Раді Вас бачити!

Поселення справді нагадувало лабіринт, де вулички, немов нитки, що розмотуються з клубка, закручувалися у щільну спіраль. Будинки тіснилися один до одного, створюючи заплутану мережу проходів, і кожен поворот відкривав нову, несподівану перспективу. Ми йшли швидко, майже бігли, і я намагалася вловити хоч якісь деталі: різьблені віконниці, яскраві квіти у горщиках на підвіконнях, старі дерев'яні двері з масивними засувами. Все це промайнуло мов у калейдоскопі, залишаючи у пам'яті лише розмитий, але водночас заворожливий образ цього дивного, мов сон, поселення. І я розуміла, що потрібно було б зупинитися і роздивитися все як слід, але темп нашого руху не давав такої можливості.

— Можна не так поспішати?

— На нас чекають. У тебе буде ще час прийти сюди і все детально розглянути. Обіцяю. У вас навіть буде включена в програму екскурсія поселенням.

— Так?

— О, уявляю, як ти зрадієш екскурсіям на інших островах.

Я мовчки раділа. Що ж, є і привілеї в моєму новому покликанні. Вільям подивився на мене, злегка посміхнувся і додав:

— Якщо подивитися на поселення з висоти пташиного польоту, то воно нагадає тобі крону дерева, на самій верхівці якого розміщена академія мандрівників.

Захоплення від невідомого місця, що так палко горіло на початку шляху, потроху згасало, поступаючись місцем втомі. Кожен крок давався з неймовірними зусиллями, ноги наче налилися свинцем, і я ледве переставляла їх. У голові вихором кружляли думки про батька, про рідний острів, про те, що, можливо, вже ніколи не побачу їх знову. Гострою голкою пронизував свідомість розпач, але тут же її відганяла мрія про немовірне майбутнє. Стати мандрівницею, прославити своє ім'я, батьків та свій острів — це буде плата за розлуку, моє ім'я звучатиме в піснях та баладах, стане гордістю всього острова. І все ж, на мить промайнула гірка думка: якби можна було повернути час назад, кинула б я все це заради спокійного життя, можливо, навіть вийшла б заміж? Ці думки розвіялися, коли ми нарешті підійшли до місця призначення. Будівля, що височіла перед нами, вразила своєю величчю — це був справжній замок, неприступний та загадковий.

Побачивши мою зацікавленість, Вільям, немов читав мої думки:

— Так, це справжній замок. Його побудували за проектом самого Віщуна. Кажуть, у ньому є багато таємних ходів, про які багато хто чув, але ніколи не бачив.

* * *

Мене оселили в окремій кімнаті, яка, чесно кажучи, здавалася крихітною порівняно з моїми просторими покоями в замку на острові Сили. Проте, вона мала щось привабливе, відчуття затишку. Тут не було нічого зайвого: просте дерев'яне ліжко з м'якими перинами та подушкою, стіл зі стільцем і невисока шафа. Підійшовши ближче до столу, я помітила аркуш паперу. На ньому акуратним почерком був розписаний мій розклад занять. А на спинці стільця, так само старанно, лежала складена форма. Шаровари темно-коричневого кольору, пояс, футболка та сорочка в тон. Під стільцем чекали чорні напівчоботи. Вбрання виглядало дещо похмурим, мені б хотілося чогось більш вишуканого, барвистішого. Та й фасон не особливо вражав. Але, звичайно, це було чи не останнє, що мене зараз турбувало.

* * *

У величезному залі, що розкинувся на два поверхи старовинної будівлі, зібралися майбутні мандрівники. Зал вражав своїми масштабами, підкреслюючи велич цієї споруди. Хоча замок і не міг похвалитися точним віком, його стіни, як зовнішні, так і внутрішні, дивували своєю міцністю та доглянутістю. Здавалося, час мав особливу повагу до цього місця, оберігаючи його від руйнівного впливу. Зал слугував своєрідним містком у невідоме, де кожен кандидат відчував себе частиною чогось більшого, готового до незвіданих шляхів.

