Раді Вас бачити!

Бути першою на курсі в захисній і атакувальній магії мрія кожного. Я ж намагаюся не опинитися першою з кінця.

Оскільки я з Острова Сили, від мене очікують набагато більшого, ніж я показую. Наразі наше заняття відбувалося в середній залі. На щастя, моїм напарником став представник Острова Здоров’я — він постійно зцілював мене.

— Ти навіть нормально напасти не можеш! Дивись, не завдай собі шкоди при падінні! — лунав голос викладача бойової магії Ґрея Гарвіка. — Ні, вона знову впала. Ти жива там?

— Так… — промовила я напівживим голосом, ледве підводячись на ноги.

— Ти точно з Острова Сили? Бо я сумніваюся. Може, тебе підкинули після народження? — учитель не припиняв насміхатися з моїх спроб атакувати й захищатися.

— Я ж просто дівчина, — прошепотіла я у відповідь, але він одразу мене перебив:

— Запам’ятай: у світі мандрівників не має значення, хто ти. — Він навис наді мною, тиснучи голосом. — Але, як і всі інші, ти маєш уміти битися й тримати удар. І якщо ти вже вирішила стати мандрівницею — отже, обрала свою роль у цьому світі.

А ще треба було запам’ятати імена правителів усіх островів... і ще купу всього.

Гарвік жестом показав мені залишитися на місці, а сам звернувся до решти учнів:

— Ґрант, стань у пару з Фаєр.

Оун неохоче підійшов, глянув на мене й крізь зуби пробурмотів:

— Я не хочу з нею битися.

— Тут не треба хотіти, тут треба діяти. Давай, покажи, на що здатен.

Учитель роздав нам дерев’яні мечі.

— Це що ще таке? — здивувався Оун.

— Це твоя зброя. Магія не завжди виручає. Іноді й звичайна палиця — смертельна зброя, — з цими словами Гарвік відійшов.

Я міцно стисла руків’я обома руками, тримаючи меч перед собою. Відчула, як напружуються руки, здається, я майже не дихала. Було страшно: зараз Оун наставить мені синців тією дерев’яною штукою.

Бій розпочався. Я намагалася відскакувати й ухилятися. Кілька разів мені вдалося відбити удари, але під час чергового зіткнення він вибив меч із моїх рук, і той полетів убік. Оун передбачив мій рух і спробував відштовхнути меч ногою, але послизнувся й упав. Тепер і він упустив свою зброю. Я кинулася до свого меча, він встиг перевернутися на спину, але я спіткнулася й упала прямо на нього, і ми боляче стукнулися лобами. Я одразу схопилася за голову.

— Може, вже злізеш із мене?

Я мовчки встала й запитала в учителя:

— Містере Гарвік, можна мені в кабінет зцілення?

— Ні. Біль навчить тебе захищатися й давати відсіч. Відтепер ви будете постійними напарниками, — він задоволено посміхнувся.

Я незадоволено зморщилась і пошкутильгала назад до інших, намагаючись не помічати, як Оун свердлить мене поглядом. Очевидно, йому ця ідея теж не до сподобалась.

***

Я підійшла до вікна в коридорі й розклала на підвіконні аркуші із завданням. Абсолютно не розуміла, що від мене хочуть, тому вирішила перечитати ще раз.

Відволіклась і глянула на своє відображення в склі, а потім перевела погляд на внутрішній двір академії. Зараз там проходило заняття для вісників. Попри те, що було високо, я впізнала їх по блакитній формі одягу. Це заняття було відкритим, тому його могли спостерігати всі охочі.

У натовпі я намагалася знайти Вільяма, але пошуки перервалися, коли чиясь рука поплескала мене по плечу. Я озирнулася — переді мною стояв Оун Ґрант. Невже він нарешті зволив зі мною заговорити?

Я склала руки на грудях і, не давши йому сказати першим, запитала:

— Ти ще довго робитимеш вигляд, ніби ми не знайомі?

Оун глянув на мене зверхньо й відповів з холодом у голосі:

— А що, власне, зміниться, якщо визнаємо протилежне? — я ледь його впізнала.

Він зітхнув і продовжив, наче робив мені послугу:

— Добре, проясню, Фаєр. Ми були знайомі в минулому, до того, як стали мандрівниками. Тепер у нас обох нове життя. Тут немає титулів, і шлюбів нам укладати не потрібно. Тож давай вдавати, що ми вперше зустрілися в стінах академії.

Ось як він повернув ситуацію. Де той галантний юнак, який залицявся до мене, намагаючись завоювати моє серце? Це я могла дозволити собі дивитися на нього зверхньо та вередувати. А тепер... тепер усе вже у минулому. У мене не було вибору, окрім як погодитися з ним.

