Раді Вас бачити!

У нашому королівстві існувало три речі, про які не говорили після заходу сонця.

Про мертвих, які не знайшли спокою.

Про Чорний ліс, де дерева шепотіли імена тих, хто заблукав між ними.

І про Безсмертного, що жив у замку за лісом.

Останню легенду дорослі розповідали дітям, коли хотіли змусити їх повернутися додому до темряви. Казали, що господар замку може виконати будь-яке бажання, але ніколи не робить нічого безкоштовно. Він забирає те, що людина цінує найбільше, а іноді — значно більше, ніж вона здатна собі уявити.

Я ніколи не вірила в ці історії.

Принаймні до тієї ночі, коли моя сестра почала вмирати.

---

— Еліаноро…

Я миттю підвела голову.

Міра лежала в ліжку, загорнута в ковдру. Її обличчя було неприродно блідим, а на чолі виступили дрібні краплинки поту. Ще місяць тому вона сміялася так голосно, що сусіди жартували: у нашому будинку оселилося маленьке сонце. Тепер навіть кілька слів давалися їй із труднощами.

Я присіла поруч і поправила ковдру.

— Я тут, маленька.

— Ти знову не спала?

— А ти знову ставиш запитання, на які знаєш відповідь.

Міра ледь усміхнулася.

Їй було сімнадцять. У тому віці люди повинні мріяти про подорожі, перше кохання, красиві сукні й майбутнє. Моя сестра натомість рахувала дні, коли їй вдавалося підвестися з ліжка.

Я ненавиділа це.

Ненавиділа безсилля, лікарів, які лише розводили руками, і знахарів, котрі брали гроші за свої марні обіцянки.

А найбільше — чорний знак на зап'ясті Міри.

Він з'явився сімнадцять днів тому. Спочатку нагадував тонку подряпину, але з кожним днем розростався, утворюючи химерний візерунок, схожий на гілки мертвого дерева. Сьогодні чорні лінії дісталися майже до ліктя.

Жодна мазь не допомогла. Жодне зілля не зупинило його.

Останній лікар, якого я привела, навіть не захотів назвати те, що побачив.

Він лише прошепотів:

«Це не хвороба. Це прокляття».

А потім порадив нам молитися.

Наче молитви могли повернути те, що вже забирала темрява.

— Ти знову думаєш про це, — тихо промовила Міра.

Я накрила її руку своєю.

— Про що?

— Про те, як мене врятувати.

— Бо я тебе врятую.

— Ти завжди так кажеш.

— І завжди виконую обіцянки.

Міра подивилася на мене своїми великими очима. У них було стільки невисловленого, що я ледве витримала цей погляд.

— Якщо не вийде…

— Вийде.

— Елі…

— Ні, Міро. Навіть не починай.

Я підвелася, щоб вона не побачила, як тремтять мої губи.

На столику біля ліжка стояла чашка з давно охололим чаєм. Поруч лежала маленька книжка, яку сестра намагалася читати вранці. Останнім часом вона засинала, не дочитавши навіть сторінки.

Я торкнулася її волосся.

— Відпочивай. Я скоро повернуся.

— Ти куди?

— Маю дещо перевірити.

Міра примружилася.

— Ти знову щось задумала.

— Я завжди щось задумую.

— Це мене й лякає.

Я усміхнулася, поцілувала її в чоло й вийшла з кімнати.

У коридорі я зупинилася біля вікна.

За шибкою стояла ніч.

І десь там, за десятками пагорбів, за Чорним лісом, височів замок Безсмертного.

Мені знадобилося лише кілька секунд, щоб ухвалити рішення.

Якщо легенда була правдою, я знайду його.

Якщо він справді міг укладати угоди, я запропоную йому все, що маю.

Тільки б Міра жила.

---

До Чорного лісу я дісталася перед світанком.

Кінь відмовився йти далі, щойно перші дерева зімкнулися над вузькою дорогою. Тварина нервово фиркала, било копитом і раз у раз намагалася повернути назад.

Я спішилася.

— Далі я сама.

Кінь, здається, був цілком задоволений таким рішенням.

Я перевірила ремінець сумки, поправила плащ і рушила вперед.

Ліс зустрів мене неприродною тишею.

Не було ані співу птахів, ані шелесту дрібних тварин. Навіть вітер, який ще кілька хвилин тому розгойдував гілки, зник. Здавалося, дерева спостерігали за мною.

Я намагалася не звертати на це уваги.

На поясі висів невеликий ніж. У сумці лежали кілька монет, фляга з водою та лист, який я написала Мірі, але так і не наважилася залишити.

«Якщо я не повернуся…»

Ні. Не зараз.

Я не збиралася не повертатися.

Дорога поступово ставала вужчою. Коріння дерев випиналося з-під землі, наче хтось навмисно намагався схопити мене за ноги. А потім між стовбурами з'явився туман.

Він був густим, майже сріблястим.

Я зробила ще кілька кроків і побачила замок.