Хлопці та дівчата, приблизно мого віку, зібралися тут, і, на диво, титули та родовід не мали жодного значення. Ми всі тут були рівними. Жодних заохочень, привілеїв чи улюбленців, принаймні, так стверджували дві дівчини, що стояли поруч і напівпошепки обмінювалися враженнями. Навіть трохи дивакувата форма, яку ми всі змушені були носити, дивовижним чином зрівнювала нас, даруючи відчуття об’єднаності. У цій формі ми мали дещо спільне — нехай і кумедне. Тишу, що раптово запанувала в залі, спричинив прихід п'яти вісників, серед яких я одразу впізнала Вільяма. За ними, не поспішаючи, крокував чоловік середніх років у коричневому плащі, і його поява, здавалося, сповіщала початок чогось нового.

— Вітаю всіх майбутніх мандрівників і мандрівниць! — його голос пролунав луною по всьому приміщенню. — Знаю, багато хто наляканий, відчуває свою приреченість. Стати мандрівником означає служити Віщуну. Вам забороняється мати сім'ї, підтримувати сімейні узи. Але ваші рідні отримають довічну компенсацію у вигляді грошей і цінних артефактів, — він ненадовго зупинився. — Ви запитаєте навіщо припиняти спілкування з родиною? Для того, щоб мандрівник повністю занурювався у свої обов'язки і його нічого не відволікало. Це велика честь бути покликаним у мандрівники.

Прагнення до вищого покликання, безсумнівно, варте захоплення, але ціна, яку доводиться платити, часто гірка — самотність. Я відчуваю цю гіркоту сповна. Наша ієрархічна структура визначає мандрівників як тих, хто перебуває на кілька щаблів нижче від вісників, і відбір до цієї групи міг відбутися на будь-якому етапі життя. Тепер я, старша дочка правителя острова Чаші Сили, покликана пильнувати за цим порядком. Ми всі підпорядковуємося Віщуну, тож мої особисті бажання та настрої не мають жодного значення. Мій наречений — практично незнайома мені людина, ми бачилися лише кілька разів. Можливо, саме тому я сприймаю цей раптовий поворот долі з таким спокоєм. Єдиний сум, що розриває моє серце, — це розлука з батьком, матінкою та молодшою сестрою. За ними я сумуватиму найбільше.

Після завершення офіційної церемонії, організатори розділили нас на групи, дотримуючись незвичайного принципу: в кожній опинився лише один представник з кожного острова. Це рішення підкреслило унікальність кожного учня, адже особливості наших місць народження залишили на нас свій неповторний відбиток.

Існувало шість різних островів, кожен з яких мав свою сакральну Чашу: острів Здоров'я поклонявся Чаші Здоров'я, острів Дарів — Чаші Дарів, острів Знань — Чаші Знань, острів Мудрості — Чаші Мудрості, острів Духовності — Чаші Духовності, а острів Сили — Чаші Сили. Кожні дванадцять місяців Віщун проводив спеціальний ритуал, і Чаші наповнювалися магічною енергією, відповідною їхній суті. Назви островів були невипадковими, адже острів Сили дарував світу майстрів бойової магії, острів Здоров'я — цілителів, а острів Дарів — людей з незвичайними талантами або майстерних ремісників.

У результаті утворилося чотири групи по шість осіб, а наша група нараховувала лише п’ять. Нам пояснили, що нас чекають спільні заняття, але оцінюватимуть кожного індивідуально.

