Раді Вас бачити!

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж дзвін. Тіло ще пам’ятало вчорашній контакт з Джерелом Витримки — м’язи нили від болю, а в голові досі ввижався той момент, коли батько тримав мене за руку на краю прірви. Два шляхи. Один світлий і самотній. Другий темний, але з голосами рідних. Я обрала… і досі не була певна, що саме.

Кулон-провідник лежав на столику. Я взяла його в долоню, притиснула до грудей і тихо прошепотіла:

— Тату… я не зламалася.

Він, звісно, не відповів. Але тепло від каменя трохи розігнало холод, що осів під ребрами.

У трапезній атмосфера була іншою. Після вчорашнього зібрання всі говорили поникшими голосами. Навіть Крістофер, який зазвичай жартом міг розрядити будь-яку напругу, сидів мовчки й крутив у пальцях шматок хліба. Мія посміхнулася мені, але посмішка вийшла натягнутою.

— Чула? — прошепотіла вона, коли я сіла. — Сьогодні перша практична місія за новою програмою. Не навчальна. Справжня.

— Куди?

— До північного кордону. Кажуть, там знову відкрився нестабільний портал. Невеликий, але вже другий за тиждень.

Оун підійшов і сів навпроти, не дивлячись на мене. Його темне волосся було зібране в низький хвіст, а на шиї виднівся свіжий синець — мій учорашній подарунок дерев’яним мечем. Він помітив, що я дивлюся, і підняв брову.

— Не починай, Фаєр. Дай спокійно поснідати.

— Не планувала починати, — буркнула я.

— Добре.

Але в його голосі не було звичної їдкості. Лише втома. Така сама, як у мене.

Леона з’явилася в дверях трапезної раніше, ніж зазвичай. Поруч із нею стояв Вільям у темно-сірому плащі. Він шукав мене очима і, знайшовши, кивнув. Серце чомусь стукнуло сильніше.

— Група п’ять, — сказала Леона рівним голосом. — Фаєр, Ґрант, Спіріт, Ноун, Вайс. Сорель погано себе почуває, тому залишається в академії. Сьогодні ви йдете зі мною і вісником Вільямом Лайтоном. Мета — закрити нестабільний портал і перевірити, чи не залишилося слідів сторонньої магії. Без героїзму. Без самостійних рішень. Зрозуміло?

Ми кивнули.

Вільям підійшов ближче, коли ми вже збиралися виходити.

— Елізо, — тихо сказав він, — якщо щось піде не так, тримайся ближче до мене. Не до Ґранта.

Я глянула на нього здивувано.

— Чому?

Він не відповів. Лише стиснув губи і відвернувся.

Дорога до північного кордону зайняла майже дві години. Ми йшли вузькою стежкою між скелями, де вітер свистів так, ніби хтось плакав високо вгорі. Рослинність тут була іншою — жорсткішою, з колючками, що світилися блідо-синім у тіні. Кожна рослина, здавалося, спостерігала за нами.

Оун йшов прямо за мною. Я відчувала його погляд на потилиці і намагалася не обертатися.

— Ти все ще злишся через вчорашній бій? — раптом запитав він тихо, щоб ніхто більше не чув.

— Ні.

— Брешеш.

— А ти все ще вдаєш, що ми незнайомі?

Він мовчав кілька кроків.

— Мені так простіше, — нарешті сказав. — Якщо я почну ставитися до тебе як до колишньої нареченої… я не зможу битися з тобою. А нам доводиться бути у парі.

Я сповільнила крок, щоб іти поруч.

— Тоді бийся. Я не прошу тебе бути ніжним.

Оун глянув на мене збоку. У його очах щось на мить промайнуло — не злість і не холод. Щось схоже на втому від маски.

— Ти змінилась, Фаєр.

— Ти теж.

Далі ми йшли мовчки. Не знаю чому, але я згадувала мене та його до Академії Мандрівників. Нашу першу зустріч.

