Спочатку:
На сторінку книги
Я починала підозрювати, що в замку Безсмертного існує окреме правило: щойно ти вирішуєш, що гірше вже бути не може, обов'язково трапляється щось нове.
Наприклад, прокидаєшся з чорними візерунками на руці.
Або дізнаєшся, що старовинні дзеркала стежать за тобою.
Або чуєш від загадкової жінки, що господар замку не винен у створенні прокляття, яке зробило його Безсмертним.
Останнє не давало мені спокою найбільше.
Я стояла перед дзеркалом і розглядала руку. Чорні гілочки більше не поширювалися, але й не зникали. Вони обвивали зап'ястя, нагадуючи тонкий браслет із темного срібла.
Я спробувала потерти їх рушником.
Марно.
— Чудово. Тепер у мене ще й прикраса від місцевого прокляття.
Я зітхнула й накинула на плечі сукню, яку знайшла в шафі. Хтось подбав про те, щоб у мене був одяг на всі випадки життя. Від простих домашніх суконь до розкішних вечірніх убрань.
Мені навіть не хотілося думати, звідки вони взялися.
Коли я вийшла в коридор, біля дверей уже чекав Морвен.
Він був одягнений у темну сорочку, а на його долоні, там, де напередодні з'явилася чорна тріщина, тепер виднівся тонкий шрам.
— Доброго ранку, — привітався він.
— Це залежить від того, що ви збираєтеся мені сьогодні заборонити.
— Поки що нічого.
— Невже я заслужила вихідний?
— Не поспішайте радіти. Я ще не снідав.
Я подивилася на нього.
— Ви ж не їсте.
— А ви не завжди слухаєте, що вам говорять. У кожного свої недоліки.
Він рушив коридором.
Я пішла за ним.
— Морвене, нам потрібно поговорити.
— Ви говорите майже безперервно від нашого знайомства.
— Про ваше минуле.
Його кроки стали повільнішими.
— Ні.
— Ви навіть не дали мені договорити.
— Я почув достатньо.
— Тоді, можливо, цього разу я поставлю запитання, на яке ви дасте відповідь?
— Сумніваюся.
— Ви були королем?
Морвен зупинився.
Я ледь не врізалася йому в спину.
Він повільно обернувся.
— Хто вам це сказав?
— Ніхто. Але в бібліотеці є літопис. Там написано, що триста років тому володар Чорного краю зник після великої пошесті. А в дзеркалі я бачила чоловіка з гербом на одязі. Це були ви, чи не так?
Морвен кілька секунд мовчав.
— Колись я мав інше ім'я.
— І яке?
— Те, якого більше не існує.
— Ви можете просто сказати його.
— Ні, Еліаноро. Не можу.
У його голосі не було звичної насмішки.
Лише втома.
— Чому?
— Тому що деякі імена мають силу, яку краще не пробуджувати.
Він знову рушив уперед.
Цього разу я не стала його зупиняти.
Але й забувати про розмову не збиралася.
---
Після сніданку я повернулася до бібліотеки.
Морвен не заперечував, хоча й кинув на мене такий погляд, наче вже передбачав усі майбутні неприємності.
Я ж просто хотіла знайти хоч щось про Чорний край до великої пошесті.
Мені вдалося відшукати кілька старих карт, літописів і навіть родовід правителів. Проте всі записи, які стосувалися того періоду, були пошкоджені або навмисно вилучені.
На одному з аркушів залишилася лише частина напису:
«…віддав своє ім'я Першій Ночі, аби врятувати тих, хто залишився за мурами…»
Я перечитала слова.
Перша Ніч.
Саме про неї йшлося в легенді.
Я обережно потягнулася до аркуша, але він розсипався на порох просто в моїх руках.
— Ні, ні, ні…
Я почала збирати уламки, але на підлозі залишилася лише сіра пляма.
— Ви надзвичайно наполегливі.
Я підняла голову.
Морвен стояв біля столу, тримаючи дві чашки.
— А ви надзвичайно часто з'являєтеся в бібліотеці саме тоді, коли я знаходжу щось цікаве.
— Можливо, у мене є підозра, що ви знову намагаєтеся розкопати моє минуле.
— А можливо, ви просто не вмієте стукати.
Він поставив переді мною чашку.
— Чай.
Я глянула на нього, потім на чашку.
— Ви намагаєтеся мене підкупити?
— Якби я хотів вас підкупити, то запропонував би щось значно привабливіше.
— Наприклад?
— Спокійний день без моєї присутності.
Я всміхнулася.
— О, це було б чудово.
— Я так і думав.
Він сів навпроти.