Він стояв на скелястому пагорбі, оточений чорними деревами. Високі вежі губилися в хмарах, а вузькі вікна здавалися темними очима велетня, який ніколи не заплющував повік.

Перед замком тягнувся міст із темного каменю. По обидва боки від нього росли троянди.

Чорні.

Їхні пелюстки були настільки темними, що поглинали навіть слабке світло ранку.

Я зупинилася перед брамою.

— Я прийшла укласти угоду! — голосно промовила я.

Відповіді не було.

Я постукала.

Один раз. Другий.

На третій удар брама відчинилася сама.

За нею стояв чоловік.

Високий, одягнений у чорний жилет і сорочку з розстебнутим верхнім ґудзиком. Темне волосся недбало спадало на чоло, а обличчя було настільки спокійним, ніби поява незнайомої жінки перед його домом була звичайною ранковою розвагою.

Він окинув мене поглядом.

— Ви заблукали?

— Ні.

— Тоді, мабуть, помилилися дверима.

— Мені потрібен господар замку.

Чоловік трохи схилив голову.

— І навіщо він вам?

— Це не ваша справа.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ви стоїте перед моїми дверима, вимагаєте зустрічі зі мною й водночас заявляєте, що це не моя справа?

Я завмерла.

— Ви…

— Морвен. Саме так мене називають ті, кому не пощастило зі мною познайомитися.

Отже, легенди не брехали.

Безсмертний стояв переді мною, а я щойно назвала його невихованим незнайомцем.

Чудовий початок.

— Мені потрібна ваша допомога.

— Як несподівано.

— Моя сестра помирає.

Його усмішка зникла.

Уперше за всю розмову він подивився на мене уважніше.

— Від чого?

Я підняла руку й показала йому малюнок, який напередодні намалювала з пам'яті: чорні лінії на зап'ясті Міри.

Погляд Морвена змінився.

Він простягнув руку, але не торкнувся паперу.

— Де ви це бачили?

— На її шкірі.

— Скільки часу?

— Сімнадцять днів.

Він мовчав трохи довше, ніж мені хотілося.

— Вона ще жива?

— Поки що.

Морвен підвів на мене очі.

— Ви прийшли вчасно.

Я відчула, як у грудях щось боляче стиснулося.

— Ви можете її врятувати?

— Можу.

Одне коротке слово.

Я ледь не втратила рівновагу.

— Тоді скажіть, чого хочете натомість.

— Ви навіть не запитали, чи буде ціна.

— Усі кажуть, що у вас немає безкоштовних послуг.

— Іноді люди виявляються напрочуд кмітливими.

Він відступив убік, запрошуючи мене всередину.

— Прошу. Не будемо обговорювати угоди на порозі. Це погана звичка.

Я переступила поріг.

Двері зачинилися за моєю спиною.

---

Усередині замок виявився значно більшим, ніж здавався зовні.

Висока стеля, мармурова підлога, темні дерев'яні панелі й масивні люстри, в яких горіло блакитнувате полум'я. Уздовж стін стояли старовинні скульптури, а на сходах лежала доріжка кольору вина.

Усе було розкішним.

І водночас — мертвим.

Жодного слуги, жодного звуку, жодної ознаки того, що тут хтось живе.

— Ви самі тут мешкаєте? — не втрималася я.

— А ви очікували побачити натовп гостей?

— Не знаю. Замок великий.

— Я люблю простір.

— І самотність?

Морвен озирнувся через плече.

— Самотність не ставить зайвих запитань.

— Тоді вам зі мною не пощастило.

Цього разу він усміхнувся по-справжньому.

— Уже помітив.

Він привів мене до кабінету. Там стояв великий письмовий стіл, а за ним — книжкові шафи, що сягали стелі. На каміні горів вогонь, хоча в кімнаті було тепло.

Морвен зняв із полиці товсту книгу в темній шкіряній палітурці.

— Сідайте, Еліаноро Вейл.

Я напружилася.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Ви назвали його, коли входили.

— Не називала.

— Тоді, мабуть, мені підказали стіни.

Він говорив так спокійно, що я не зрозуміла, жартує він чи ні.

— Ви завжди ухиляєтеся від відповідей?

— Лише коли запитання нудні.

Він поклав книгу на стіл і відкрив її.

Сторінки були порожніми.

— Що ви хочете отримати за життя моєї сестри? — запитала я.

— Ваш час.

— Наскільки довго?

— Доки прокляття не буде завершене.

— Це нічого не пояснює.

— Ви залишаєтеся в моєму замку. Я знаходжу спосіб зняти прокляття з вашої сестри. Коли все закінчиться, ви будете вільні.

— А якщо не закінчиться?

Морвен подивився мені просто в очі.

— Тоді ви залишитесь тут.

Я відчула холод уздовж спини.

— Назавжди?

— Я не люблю давати обіцянки, яких не можу виконати.

— Ви дуже приємний співрозмовник.

— А ви дуже вимоглива гостя.

Я опустила погляд на порожні сторінки.