Тоді мені було сто дев'яносто два місяці. Йому — майже двісті шістнадцять місяців. Нас звели в великій залі Острова Сили, де зазвичай приймали правителів. Батько сказав: «Це Оун Ґрант. Спадкоємець Острова Дарів. Ваш союз стане гарантією миру між нашими островами». Я на мить втратила мову.

Оун стояв біля вікна. Темне волосся, пряма спина, рука на ефесі — навіть у чужому замку він тримався досить добре. Коли підняв очі, я чекала хоча б ввічливості. Побачила оцінюючий холодний погляд, який швидко пробігся по мені зверху до низу.

— Еліза Фаєр, — сказав він замість привітання.

— Оун Ґрант, — відповіла так само сухо.

Нас посадили поруч. Довгий стіл, зайві страви, розмови дорослих про Чаші, магію, кордони й вигоди. Ми мовчали. Він дивився не на мене, а в тарілку, ніби я була лише пунктом угоди.

Пізніше нас вивели в сад «познайомитися». Це звучало майже смішно.

— Тобі хоч трохи цікаво дізнатися про мене більше? — запитала я.

— Чесно? Ні. Це обов’язок.

Він нарешті глянув прямо.

— А тобі сказали, що я не просив цих заручин?

— Мені сказали, що наші бажання не враховуються.

Тоді він майже усміхнувся. Майже. Усмішка вийшла гірка.

— Тоді хоч в чомусь ми згодні.

Ми йшли алеєю, тримаючи між собою стільки повітря, скільки дозволяла пристойність. Слуги дивилися. Батько дивився. Навіть квіти на клумбах ніби чекали, що ми візьмемося за руки.

Ми не взялися.

Біля фонтана він зупинився.

— Не чекай від мене ніжності, Фаєр. Я не вмію грати в закоханих спадкоємців.

— Не чекай від мене покори, Ґрант. Я теж не вмію підкорятися.

Після цього нас залишили в спокої. Формально ми були парою. Насправді — двома чужими людьми, яких зв’язали майбутнім миром. Я тоді подумала: якщо колись зненавиджу когось по-справжньому, то це буде саме він.

І ось тепер, через місяці, ми знову йшли мовчки. Тільки вже не в саду на острові Сили. І мовчання було важким. Таким, у якому я все одно згадувала той перший погляд і те, як легко тоді було вирішити, що між нами ніколи нічого не буде.

Я помилилася. Не тоді, коли його зненавиділа. А тоді, коли повірила, що ненависть — це мої справжні почуття до нього. Але то сталося трохи пізніше, під час мого візиту на Острів Дарів через двадцять чотири місяці після нашої першої зустрічі.

Мене привезли офіційно. Не як гостю, а як майбутню дружину спадкоємця. Усе було правильним: почесна варта, дорогі тканини, награні усмішки, в яких не було щирості. Острів був вітряним та я вдихала більш солене повітря.

Оун чекав на пристані без свого батька. Ні посмішки, ні радості в очах, лише кивнув, ніби я була черговою гостею, але простягнув руку, щоб допомогти мені зійти. Я не взяла. Зійшла сама. У його очах промайнуло щось схоже на повагу, або на образу. Тоді я ще не вміла розрізняти.

Два дні ми грали свої ролі. Покази біля Чаші Дарів, бенкети, розмови про союз. Він був чемним до болю, я ж холодною, як лід. Вночі я сиділа біля вікна й думала, що якщо так виглядає майбутнє, краще вже залишитись самій.

На третій вечір нас залишили наодинці. Просто батькам треба було говорити про нас без нас.

Ми вийшли до моря. Хвилі били в камінь так сильно, що кожен їхнє зіткнення трохи лякало мене. Мовчання дратувало. Здавалось, нам не було про що говорити. Я вже розвернулася йти назад, коли він раптом сказав:

— Ти ненавидиш це місце.

Це було ствердження.

— Не місце. Те, для чого мене сюди привезли.

Він кивнув. Довго дивився на воду.

— Розумію.

Я здивувалася сильніше, ніж хотіла показати.

— Тоді навіщо ти такий слухняний?