Нас провели до вітальні для знайомства, яка, на щастя, знаходилася на тому ж поверсі, що й моя кімната. Мене одразу вразили її розміри. Можливо, справа була у світлі, що пробивалося крізь високі вітражі й робило простір ще більшим. Чотири величезні вікна ніби впускали всередину все сонячне світло, наповнюючи кімнату теплом і затишком. І все ж, попри це, вона здавалася дивно порожньою. Відсутність меблів, окрім м'яких подушок, розкиданих по дерев'яній підлозі, здалася мені дещо незвичною, проте водночас додавала легкості та невимушеності. Ми всі розмістилися у коло на цих подушках, готові до ближчого знайомства та спілкування.

Першою встала я і представилася:

— Я Еліза Фаєр, з острова Сили, — і відразу сіла на своє місце, після чого уважно розглядала кожного.

— Я Крістофер Ноун, з острова Знань, — за мною пішов хлопець середнього зросту, з блакитними очима і такого ж кольору волоссям.

— Я Мія Спіріт, з острова Духовності, — ця дівчина була високого зросту, з сірими очима і жовтим кольором волосся.

— Я Сорель Хес, з острова Здоров'я, — її волосся було зеленим, очі горіховими.

— Я Мірт Вайс, з острова Мудрості, — сказав хлопець зі сріблястим волоссям і карими очима.

Тут я справді відчувала себе особливою, наче пазли, що нарешті знайшли своє місце. Моє полум'яно-червоне волосся і чисті смарагдові очі тут були дивиною, а не нормою. На нашому острові, здавалося, панувала палітра лише вогняних відтінків — від світло-рудого до насичено-червоного, а погляди зустрічали різноманітність зелених тонів.

Лише представника з далекого острова Дарів не вистачало, і, можливо, він не з'явиться ніколи.

Наша розмова була недовгою та обережною — ми ще не встигли розкритися одне одному. Після недовгих балачок ми розійшлися по кімнатах, розташованих на тому ж поверсі. Тепер у мене є сусіди, а це вже не так самотньо.

* * *

На диво, моє ліжко виявилося напрочуд комфортним і затишним, немов створеним спеціально для мене. Попри бурхливі думки, що намагалися затягнути мене у вир роздумів, я швидко провалилася в глибокий і спокійний сон. Здавалося, саме це місце, цей острів, і ці нові люди навколо сприяли тому, щоб я нарешті змогла розслабитися та відпустити тривоги.

Вранці пошук необхідної аудиторії виявився справжнім випробуванням. Мої кроки спочатку привели мене не в те крило будівлі, де лабіринт коридорів здавався нескінечнним, а головне — абсолютно ідентичним. Кожен поворот, кожна арка нагадували попередні, створюючи відчуття дежавю, яке посилювало мою розгубленість. Зрозумівши, що я остаточно заблукала в цій архітектурній пастці, я вирішила звернутися за допомогою до першої ж людини, що трапиться на шляху. На щастя, мені назустріч ішов чоловік у балахоні, чиє обличчя ховалося в тіні капюшона. Головне зараз, думала я, щоб він знав дорогу і просто допоміг мені виплутатися з цього лабіринту.

— Вибачте, Ви не підкажете де проходить вступне заняття для мандрівників? — трохи розгубленим голосом запитала я.

— Заблукала? — його голос був таким різким і грубим, що я навіть злегка злякалася.

— Так.

— Він має бути в кожного мандрівника, — незнайомець простягнув мені прозору кулю, яка вміщалася в мою долоню.

— Що це? — у мене вирвалося запитання.

— Артефакт пошуку шляху. Тобі його не видали? — у його інтонації читалося здивування.

— Може на мені вони закінчилися? — пожартувала я, але незнайомець мовчки пішов далі коридором.

Я крикнула йому у слід слова подяки. З артефактом я легко знайшла дорогу, оскільки в кулі відображалася карта і вказівники. Коли я увійшла в аудиторію, зойкнула. Вона така величезна. Біля стіни стояв стіл для викладача, за яким перебувала мініатюрна, невисокого зросту жінка, її золотисте волосся було заплетене в косу.

— Поквапся!