— Що ти хотів? — запитала я трохи розгублено.

Але Оун зробив вигляд, що не почув. Він взяв у руки аркуші з мого завдання на підвіконні.

— Ти що, не зрозуміла, що це завдання можна виконати лише в парі? — він роздратовано потряс аркушами перед моїм обличчям. — Нас намагаються навчити працювати разом.

— Схоже, ми будемо напарниками не з одного предмета.

Оун схопив мене за лікоть і потягнув коридором у бік зали для медитацій.

— Припини, пусти! Мені боляче! — я намагалася вирватися, але він був сильнішим.

— Потерпиш, — буркнув собі під ніс, і я все почула.

Ми увійшли до приміщення — якщо це можна було так назвати. Замість стін — лише яскраве світло, від якого хотілося заплющити очі. Я ледве розрізняла інших учнів. Усі вони розташувалися досить далеко від нас. Здавалося, що ця кімната не мала меж.

— Ось і ті, хто запізнився. Сідайте один навпроти одного в позу лотоса й заплющте очі, — дзвінкий голос учительки пролунав у моїй голові.

Ми сіли на килим, як було сказано. Коли Оун заплющив очі, я зробила те саме. В голові крутився наш останній діалог.

— Досить про це думати, — раптом почула я його голос у своїй голові.

— Але як? — здивувалась я.

— Зараз ви ментально з’єднані й налаштовані один на одного. У вас відбувся контакт, — пояснила викладачка з медитативних практик, місіс Леона Гапик.

— За що мені це! — подумала я надто голосно, аж почервоніла.

— Це частина навчання. Ви тепер напарники і маєте розуміти одне одного з півслова, — знову пролунав голос учительки в моїй голові.

Я розплющила очі й закрутила головою, намагаючись знайти, де ж вона стоїть. Але крізь світло бачила лише хлопця навпроти. Зрештою я здалася й знову заплющила очі, подумки сказавши:

— Думаю, це краще спрацювало б із кимось іншим, але не з Оуном.

Не спрацювало.

— Дивно, — озвався голос Оуна.

— Що саме? — це було незвично — думати вголос. Щоб краще налаштуватися, я зосередилася на хлопцеві.

— Таке враження, що нас спеціально намагаються зблизити, — поділився він.

— Можливо, це збіг… — мені не хотілося, щоб він мав рацію.

— У нашому світі в збіги важко повірити.

І я не могла з ним не погодитися. Усміхнулася.

— Що? — запитав він.

— У минулому житті ми майже не спілкувалися, а тепер змушені проводити час разом і говорити.

— Тепер візьміться за руки, — знову пролунав голос Леони Гапик у голові.

Я лише зараз зрозуміла, що не можу читати думки Оуна. Цікаво, чому. Щойно ми доторкнулися пальцями, по тілу пройшов приємний струмінь енергії. Я подумала про останній день вдома — і згадала Вільяма.

— О, здається, комусь подобається вісник, — з насмішкою озвався Оун у моїй голові.

— Чому я чую тільки твої відповіді, але не можу читати твої думки?

— Не знаю. Можливо, тому, що я цього не хочу.

— Але ж я теж не хочу, щоб ти читав мої! — обурилася я.

— Доведи.

— Мені здається, ми проводимо разом занадто багато часу сьогодні.

— Згоден. З нетерпінням чекаю на завершення уроку.

Я спробувала звільнити руки, але він міцно їх тримав.

— Хочеш отримати перше зауваження?

І він мав рацію. Лише це мене зупинило.

Урок добігав кінця, але у мене не було відчуття, що ми з Оуном чогось навчилися. Його було складно зрозуміти, а ще важче — довіритися. Та, вочевидь, саме цього і вимагала академія: довіри, командної роботи, єдності.

Після занять я вирушила до бібліотеки. Це було одне з небагатьох місць в академії, де можна було побути наодинці з думками. Тиша тут була майже священною, навіть кожен крок лунав надто голосно.

Я пробиралася поміж високих стелажів, поки не дійшла до відділу древніх манускриптів. Ці книги були не просто старими — вони дихали давньою магією.

Я простягла руку до товстого фоліанту з темною обкладинкою, як раптом за спиною пролунав знайомий голос:

— Шукаєш щось конкретне?

Я обернулася — переді мною стояв Вільям. В його погляді читалася щира цікавість, а в голосі — тепла нотка, яку я досі не чула ні від кого в цій академії.

— Я намагаюся розібратись із завданням із теорії снів. Можливо, тут є щось корисне, — відповіла я, намагаючись не виглядати занадто зраділою.