— Бо якщо я перестану бути слухняним, хтось інший заплатить за мій характер. На острові Дарів так заведено. Сила Чаш — це контроль. Над собою. Над усім. Ти маєш краще знати про це.

Він сказав це без пихи. І вперше за два роки я побачила не спадкоємця, а простого хлопця, якого теж заселили в клітку й наказали називати це честю.

Потім сталася дрібниця. Така, яку не вносять у хроніки островів.

На вузькій стежці до вежі послизнулася служниця з кошиком. Ялинки, вітер, мокрі камені. Оун рушив швидше за мене. Підхопив дівчину за лікоть, підняв розсипані речі, сказав тихо, щоб ішла обережніше. Коли випростався й зустрівся зі мною поглядом, у ньому була досада, ніби я підгледіла щось, чого він не планував показувати.

— Не дивись так, — буркнув він. — Це нічого не змінює.

Але змінювало.

Тієї ночі я довго не спала. Ненависть усе ще була зі мною. Звична, зручна, майже рідна. Тільки тепер під нею ворушилося щось інше. Скоріше злість на себе: за те, що помітила в ньому людину. За те, що це мене зачепило.

Коли ми прощалися на пристані, він знову простягнув руку. Цього разу я поклала свою долоню в його, яка була теплою й приємною на дотик. Він нахилився і ніжно торкнувся моїх вуст та різко відсторонився. Я лише встигла вхопити повітря від несподіванки, як він знову нахилився і цього разу міцно поцілував мене. Після поглянув мені в очі і посміхнувся.

— До наступного візиту, Фаєр.

— Якщо він буде, Ґрант, — намагалася зберігати спокій.

Він затримав мої пальці на мить довше, ніж вимагав етикет, і відпустив, ніби обпікся.

Уже на кораблі я стояла біля поручня й дивилася, як Острів Дарів стає вузькою темною смугою. Ненависть усе ще сиділа в грудях. Але я вже знала правду, яку тоді боялася назвати: я їхала не від ворога. Я їхала від чоловіка, який міг стати кимось більш значущим для мене. Далі капітан відкрив портал для корабля, який нас швидко переніс у води недалеко від Острова Сили.

Портал, який щойно знайшли витягнув мене зі спогадів. Він тремтів у повітрі між двома гострими скелями. Край світився брудно-фіолетовим, а зсередини тягнуло холодом, якого не буває навіть узимку на острові Сили.

Леона підняла руку.

— Зупиніться! Ніхто не підходить ближче, ніж на десять кроків. Лайтон?

Вільям уже витягнув з-під плаща невеликий кристал. Він був темний, майже чорний, і пульсував у такт нестабільному порталу.

— Це не звичайний розрив, — сказав він напружено. — Хтось навмисно тримає його відкритим з іншого боку. І сила… невідома. Не з наших островів.

Мія здригнулася.

— Що це означає?

— Це означає, що ми не просто закриваємо портал. Ми, можливо, зустрінемо того, хто її відкрив.

Оун інстинктивно став трохи попереду мене. Я помітила і не стала відсуватися.

Леона дала короткі накази. Крістофер і Мірт мали тримати периметр захисними печатками. Мія — бути готовою зцілювати. Оун і я — прикривати Вільяма, поки він працюватиме з кристалом.

Ми підійшли ближче.

Вільям почав читати заклинання низьким, рівним голосом. Кристал у його руці засвітився яскравіше. Портал затремтів, наче жива істота, якій боляче.

І саме тоді зсередини щось вирвалося. То була тінь — густа, чорна, з очима кольору ржавого заліза. Вона кинулася прямісінько на Вільяма.

Я навіть не встигла подумати. Тіло спрацювало саме. Меч (сьогодні нам дали вже справжні тренувальні клинки з зачарованим лезом) злетів угору, і я вдарила по тіні збоку. Лезо пройшло крізь неї, але не розсікло — лише змусило відскочити.

Оун уже був поруч. Його меч спалахнув миготливим синім світлом — магія острова Дарів, яку я бачила лише раз у дитинстві. Разом ми відтіснили тінь на кілька кроків.

— Продовжуйте! — крикнув Вільям. — Я ще не закінчив!

