Раді Вас бачити!

Я блукала академією, залишивши свій кулон-провідник у кімнаті. Коридори здавалися однаковими — сірі, безкінечні, мов закляття, що не мало виходу. Не зчувшись, як опинилася на другому поверсі північного крила — того, де вікна виходили в нікуди: лише кам’яна стіна чужої забудови притиснута до скла, наче намагалася заглушити саме повітря.

Раптом важкі дерев’яні двері, темно-коричневі, з потемнілими від часу кованими петлями, скрипнули й прочинилися.

У напівтемряві я побачила вісника. Він говорив з кимось — тінь стояла спиною до мене. З розмови стало зрозумілим, що Вільям ішов галереєю разом з архіваріусом Лораном, який колись був радником при одному з рад правителів острова Повітря.

— Ви знаєте… ви єдиний, кому я можу це сказати, — промовив Вільям тихо. — Про Віщуна.

— Обережніше з цим словом, хлопче. У вітру є вуха.

— Він живе… надто довго. Є легенди, що бачили його ще в дитинстві наші пращури. А пророцтва — завжди точні. Не буває такої точності.

Лоран зупинився, обличчя його посерйознішало.

— Дехто вважає, що він сам — не просто маг. А залишок чогось старшого за магію. Щось, що вміє не тільки бачити майбутнє, а й його… в’язати.

— В’язати? Ви хочете сказати — керувати?

— Не я кажу. Я тільки зберігаю записи тих, хто заговорив — і більше не говорить.

Цікаво. Завжди хотілось більше знати про Віщуна. Добре, що мене ніхто не побачив.

* * *

Вже кілька тижнів минуло з початку навчання в Академії, але з кожним днем Еліза відчувала: її нове життя не набирає сенсу — воно лише його ламає.

Сьогодні було особливо тяжко.

— Ти знову запізнилася, — буркнув Оун, навіть не повертаючись до неї. — Чекаєш на особливе ставлення?

— Ти можеш промовити щось, що не буде образливим? — відповіла я крізь зуби, стискаючи руків’я дерев’яного меча.

— Звісно, в мене є винятки.

— Принаймні я не ховаю себе за іронією.

Бій почався, і кожен їхній удар був сповнений не техніки, а змішаних емоцій. Це була не спаринг-практика — це була боротьба за те, хто перший зламається.

Навколо стояли інші студенти, спостерігаючи, як двоє найвідоміших новачків виглядають найбільш непоєднуваними.

— Вони або поцілуються, або вб’ють одне одного, — хмикнула Мірт, обережно підкручуючи своє кучеряве руде волосся.

— Я ставлю на “вб’ють”, — зітхнув Крістофер, який взагалі не розумів, чому його поставили з Мією в пару.

— Та припиніть. Їх просто тягне одне одного. Хімія, — додала Мія, з ледь помітною усмішкою. — Тільки ця хімія небезпечна та заборонена.

Оун стояв навпроти мене, опустивши меч і спираючись на нього, ніби це був не дерев’яна зброя, а єдина опора в цьому світі. Вологе волосся прилипло до його чола, а форми накаченого тіла проступали крізь тонку білу футболку, які я бачила навіть здалеку. Його подих був глибоким, нестриманим. Ми не говорили — лише дивились одне на одного через простір, який щойно був ареною.

Подряпини на моїх руках пекли, але не сильніше, ніж ті слова, які він кидав мені ще п’ять хвилин тому. Більше, ніж удари, боліли погляди — глузливі, уперті, зухвалі.

Та зараз у його очах не було ані гніву, ані перемоги. Лише... мовчазне прийняття.

— Добре, — сказав він нарешті й відвернувся, спробував сховати хрипоту в голосі. — Але наступного разу я не буду тебе жаліти і мої удари будуть сильнішими.

Я ковтнула гірку посмішку.

— Не мрій, — кинула я через плече, намагаючись, щоб мій голос звучав байдуже. Але ноги ще тремтіли, руки пульсували від перенапруження, і десь у грудях — під ребрами — забився не мій ритм, а наш спільний.

Він не обернувся.

Я не зупинилась.

І все ж… коли я йшла, я відчувала: він дивиться. Так, ніби хотів сказати ще щось, але не дозволив собі. Бо ми обоє не мали на це права.