— Якщо хочеш, я можу допомогти. У нас вісників ця дисципліна теж є, і я трохи в ній розбираюся.

Я кивнула, і ми разом сіли за один зі столів. Його присутність заспокоювала, а голос — звучав ніби відлуння з дитинства. Вільям перегортав сторінки, вказуючи на фрагменти, які могли б стати у пригоді. Його пальці ковзали по старих літерах, ніби він давно знав цю мову.

— Звідки ти стільки знаєш? — запитала я.

— Я люблю читати. Навіть до вступу в академію. А ще... — він зробив паузу, — мій батько колись був мандрівником. Але загинув, коли мені було сто двадцять місяців.

— Вибач... — я не знала, що казати у такі моменти.

— Не треба. Це частина мого шляху. Я тут, щоб закінчити те, що він почав.

Ми ще трохи посиділи в тиші, переглядаючи книги, поки я не відчула чийсь погляд. Озирнувшись, я побачила, як за нами спостерігає темноволоса дівчина з яскравими фіолетовими очима. Її обличчя було незнайомим, але в погляді було щось тривожне — наче вона бачила мене наскрізь. Побачивши, що я помітила її, вона зникла між стелажами.

— Хто це? — запитала я, нахилившись до Вільяма.

— Це Сорена. Вона з факультету захисту реальності, це окремий напямок, який можна обрати після основного курсу. Кажуть, у неї дар бачити істинну природу людей. Але я б не радив тобі з нею спілкуватися. Вона… дивна.

Я кивнула. Погляд цієї дівчини ще довго не виходив із голови.

Коли ми вийшли з бібліотеки, вже сутеніло. Академія в вечірньому світлі виглядала ще більш загадковою. Повз нас пройшла група учнів, і одна з них, руда дівчина з ямочками на щоках, привітно мені усміхнулася.

— Це Даяна, — сказав Вільям. — Вона новенька, як і ти.

Я помахала їй у відповідь, і вона зупинилася.

— Привіт! Ти — Фаєр, так? Можна просто Фай? — її голос був веселий, як літній дощ.

— Можна, — усміхнулася я.

— Слухай, ми збираємося на вечірню зустріч у внутрішньому дворику. Без формальностей. Може, приєднаєшся?

— Я… — я глянула на Вільяма.

— Іди. Це корисно — мати друзів тут, — підбадьорливо сказав він.

Я погодилась.

Внутрішній дворик академії освітився м’якими світильниками, підвішеними просто в повітрі — магія тримала їх, створюючи атмосферу затишку й таємниці. На лавках сиділи учні з різних факультетів, хтось жартував, інші ділились новинами.

Я трохи хвилювалась, коли йшла за Даяною. Але, на мій подив, вона одразу взяла мене під руку, ніби ми були давні подруги.

— Тут усі рівні, — прошепотіла вона, — навіть ті, хто народився зі статусом.

Її слова нагадали мені про дитинство, про дні, коли титули не мали значення, і ми з нею разом стрибали по калюжах. Виявилося, вона це пам’ятає.

Біля фонтану сиділи Кристофер, Сорель, Мія та Мирт. Поруч із ними стояв Оун, спершись на дерево, мовчазний, як завжди. Його погляд ковзнув по мені, але нічого не виказав.

— Сідай! — запросив Кристофер, — Ми обговорюємо, кого з викладачів варто побоюватися.

— Гарвіка, — сказала Мія не замислюючись. — Він занадто радіє через наші поразки.

— Зате він готує нас до справжнього життя, — буркнув Оун.

— Чи до передчасної старості від стресу, — відповіла я, і Мія пирснула зі сміху.

Сорена з’явилася зненацька. Вона мовчки сіла поруч із Кристофером і почала роздивлятись мене. Її фіолетові очі знову проникали глибше, ніж хотілося.

— Що? — запитала я, намагаючись не звучати грубо.

— Ти маєш силу, але ще не знаєш, якого вона кольору, — відповіла вона загадково.

— І що це означає?

— Сила має колір. Аура, сутність. Вона проявляється в критичний момент. У тебе він ще попереду.

Я мовчала. Такі слова лякали і захоплювали водночас.

— Не слухай її, — прошепотіла Даяна. — Вона завжди говорить загадками.

Проте щось у словах Сорени залишило слід у моїй душі.

Коли вечір підійшов до кінця, ми розходилися по кімнатах. Я поверталась із дивним почуттям: ніби щось змінилося. Не лише в мені — у всьому. Наче Академія почала відкривати свої справжні обличчя, а нові знайомства вже не здавалися простим співпадінням.

