Він підійшов до мене, його погляд був сповнений дивної ніжності, ніби намагався віднайти в мені відповідь на свої питання.

— Елізо, ти вже тут… не помітив, як ти увійшла, — його голос був трохи приглушеним, а слова наповнені занепокоєнням. — Ти знаєш, як сильно я тебе люблю? Як я оберігаю тебе?

Ця незвично лагідна манера не віщувала нічого хорошого, його раптова ніжність нагадувала тишу перед бурею.

— Так, звісно, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоч відчувала, як кожна клітинка мого тіла напружується, готуючись до невідомого.

Його відповідь пролунала, як грім серед ясного неба, розвіявши всі мої слабкі надії на спокійний час:

— Послання Вісника стосується тебе. Заручини не відбудуться.

Радість від того, що шлюб не відбудеться змішалися з почуттям тривоги за майбутнє.

— Добре, мені не дуже-то й хотілося цього. Але дозволь дізнатися причину, — вимовила я, намагаючись утримати голос рівним.

— Ти проходитимеш навчання в Академії Мандрівників. А після закінчення станеш Мандрівницею.

Звістка про навчання та майбутню долю пролунала, як вирок. Я знала, що це неминуче, що моя доля підкорена волі Віщуна, але від цього моє серце не перестало стискатися від тривоги, відчуваючи, що попереду мене чекає нелегкий шлях, сповнений невідомості та складних випробувань.

— Батьку, це ж довічне заслання. А якщо я не здам іспити і не прийму Присягу Мандрівниці?

— Знаєш, якою це буде ганьба для нашої сім'ї і всього острова! — він це сказав голосно, грубо і дуже зрозуміло.

— Знаю, — важко зітхнула.

* * *

Зворушлива тиша оповила кімнату, поки слуги старанно пакували мої речі, готуючи до неминучого від'їзду. Серце моє стиснулося від передчуття довічної розлуки, і перш ніж вирушити в дорогу, я знала, що мушу попрощатися з матір'ю. Її покої завжди були оазисом спокою, але сьогодні їх наповнювала якась особлива аура. Увійшовши, я побачила її, зосереджену на мистецтві — вона розмальовувала стіну, вправно виводячи контури квітки. І одразу ж мене осяяло: це була квітка надії, символ, що так глибоко вкоренився в серця мешканців острова Миру. На мить час зупинився, і я задивилася на її працю, сповнену любові та прихованого сенсу.

— Мені вже сказали, — вона поклала пензлик на столик, занурила руки в очищувальну діжку, і після чого підійшла до мене.

Я стояла і дивилася на неї і не могла вимовити й слова.

— Елізо, ти знаєш, що ми з батьком тебе любимо, але не можемо завадити Віщуну вирішувати твою долю. Ти теж маєш змиритися з цим рішенням і прийняти його.

— Але ми більше ніколи не побачимося.

— Наша донька стане Мандрівницею і це велика честь для нашої родини та острова. Насамперед ти пам'ятай про це. Решта стає не такою важливою. З часом ти все це зрозумієш.

Вона намагалася створити враження, що спокійна, майже байдужа, але я відчувала, що це лише маска брехні. Я знала, що за цим фасадом ховається море емоцій, які вона старанно приховує. Її навмисна холодність була не про відсутність почуттів, а про прояв турботи — вона хотіла, щоб прощання було менш болісним для мене. Підійшовши до мами, я міцно обійняла її, і мої сльози, які я так довго намагалася стримати, нарешті потекли. У відповідь на мої обійми, вона обняла мене із такою ж силою, і на мить час ніби зупинився. Відійшовши на крок назад, вона подивилась мені прямо в очі...

— Досить лити сльози. Ти вже не дитина. Знаю, що ти завжди була м'якосердою, але пам'ятай, що жінки Фаєр ніколи не плачуть. Ми сильні, тому, що поклоняємося Чаші Сили.

Ці слова мене струснули. Вони розірвали ту тонку плівку спокою, в якій я намагалася сховатися від болю. Від їхнього звучання серце стислося у грудях, а з очей мимоволі покотилися сльози. Не сльози слабкості, а сльози гіркоти, сльози розчарування. Та водночас ці слова стали для мене кристально чистим дзеркалом, де я побачила і свою вразливість, і свою силу. Я відчула, як гіркий присмак поразок та розчарувань перетворюється на незламну рішучість. Зібравши себе до купи, я витерла сльози, наче стираючи відбиток минулого болю. І саме тоді, наповнена новою внутрішньою силою, я дала собі обіцянку: більше жодної сльози. Не тому, що я буду байдужою, а тому, що знайшла в собі відвагу йти вперед, незважаючи на усі випробування, не дозволяючи розпачу взяти наді мною верх.

Останній раз озирнувшись на кімнату, я з важким серцем вийшла до Вісника. Вільям чекав на мене, спокійний. Я деякий час роздивлялася його, мимоволі відзначаючи його бездоганну красу. Він був справді гарним собою, з рисами обличчя, що нагадували скульптуру. Вільям незворушно стояв, дозволяючи моїй зацікавленості вільно блукати його обличчям, не виказуючи жодного роздратування чи нетерпіння. Нарешті, він порушив тишу, і його голос, спокійний та глибокий, розсіяв мої думки.

— Вітаю, Елізо. Я Вільям Лайтон. Для зручності одразу перейдемо на ти. Готова?