Кілька хвилин ми мовчали. Я пила чай, а Морвен дивився у вікно.
— Я бачила напис про Першу Ніч, — нарешті сказала я.
Його пальці завмерли на ручці чашки.
— Де?
— У старому літописі. Там було сказано, що ви віддали їй своє ім'я.
Він повільно видихнув.
— Схоже, замок вирішив розповісти вам більше, ніж я планував.
— То це правда?
Морвен опустив погляд.
— Так.
Я відставила чашку.
— Розкажіть.
— Навіщо?
— Бо я живу у вашому замку, на моїй руці росте прокляття, а ви, здається, єдина людина, яка знає, що з ним робити.
— Я не людина.
— Тоді це ще вагоміша причина пояснити мені ситуацію.
На його губах промайнула ледь помітна усмішка.
— Ви справді не вмієте вчасно зупинятися.
— Мене такою виховали.
Він довго дивився на мене, а потім підвівся.
— Ходімо.
---
Ми знову опинилися в залі дзеркал.
Цього разу двері відчинилися без жодного опору.
Я зупинилася на порозі.
— Ви впевнені, що це хороша ідея?
— Ні.
— Тоді навіщо ми тут?
Морвен пройшов до центрального дзеркала.
— Тому що ви вже побачили частину мого минулого. І тепер воно знає, що ви можете дивитися.
Він поклав долоню на чорну раму.
Поверхня дзеркала здригнулася, наче вода від каменя.
— Не торкайтеся скла, — попередив він. — Просто дивіться.
Я стала поруч.
І світ навколо нас зник.
---
Спочатку я почула дзвони.
Вони били повільно й глухо, розносячи тривожний звук над містом.
Переді мною постало королівство, зовсім не схоже на те, яке я знала. Вулиці були заповнені людьми. На дверях будинків висіли чорні стрічки, а біля храму стояли довгі ряди запалених свічок.
Пошесть.
Я побачила чоловіка, який ніс на руках дитину. Жінка поруч плакала, прикриваючи обличчя хусткою. На площі люди просили про допомогу, але ніхто не міг їм її дати.
Потім зображення змінилося.
Я опинилася в тронній залі.
Морвен стояв біля великого вікна. Він був молодим, хоча в його погляді вже оселилася втома. На ньому був темний камзол із срібним гербом.
Той самий чоловік із попереднього спогаду.
Перед ним стояли радники.
— Ваша Величносте, — сказав один із них, — ми втратили ще три поселення.
— Скільки залишилося людей у місті?
— Менше половини.
Морвен заплющив очі.
— Виведіть дітей за північні ворота. Усіх, кого ще можна врятувати.
— А ви?
— Я залишуся.
— Це небезпечно.
— Мені байдуже.
Радник схилив голову й вийшов.
Морвен залишився сам.
Він підійшов до столу, де лежав розгорнутий лист.
Я не могла прочитати всіх слів, але останній рядок був чітким:
«Якщо завтра мене не стане, пам'ятай, що я завжди обирала б тебе».
Морвен торкнувся паперу.
Його обличчя змінилося.
— Ти обіцяла повернутися…
Він не договорив.
Зображення потьмяніло.
Коли воно знову стало чітким, я побачила його в невеликій кімнаті.
Біля ліжка сиділа жінка.
Вона мала світле волосся, зібране у вільну косу, і спокійні риси обличчя. На її пальці була проста срібна каблучка.
Морвен сидів поруч, тримаючи її за руку.
— Ти не можеш залишитися тут, — сказала вона.
— Я не залишу тебе.
— Тоді помреш разом зі мною.
Він похитав головою.
— Не кажи так.
Жінка усміхнулася й торкнулася його щоки.
— Ти завжди хотів урятувати всіх, Морвене. Але не можеш наказати смерті відступити.
— Я знайду спосіб.
— Не ціною себе.
Він опустив чоло до її руки.
— Я не знаю, як жити без тебе.
Жінка погладила його волосся.
— Тоді навчишся. Але спершу пообіцяй мені, що житимеш.
Морвен не відповів.
І саме тоді я зрозуміла: це була не Велена.
Це була інша жінка.
Та, яку він справді кохав.
Зображення знову змінилося.
Тепер я побачила замкову браму, відчинену навстіж. За нею стояла темрява, що не була схожа на звичайну ніч.
Вона дихала.
З неї вийшла постать, обличчя якої неможливо було розгледіти. Навколо неї не було світла, лише відчуття холоду й нескінченності.
Перша Ніч.
— Ти прийшов просити про життя, — промовила вона.
Морвен стояв перед нею без зброї.