Урок почався з простого запитання. І одразу знайшовся розумник-вискочка, який одразу видав відповідь:

— Мандрівники — це хранителі всіх порталів у нашому світі. Вони зобов'язані позмінно стежити за переміщеннями мешканців нашого світу між островами і на території кожного острова. Часто відстежують злодіїв і розумників, які навчилися створювати недозволені переходи.

— Правильно. Сьогодні ми пройдемо теорію, на наступному уроці буде практика. Отже, портали в нашому світі створюються в певних місцях за допомогою заклинань, певних артефактів і виконання певних рухів руками. Наприклад, щоб потрапити в певне селище на острові, потрібно всього лише зробити таке: вимовити заклинання — гімн жителів необхідного села, далі взяти рослину, можна в засушеному вигляді, з тієї місцевості. І що з нею зробити? Як ви думаєте?

— З'їсти її...

— Думаю, якщо це зробити, доведеться звертатися по допомогу до цілителів острова Здоров'я. Рослину треба покласти в кишеню або ж прикріпити до одягу, це ваш квиток, якщо ви його загубите або його відберуть, ви одразу ж вирушите туди, звідки прибули. Якщо ви хочете повернутися, ви можете продати цю рослину комусь із доброї волі або ж накласти на рослину тимчасове заклинання перебування «Тут і зараз» або ж «Бездіяльності». Так будете спокійно почуватися, продають рослину якраз із уже з цим накладеним заклинанням. Питання?

— А як потрапити на інший острів?

— Для цього необхідні складніші маніпуляції: мало вивчити гімн острова, необхідно перерахувати всіх правителів острова, проговорити гімн свого острова і перерахувати всіх правителів свого острова, потім покласти гірське каміння, їх має бути два, за крок один від одного, це каміння є на всіх островах і промовити певне слово-заклинання, яке вісник передав правителеві цього острова, а ви дізналися в правителя, точніше, тимчасово позичили у правителя.

Тепер стає зрозуміліше. Часті засідки злодіїв та інших порушників біля порталів спонукали мандрівників ретельно стежити за порядком біля таких місць, охороняти і відстежувати пересування.

— У вісників такі самі предмети, як і в нас?

— А Ви як думаєте? Ні, у них більше дисциплін. До них ставлення дуже упереджене, ганяють їх жорсткіше. Їм треба вміти створювати всі портали на практиці, не тільки в теорії, вивчити оборонну й нападницьку магію, вивчити всю рослинність островів. Навчання триває всього двадцять чотири місяці, а вісники все це теж знають, але вони ще розмовляють мовами та діалектами всіх мешканців островів, а це дуже складно, немає заклинань для вивчення мов, треба докладати зусиль, тренувати пам'ять, дуже багато вчити. Також вісників особисто навчає Віщун, а що саме він їм викладає, залишається таємницею.

* * *

Крістофер, Сорель і я увійшли в аудиторію і зайняли вільний стіл. Ми одразу порозумілися, тому вирішили сидіти разом.

В аудиторію прослизнув темноволосий хлопець, це ж Оун. Не розумію, навіщо було скасовувати заміжжя, щоб зіштовхнути нас тут, в Академії Мандрівників? Невже і його покликали у мандрівники? Оуна добряче понизили, адже він мав зайняти місце батька і стати повноправним правителем острова Дарів. Віщуну, мабуть, видніше. Я крадькома дивилася на нього, але він мене не помічав або робив вигляд, що не знає. Оун підсів до Мії та Мірта.

— Невже він буде в нашій групі як представник з острова Дарів? — не помітила, як сказала це вголос.

— Хто? Той хлопець, що поруч із Міртом? Ти його знаєш? — запитала Сорель.

— Так.

— Звідки? — Крістоферу теж стало цікаво.

— Це мій наречений. Точніше, колишній. Ми розірвали заручини.

— Хто був ініціатором? — Сорель обережно запитала.

— Віщун.