— Мені потрібна гарантія, що Міра буде жива. Не просто кілька додаткових днів. Не обіцянка, що їй стане легше. Я хочу, щоб прокляття зникло.

Морвен довго дивився на мене.

Потім підсунув книгу ближче.

— Ви отримаєте те, за чим прийшли.

— А ви?

— Я отримаю те, за чим прийшли ви.

— Це не відповідь.

— Для угоди — цілком достатня.

Він узяв перо й поклав його переді мною.

— Потрібен підпис.

Я не поспішала.

— Якщо я погоджуся, ви не нашкодите моїй сестрі?

— Ні.

— Не використаєте її проти мене?

— Ні.

— І не заберете її життя після того, як я виконаю свою частину угоди?

Морвен повільно підняв голову.

— Еліаноро, якби я хотів забрати життя вашої сестри, вам не довелося б долати Чорний ліс, щоб попросити мене про це.

Це прозвучало жорстоко.

Але вперше за весь час я повірила його словам.

Я взяла перо.

— Тоді я згодна.

Кінчик пера торкнувся сторінки.

На мить нічого не сталося.

А потім чорнило саме поповзло по паперу, утворюючи рядки. Літери з'являлися одна за одною, наче невидима рука писала умови угоди.

Я нахилилася ближче.

«Морвен, господар Чорного замку, зобов'язується зняти прокляття з Міри Вейл та повернути їй здоров'я.

Натомість Еліанора Вейл залишатиметься в його володіннях до завершення прокляття.

Після завершення угоди її життя належатиме їй самій».

Я перечитала текст двічі.

— Звучить прийнятно.

— Я й не сумнівався.

Я підписала документ.

У ту ж мить чорнило спалахнуло сріблом. Сторінки затремтіли, а в глибині замку пролунав низький звук, схожий на удар величезного дзвона.

Морвен різко підвів голову.

Його обличчя вперше втратило звичну байдужість.

— Що це було? — запитала я.

Він не відповів.

На сторінці з'явився ще один рядок.

Не той, що стосувався нашої угоди.

Не той, який ми обговорювали.

Він проступав повільно, літер за літерою, наче хтось писав його крізь товщу часу.

«ОСТАННЯ НАРЕЧЕНА ПОВЕРНУЛАСЯ ДОДОМУ».

Я відчула, як холоне кров.

— Що це означає?

Морвен дивився на напис так, ніби побачив привида.

— Цього не повинно було статися.

— Ви можете пояснити?

Він закрив книгу.

Надто різко.

— Ні.

— Як це — ні? Ви щойно…

— Еліаноро, — перебив він. Його голос став холодним і владним. — Від цієї миті ви не торкатиметеся жодного дзеркала в цьому замку.

Я насупилася.

— Перепрошую?

— І не заходьте до західного крила.

— Ви жартуєте?

— Я не маю звички жартувати про речі, які можуть вас убити.

Він обійшов стіл і зупинився переді мною.

Тепер між нами залишалося лише кілька кроків.

— Ще одне, — промовив він тихіше. — Якщо після опівночі почуєте жіночий голос, який називатиме вас на ім'я, не відповідайте.

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи не припустилася найбільшої помилки у своєму житті.

— А якщо я все-таки відповім?

Морвен на мить заплющив очі.

Коли знову подивився на мене, у його погляді було щось таке, чого я не могла пояснити.

Страх.

Не за себе.

— Тоді, Еліаноро, я можу не встигнути вас урятувати.

За вікном ударив грім.

І десь у глибині замку засміялася жінка.

---

Тієї ночі, коли я вперше залишилася сама у своїй кімнаті, на столику біля ліжка стояла чашка гарячого чаю.

Поруч лежала невелика тарілка з печивом.

Я не бачила, хто це приніс, і не збиралася з'ясовувати.

Морвен виявився дивним чоловіком. Нестерпним, зарозумілим і надто загадковим. Але, попри все, він дав мені те, заради чого я прийшла: надію на порятунок Міри.

Я вже збиралася лягти спати, коли почула тихий стукіт.

Раз.

Другий.

Я підійшла до дверей.

— Хто там?

Ніхто не відповів.

Я відчинила їх, але коридор був порожнім.

Лише в самому кінці, біля високого дзеркала в срібній рамі, стояла жінка.

Довге волосся спадало їй на плечі. Біла сукня була забруднена землею, а обличчя здавалося неприродно блідим.

Вона дивилася просто на мене.

Я завмерла.

Жінка повільно підняла руку й торкнулася пальцями дзеркала.

Її губи ворухнулися.

Я не почула звуку, але чітко прочитала слова:

«Не довіряй йому. Він уже обирав наречену».

А потім вона всміхнулася.

І зникла.

Я відступила на крок.

У дзеркалі більше нікого не було.

Лише моє відображення.

Моє обличчя. Моє волосся. Мої налякані очі.

І чорна троянда, що повільно розквітала на моєму зап'ясті.

Хоча я точно знала, що ще мить тому її там не було.