— Я прийшов просити про спасіння мого народу.
— Ти хочеш, щоб мертві повернулися?
— Ні. Я хочу, щоб живі мали шанс залишитися живими.
— Ти знаєш ціну?
— Назви її.
— Твоє ім'я. Твоя смертність. І право бути забутим.
Морвен не відступив.
— Згода.
— Ти не зрозумів. Без імені ти більше не належатимеш собі. Без смертності не зможеш піти за тими, кого втратиш. А без права бути забутим кожна душа, яку ти не відпустиш, залишатиметься з тобою.
Він подивився в бік міста.
— Якщо вони житимуть, цього достатньо.
Перша Ніч простягнула до нього руку.
— Тоді нехай буде так.
Темрява торкнулася його грудей.
І в ту ж мить усі дзвони замовкли.
---
Я різко вдихнула.
Дзеркало знову відбивало залу, а Морвен стояв поруч зі мною.
Він дивився на підлогу.
Я не знала, що сказати.
Триста років тому він уклав угоду не заради влади, не заради багатства й навіть не заради власного життя.
Він урятував людей.
А потім залишився сам із ціною свого вибору.
— Жінка з листа… — тихо почала я.
— Її звали Аурелія.
Я подивилася на нього.
— Вона була вашою коханою?
— Так.
Він вимовив це ім'я дуже обережно. Наче боявся, що навіть звук може завдати болю.
— Вона померла під час пошесті?
— За день до того, як я уклав угоду.
Я опустила очі.
— Мені шкода.
— Не треба.
— Чому?
— Тому що я не хочу, щоб ви жаліли мене.
— А якщо я просто співчуваю?
Він повернув голову.
— Це ще гірше.
— Чому?
— Бо співчуття іноді змушує людей залишатися там, де їм не місце.
Я хотіла відповісти, але не знайшла слів.
Тоді Морвен сам продовжив:
— Я врятував королівство. Але не зміг урятувати її. І, мабуть, саме тому так довго не міг відпустити тих, хто залишився в замку.
— Душі померлих?
Він кивнув.
— Вони були частиною ціни. Перша Ніч забрала їхні останні подихи, але не дозволила їм знайти спокій. Вони залишилися тут, прив'язані до мого існування.
— А Велена?
Морвен повільно відвернувся від дзеркала.
— Вона прийшла пізніше. Хотіла змінити угоду. Знайшла спосіб втрутитися в прокляття, але не зрозуміла, з чим має справу.
— Ви сказали, що вона хотіла вас урятувати.
— Вона хотіла врятувати мене так, як сама це розуміла. Не питала, чого хочу я.
— І саме тому створила прокляття?
— Вона змінила його. Прив'язала до замку, до чорних троянд, до жінок, які приходили сюди з проханнями. Її магія переплелася з угодою Першої Ночі. Відтоді прокляття шукає того, хто зможе прийняти його замість мене.
Я подивилася на свою руку.
— Тобто наречену.
— Саме так.
— А попередні жінки?
— Вони були кандидатками. Але я не дозволив прокляттю забрати їх.
— Ви стерли їм пам'ять?
— Так.
Я повільно кивнула.
Тепер багато чого ставало зрозумілим.
Морвен не вбивав жінок, які приходили до замку. Він намагався їх урятувати.
Але це не пояснювало головного.
— Чому я?
Він подивився на мене.
— Я не знаю.
— Ви ж Безсмертний. Невже не можете дізнатися?
— Якби міг, ми б зараз не стояли тут.
Я відчула, як у грудях знову з'являється знайома тривога.
— Тоді що буде зі мною?
Морвен не відповів.
І цього разу його мовчання було страшнішим за будь-які слова.
---
Увечері я сиділа в їдальні.
Переді мною стояла тарілка з гарячою вечерею, але апетиту майже не було. Я думала про Аурелію, про її останній лист і про чоловіка, який триста років тому вирішив пожертвувати собою заради інших.
Морвен увійшов тихо.
Він не сів одразу, а зупинився біля каміна.
— Ви нічого не їсте.
— А ви не їсте взагалі.
— Це не відповідь.
Я відклала виделку.
— Ви врятували людей, Морвене. Не розумію, чому ви досі поводитеся так, наче зробили щось жахливе.
Він подивився на вогонь.
— Бо я врятував не всіх.
— Ніхто не може врятувати всіх.
— Я міг би зробити більше.
— Ви не були богом.
Він тихо засміявся.
— Тепер уже майже.
— Це не робить вас відповідальним за кожну смерть.
Морвен повернувся до мене.
— Ви завжди так легко знаходите виправдання для чужих помилок?