Ми слухалися. Удар за ударом. Тінь верещала — звук був схожий на скрип сухого дерева. Крістофер і Мірт уже тримали захисне коло, Мія стояла з піднятими руками, готова зцілювати.

Леона кинула щось схоже на срібний пил. Тінь здригнулася і почала зменшуватися.

Вільям завершив заклинання. Портал з жахливим звуком, ніби хтось не змазав скрипучі двері, закрився. Тінь розсипалася чорним попелом, який одразу підхопив вітер.

Тиша на мить оглушила нас.

Я стояла, важко дихаючи, меч усе ще піднятий. Оун стояв поруч, його плече торкалося мого. Він не відходив.

Вільям обернувся. На його обличчі була суміш полегшення та тривоги.

— Ви молодці, — сказала Леона тихо. — Але це було лише попередження. Хтось перевіряє, наскільки ми готові.

Вона затримала погляд на мені довше, ніж на інших.

— Фаєр. Ти першою кинулася. Чому?

Я знизала плечима, хоча серце все ще калатало.

— Не знаю. Просто… не думала, діяла.

— Добре, — сказала вона. — Іноді саме так і треба.

Дорогою назад майже ніхто не розмовляв. Навіть Крістофер мовчав. Лише коли селище вже з’явилося на горизонті, Оун раптом тихо прошепотів мені:

— Ти могла загинути.

— А ти міг не прикривати мене.

— Не міг, — відповів він майже сердито. — Навіть якби хотів.

Я глянула на нього. Він дивився прямо перед собою, але вуха ледь почервоніли.

Вільям ішов попереду з Леоною. Кілька разів він обертався і дивився на нас. У його погляді було щось, чого я не могла розгадати. Тривога? Заздрість? Чи просто втома вісника, який бачить та розуміє більше, ніж повинен?

Увечері, коли ми вже були в поселенні, Сорена знайшла мене біля фонтану у внутрішньому дворику. Вона сіла поруч, не питаючи дозволу, і довго мовчала.

— Твоя сила сьогодні мала колір, — нарешті сказала вона. — Червоний. Але не чистий. У ньому була чорна сила.

Я здригнулася.

— Що це означає? І як ти це побачила?

Сорена повернула до мене свої фіолетові очі.

— Я відчуваю навіть на відстані. Це означає, що хтось уже торкнувся твоєї долі. І це не Віщун.

Вона вже майже встала, коли раптом зупинилася і, дивлячись у воду фонтану, тихо додала:

— Я бачу різновиди кольорів сили з дитинства. Більшість із них прості й передбачувані. Твоя… інша. Вона дуже схожа на ту, яку я бачила лише один раз.

Я напружилася.

— У кого?

Сорена помовчала кілька секунд. Коли заговорила знову, голос став ще тихішим:

— У моєї старшої сестри. За рік до того, як вона зникла. Віщун сказав, що вона «виконала своє призначення». Більше я її не бачила.

Вона нарешті глянула на мене. Фіолетові очі стали трохи темнішими, ніж зазвичай.

— Тому я дивлюся на тебе так уважно, Фаєр. Не з цікавості, а тому, що не хочу знову просто стояти осторонь і дивитися, як Віщун забирає ще когось. Не хвилюйся, я нікому не скажу.

Після цих слів вона встала і пішла, не додавши більше нічого.

Я залишилася сидіти. Вода у фонтані тихо дзюрчала. Десь високо над академією горіли магічні ліхтарі, схожі на зірки, які хтось навмисно розмістив ближче. Я притиснула кулон до грудей і заплющила очі.

Батько. Мати. Молодша сестра. Острів Сили. Чаша, якій ми поклонялися. Все лишалося в минулому.

Тепер чорний колір прогресував у моїй силі. Я не знала, що це означає. Але відчувала: сьогоднішній портал був лише початком, бо попереду чекало щось набагато гірше. І я, Еліза Фаєр, дочка правителя Острова Сили, більше не могла дозволити собі бути слабкою. Навіть якщо це означало стати тією, кого я сама ще не знала.