Ми були колишніми, ворогами, напарниками та випробуванням одне для одного.

Але у тому бою щось зрушилось всередині. Стихія, яка спала в мені, шепотіла: “Він — не твоя перешкода. Він — твій рубіж. Якщо перейдеш — повернутись не зможеш.”

Але я вже знала, — повернення більше не буде. Академія нас змінювала, пробуджувала всередині те, на що б ми не звертали увагу тоді, у минулому.

* * *

Проміння ранкового сонця повільно проникало крізь вузьке вікно, фарбуючи підлогу кімнати у теплі відтінки бурштину. Я прокинулася не одразу. Сон, хоч і неспокійний, затягнув мене глибоко — у простір між реальністю та спогадами. Уві сні я знову бачила батька, його очі — втомлені, але добрі, і руки, що колись тримали мене так ніжно. Прокидатися з таким сном — ніби вириватися з теплих обіймів у холодний світ. Ще снилася мати та сестра, яких я намагалася наздогнати. Але все марно, як і сон, що втік слідом за ніччю.

Я підвелася з ліжка, відчуваючи легкий біль у спині після вчорашніх тренувань. Це вже ставало нормою. На столику лежав новий список занять, на якому червоною позначкою виділявся пункт: «Ознайомлення з Чашами. Практика. Вихід за межі поселення».

«Вихід за межі?..» — здивувалася я. Це мало бути щось нове.

Коли я спустилася до вітальні, на мене вже чекала Даяна. Її усмішка світилася вранці так, ніби в неї не існувало поганих днів.

— Ну що, Фай, готова до пригод? — вона вивела мене з дум.

— Якщо ти під пригодами маєш на увазі втому, біль у м'язах і непередбачуваність — тоді так, — жартома відповіла я.

На подвір’ї вже зібралася наша група. Місіс Леона Гапик — усе така ж стримана і трохи лякаюча — стояла поруч із сферичним пристроєм, який випромінював м’яке блакитне світло.

— Сьогодні ми вирушимо до Кам’яного Перевалу, — її голос прозвучав урочисто. — Там знаходиться одна з перших пам’яток історії — Джерело Витримки, створений задовго до поділу островів. Воно допомагає тим, хто шукає рівноваги між тілом і розумом.

Ми вирушили в дорогу через північні ворота поселення. Дорога виявилася нелегкою: вузька стежка, круті підйоми, різкі спуски. Але й пейзаж довкола був незабутній: дивовижні квіти, прозорі потічки, дерева, які ніби слухали наші кроки.

Джерело Витримки знаходилось у центрі природного амфітеатру, оточене кам’яними обелісками.

— По одному, — сказала Леона. — Хто боїться — той не мандрівник.

Мія, впевнено випрямившись, підійшла першою. Коли вона торкнулася джерела, її тіло напружилося. Кілька секунд — і вона відійшла, мовчазна.

Черга дійшла до мене. Я ковтнула повітря і торкнулася джерела.

Світ навколо зник.

Я опинилася на краю прірви. Попереду — буря. Грім. Батько, поранений, тримав мене за руку.

— Обирай, — сказав він.

Поруч — два шляхи: один, сповнений світла, але самотній. Інший — темний, але з чутними голосами рідних. Від кожного шляху війнуло майбутнім. Обидва страшні. Обидва мої.

Я зробила крок… і повернулася в реальність, задихаючись. Оун після спілкування з Джерелом Витримки поблід і сидів на землі недалеко від інших, поринувши у свої думки. Лище Крістофер та Міра намагалися жартувати, відволякаючись та захищаючись від того, що побачили.

— Що ти побачила? — запитав Вільям, який підійшов після практики.

— Вибір, — відповіла я. — І кожен шлях випробування болем.

Він лише кивнув, ніби все зрозумів.

— Саме тому ти тут.

Я довго мовчала. Нарешті, тихо сказала:

— Я боюсь.

— Добре. Бо сміливість — це не відсутність страху. Це вибір іти далі, попри нього.

Увечері, коли ми повертались, я відчула, як змінилося ставлення в групі. Ми більше не були незнайомими. Ми разом пройшли випробування. Це був лише початок, але я вже знала: Академія готує нас не лише як мандрівників, а як тих, хто одного дня стануть перед вибором… і змінять хід історії.