— Так, — невпевнено протягнула.

— Не переживай, бути мандрівницею дуже навіть цікаво і... — він не встиг договорити.

— І небезпечно, — закінчила за ним фразу.

— У нашому світі багато небезпек. У тебе особливе призначення, і ти маєш змиритися з цим і прийняти свою подальшу долю. — Він говорив дуже гарно і переконливо, мені хотілося його слухати, адже його мова немов зачаровувала.

— Так, звісно, — ми все ще стояли в холі замку.

Якби я відмовилася стати Мандрівницею, наслідки могли б бути катастрофічними, хоча я навіть не уявляю їхньої повної міри. Певна лише в одному: Оун, мій формальний наречений, ніколи б не піднявся боротися за моє життя. Наші стосунки були лише політичним маневром, холодним розрахунком заради миру, без жодного відблиску справжніх почуттів. Спільних тем для розмови ми майже не мали. Моя роль Мандрівниці була запорукою стабільності, ключем до збереження нашого світу. Можливо, були й інші, гірші варіанти, але Правитель обрав той, де всі мали б виграти. Він завжди дбав про людей нашого острова, і я підозрюю, що жителі інших островів відчували те ж саме. Саме тому в моїй душі не було жодного опору. Майже. Пам'ять про кровопролитну війну, яка колись поглинула цілий острів, ще була свіжою. Після безлічі страждань та втрат, мир, що настав, був довгоочікуваним, і я не хотіла його втратити. Тож, заради життя нашого та інших островів, я готова скласти Присягу Мандрівниці.

Вільям, зробив декілька витончених рухів руками і підніс до губ свисток у вигляді черепашки. Ледь стримала сміх. Приглушений хлопок прорізав тишу, і перед нами з'явився портал — яскраве сяйво у формі воріт. Вісникам надавались особливі привілеї, тому створення порталу для них не потребувало значних зусиль. Вони є носіями внутрішньої сили, яка дозволяє їм творити дива в нашому світі, хоча вони ретельно приховують її природу.

— Речі спочатку перевірять на відсутність заборонених артефактів і заклинань і пізніше доставлять до твоєї кімнати.

Попри все, що відбувалося, я просто кивнула у відповідь. Здавалося, слова застрягли десь глибоко всередині. Вільям, не вагаючись, взяв мою руку в свою, і ми зробили крок у сяючий портал. Було трохи ніяково. У грудях миттєво спалахнула паніка. Це був мій перший досвід з порталом такої потужності, і хотілося, щоб це відчуття якнайшвидше закінчилося. Але подорож порталом виявилася не миттєвою. Яскраве світло, що палало навколо, почало тьмяніти, поки нас зрештою не поглинула повна темрява. Стало настільки темно, що я не могла розрізнити навіть власних рук, лише відчувала тепло від руки Вільяма, що тримала мою. Спочатку я нервово почала смикатися, піддавшись паніці, але Вільям одразу ж пригорнув мене ближче, обіймаючи за талію, — його тепло і міцні обійми на мить заспокоїли мої тривоги.

— Я поруч. Ще трохи залишилося, потерпи.

Я його чула, але відповісти нічого не могла, мені немов заліпили рот.

Невдовзі ми прибули. Спочатку зникла темрява і яскраве світло вдарило по очах, засліплюючи. Щойно я відчула землю під ногами, портал зник. Вільям відпустив мою руку, але не поспішав відійти. Невелике запаморочення, вісник притримав мене і допоміг присісти.

— Ось ми й прибули. Зараз ще невеличка подорож і одразу будемо в Поселенні мандрівників. А поки що трохи відпочинь.

Я озирнулася. Ця місцевість мені була абсолютно незнайома, наче я потрапила в інший світ. Рослинність, що мене оточувала, не мала нічого спільного з тією, до якої я звикла. Я була певна, що вона відрізнялася не лише від флори моєї домівки, але й від рослинності інших островів, які я колись бачила. Здавалося, що цей куточок природи був навмисно прихований, створений заради безпеки Віщуна. Я не впізнавала жодну рослину, жодний кущ чи дерево. Кожна з них мала щось унікальне, щось дивне. Найбільше мене вражало те, як вони м'яко змінювали свої кольори, ніби танцювали у повільному танку світла. Це була невимовна краса, чарівний спектакль, яким хотілось насолоджуватися знову і знову, кожну мить відкриваючи для себе щось нове.

— У мандрівників є своє поселення? — здивувалася я, оскільки не знала про це.

— Так. Там знаходиться й академія для мандрівників та вісників. У тебе буде своя кімната. Розпорядок занять і форму тобі вже доставили в кімнату.

Вісники могли виконувати особливі доручення Віщуна і тимчасово бути наставниками певного курсу мандрівників.

— Готова до ще однієї подорожі?

Я підійшла ближче до Вільяма.

— Ні, далі без порталу, — він усміхнувся і пішов уперед. Обернувся і подивився на мене, — Ти йдеш?

— Іду, — втомлено сказала, — Довго ще?

— Зі мною не довго, знаю короткий шлях.

Я покривлялася за його спиною. Це вийшло спонтанно і було так не схоже на мене.

— Тільки не роби так перед викладачами, вони можуть за це зробити зауваження, а коли твій ліміт буде вичерпано, то буде покарання, яке навряд чи тобі сподобається.