Я довго не могла заснути. Все крутилося в голові: медитація, Оун, Сорена зі своїми загадками, слова Вільяма, і, звісно, жорсткий урок бойової магії. Боліла голова, плечі, навіть пальці.

У кімнаті було тихо. Чути було тільки, як хтось ходить поверхом вище. За вікном шелестіло листя. Я розплела волосся, перевірила кулон-провідник, який зустрів мене у кімнаті, і притиснула його до грудей. Тепер в мене було два амулета-провідника: один від Академії Мандрівників, інший — від незнайомця у коридорі.

— Тату… — прошепотіла я. — Чи бачиш ти мене звідти?

Я згадала, як він проводжав мене, як тримав за руку до останнього моменту. У його очах було стільки надії, стільки віри в мене… Мені хотілося бути гідною цієї віри, але зараз я почувалась такою слабкою. Невпевненою.

Моя сестра ще маленька, між нами різниця у сто двадцять місяців. Вона зараз проживає свої накраще життя і сподіваюсь колись на неї чекатиме кращий шлях у житті.

Я заснула пізно. Сон був тривожним. Мені снився Оун, який щось шепотів мені в темряві. Потім я бігла за світлом, але воно тікало щоразу, коли я до нього наближалася.

Наступного дня мене розбудив м’який дзвін — магічний сигнал підйому. Я ледве розплющила очі, тіло ломило.

— Ну що, жива? — виглянула Сорель, уже в повній формі, з ідеально заплетеним волоссям.

— Ледь-ледь, — пробурмотіла я.

— Сніданок через десять хвилин. Якщо не з’явишся — з’їм твій, — підморгнула вона.

Я поспішно вмилася, переодяглася в темно-коричневу академічну форму, зав’язала волосся у високий хвіст — так було зручніше. Під час дзеркального контролю виглядала я… втомленою, але зосередженою. І хоча вчорашній день залишив слід на тілі й душі, я не збиралася здаватися.

У трапезній було багатолюдно. Сьогодні на сніданок подали пироги з м’ясом, фруктові тістечка і зелений напій, який начебто мав «зміцнювати ауру».

Я сіла поруч із Мією. Вона весело жувала та намагалась спілкуватися:

— Ти бачила, як Кристофер учора «випадково» змусив чашку тріснути, коли вчителька сказала, що він талановитий, але недисциплінований?

— Ні. Але звучить у його стилі, — усміхнулась я.

До нас підійшов Вільям. Його обличчя було серйозним:

— У другій половині дня буде спеціальне зібрання. Всіх зобов’язують бути присутніми.

— Чому? — запитала я.

— Кажуть, сталося ще одне проникнення в портал. Але цього разу — ближче до кордонів нашого поселення.

Я відчула холод уздовж спини.

У другій половині дня дзвінок покликав усіх до центральної зали Академії. Зазвичай її використовували лише для важливих подій — випусків, церемоній посвяти, рідше для лекцій. Цього разу — термінове зібрання всіх студентів та викладачів.

Я зайшла до зали разом із Сорель, Мією та Кристофером. Нас посадили групами, кожна команда мала своє місце. Повітря було напруженим. Відчувалося, що зараз ми почуємо щось важливе. Оун сидів неподалік, але на мене не дивився. Його обличчя було серйозне, очі зосереджені. Вільям стояв поруч із головною трибуною, поруч із ним були ще кілька представників від вістників. Один із них тримав сувій.

Коли всі заспокоїлися, на трибуну піднявся ректор Академії, сивочолий чоловік у глибоко синьому плащі з емблемою Вічного Ока — символу мудрості.

— Учні, викладачі, — промовив він, голосом, що лунав по всьому залу, — ви вже знаєте про напад на музей артефактів. Але події останньої ночі доводять: наш світ стає більш небезпечним. Незнайома сила відкрила портал за межами захищених земель. Це означає, що хтось або щось порушило баланс.

У залі зависла тиша.

— Тому… — ректор оглянув усіх присутніх, — Академія оголошує про початок «Програми Дозрівання». Усі старшокурсники та нові учні, які вже визначилися з напрямком підготовки, з цього моменту будуть розподілені по змішаних групах. Ваше навчання стане більш інтенсивним, а практичні завдання — ближчими до реального бою.

Я відчула, як холоне в грудях. Це означає… більше тренувань. Більше сутичок. Менше шансів помилитися.

— І ще… — додав ректор, — усі випадки порушення дисципліни під час практики будуть каратися негайним відстороненням від місій. Підготовка тепер — не гра.

Оун відвів погляд від ректора і подивився на мене. Цей погляд був мовчазним нагадуванням: тепер усе інакше, не можна помилятися.