— Ні. Але я вмію відрізняти помилку від жертви.
Він довго мовчав.
Потім підійшов до столу й сів навпроти.
Я подивилася на порожнє місце перед ним.
— Ви могли б принаймні скласти мені компанію.
— Я й так тут.
— Я маю на увазі вечерю.
— Я не відчуваю голоду.
— Зате можете відчути, що таке звичайна розмова.
Я підсунула до нього тарілку.
Морвен подивився на їжу, потім на мене.
— Ви пропонуєте мені вечерю?
— Я пропоную вам не сидіти навпроти мене, наче похмурий привид.
— Я і є щось на кшталт привида.
— Тоді принаймні будьте ввічливим привидом.
Він тихо засміявся.
Цього разу щиро.
Я вперше побачила, як змінюється його обличчя, коли він усміхається не з насмішки, а від справжньої веселості.
— Ви дивовижна жінка, Еліаноро.
— Мені це часто кажуть.
— Не сумніваюся.
Він залишив тарілку перед собою, хоча так і не торкнувся їжі.
Ми говорили про дрібниці. Про моє дитинство, про те, як Міра завжди ховалася під столом, коли не хотіла робити уроки, про мрії побачити море й подорожувати світом.
Морвен слухав уважно.
— Ви ніколи не були біля моря? — запитав він.
— Ні. Але завжди хотіла.
— Воно не таке прекрасне, як у книгах.
— Ви бачили його?
— Колись.
— І яке воно?
Він замислився.
— Гучне. Непередбачуване. Іноді жорстоке. Але коли стоїш на березі й дивишся на горизонт, здається, що світ набагато більший за всі твої проблеми.
Я всміхнулася.
— Тепер хочу побачити його ще більше.
— Тоді побачите.
Я підняла на нього очі.
— Ви обіцяєте?
Морвен затримав погляд на моєму обличчі.
— Я не повинен давати вам таких обіцянок.
— Але все одно дали.
— На жаль, у мене починають з'являтися погані звички.
Я засміялася.
І на кілька хвилин замок перестав здаватися таким холодним.
---
Коли вечеря закінчилася, я підвелася й узяла свою чашку.
Морвен залишився сидіти.
— На добраніч, — сказала я.
— На добраніч, Еліаноро.
Я вже була біля дверей, коли почула його голос:
— Дякую.
Я обернулася.
— За що?
Він поглянув на тарілку перед собою.
— За вечерю.
Я усміхнулася.
— Будь ласка.
І вийшла.
А Морвен ще довго сидів у порожній їдальні.
Перед ним стояла тарілка, до якої він так і не торкнувся.
Він провів пальцями по краю порцеляни й на мить заплющив очі.
Колись давно інша жінка теж просила його сісти за стіл.
Колись давно він теж обіцяв, що вони побачать море.
А потім забрав у себе навіть право пам'ятати її ім'я.
Він не пам'ятав її обличчя.
Не пам'ятав голосу.
Не пам'ятав, як звучав її сміх.
Лише іноді, коли в замку ставало надто тихо, йому здавалося, що хтось досі чекає на нього біля вікна.
Морвен підвівся й загасив свічки.
— Не знову, — прошепотів він у порожнечу. — Я більше не дозволю цьому повторитися.
---
Тієї ночі я знову побачила сон.
Я стояла на березі моря.
Вода була темною, а небо затягнуте хмарами. Поруч зі мною стояла жінка зі світлим волоссям і срібною каблучкою на пальці.
Аурелія.
Я впізнала її одразу.
Вона дивилася на хвилі й тихо промовила:
— Він не пам'ятає.
— Чого?
Жінка повернулася до мене.
Її очі були сповнені невимовного смутку.
— Не мене. Не себе. Не того, ким був до угоди.
Я хотіла підійти ближче, але між нами раптом здійнялася хвиля.
Вона накрила берег, а коли вода відступила, жінки вже не було.
Лише на піску лежала срібна каблучка.
Я нахилилася, щоб підняти її.
І почула голос.
Не жіночий.
Не чоловічий.
Він лунав звідусіль, ніби саме море заговорило до мене.
— Поверни Безсмертному те, що він віддав.
Я прокинулася.
У кімнаті було темно.
На столику біля ліжка лежала срібна каблучка.
Така сама, як у моєму сні.
А під нею — маленька записка.
«Не все, що забуте, зникло».
Я повільно підняла голову.
У дзеркалі навпроти ліжка стояв Морвен.
Але він не дивився на мене.
Він дивився на каблучку.
І вперше за весь час я побачила, як Безсмертний злякався.
Далі буде...
