Раді Вас бачити!

Я завжди вважала, що найгірше в невідомості — це страх.

Тепер я знала, що помилялася.

Найгірше — це коли хтось знає відповіді, але вперто відмовляється їх давати.

Особливо якщо цей хтось — безсмертний господар замку, який уже двічі заборонив тобі ставити запитання, тричі наказав не торкатися дивних речей і, здається, вважає, що слово «ні» має припиняти будь-яку розмову.

Морвен, безперечно, мав чудові манери.

Як для людини, яку хотілося задушити.

Я сиділа за столом у своїй кімнаті й розглядала зап'ястя. Чорна троянда зникла так само раптово, як і з'явилася. Але тепер я знала: це не випадковість і не сон.

Замок справді вважав мене нареченою.

І його господареві ця обставина зовсім не подобалася.

Мені теж.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Я приїхала врятувати сестру, а натомість отримала дивний квітник на шкірі та перспективу весілля з чоловіком, який навіть не вміє нормально пояснювати ситуацію.

Я відсунула чашку з чаєм.

На столику лежала вчорашня книжка про легенди Чорного замку. Морвен забрав її з бібліотеки, але я встигла запам'ятати кілька сторінок. І серед них була одна, яка не давала мені спокою.

Про наречених.

Я не могла просто сидіти й чекати, поки мені розкажуть правду. Якщо Морвен не хотів говорити, доведеться шукати відповіді самостійно.

Зрештою, я не обіцяла йому бути слухняною.

---

Бібліотека зустріла мене запахом старого паперу та тишею.

Я швидко знайшла полицю, де стояли книги з історії замку. Після кількох невдалих спроб мені вдалося витягнути товстий том із вицвілою назвою: «Літопис володарів Чорного краю».

Я вмостилася в кріслі біля вікна й почала гортати сторінки.

Перші розділи розповідали про давніх королів, війни та торгівлю. Нічого особливо цікавого. Але ближче до середини я натрапила на згадку про замок.

«Після великої пошесті триста років тому володар Чорного краю зник із людських літописів. Його ім'я було викреслено з усіх родовідних книг, а землі перейшли під владу корони. Відтоді в замку мешкає той, кого називають Безсмертним».

Я перечитала уривок.

Триста років.

Отже, Морвен не перебільшував.

Я перегорнула сторінку.

Далі починався розділ, присвячений дивним подіям, які відбувалися навколо замку.

«У різні роки до Чорного замку приходили жінки, що просили про допомогу його господаря. Деякі поверталися додому, інші зникали без сліду. У народі їх називали нареченими Безсмертного, хоча жодного підтвердження шлюбів не існувало».

Я провела пальцем по рядках.

Отже, це не просто вигадка.

Попередні наречені справді були.

Я перегорнула ще кілька сторінок і знайшла список імен.

Аделіна Ровен.

Селестія Марен.

Ізольда Верн.

Ліора Дейл.

Віолета Еш.

І ще багато інших.

Біля кожного імені стояла дата. Деякі розділяли десятиліття, інші — лише кілька років.

Останній запис був зроблений понад пів століття тому.

«Евелін Арден. Після прибуття до замку більше не з'являлася серед живих».

Я відчула неприємний холод у животі.

— Ви знову читаєте те, що вам не належить.

Я підскочила так різко, що книжка ледь не впала на підлогу.

Морвен стояв біля полиць.

— Ви колись навчитеся ходити так, щоб люди чули ваші кроки?

— Ви колись навчитеся не нишпорити в моїх книжках?

Я закрила літопис.

— Це ваша бібліотека, а не в'язниця.

— Ще ні.

— Що означає «ще»?

— Нічого, що мало б вас зацікавити.

Я підвелася.

— Я знайшла список жінок, які приходили до вас.

Морвен кинув погляд на книжку.

— І?

— Де вони?

— Повернулися додому.

— У літописі написано інше.

— Літописи часто пишуть люди, які нічого не знають.

— Тоді розкажіть мені правду.

Він мовчав.

Я зробила крок ближче.

— Ви вбивали їх?

Його обличчя стало кам'яним.

— Ні.

Відповідь пролунала настільки різко, що я мимоволі відступила.

— Тоді чому вони зникли?

— Тому що я зробив усе можливе, аби вони забули цей замок.

Я завмерла.

— Ви стерли їм пам'ять?

— Я врятував їх.

— Від чого?

Морвен подивився на мене.

— Від того, що тепер починає відбуватися з вами.

Я не встигла поставити наступне запитання.

Він забрав книжку й поставив її на верхню полицю.

— Досить на сьогодні.

— Ви не можете просто…

— Можу.

— Ви нестерпний!

— Мені вже говорили.

Він повернувся до виходу.

Але я не збиралася відступати.

— Морвене!

Він зупинився.

— Що?

— Чому ви так боїтеся, що я дізнаюся правду?

Його плечі ледь помітно напружилися.

— Тому що правда не завжди звільняє, Еліаноро. Іноді вона лише показує, наскільки глибоко ти вже зайшла.

Він вийшов.

А я залишилася з відчуттям, що щойно почула найважливішу відповідь за весь час перебування в замку.

---

Я знайшла західне крило випадково.

Принаймні саме так я планувала пояснити це Морвену, якщо він запитає.

Після обіду я вирішила прогулятися коридорами. Замок був настільки великим, що навіть після двох днів я не могла запам'ятати всі повороти.

Одна зі сходових галерей вивела мене до вузького проходу, який закінчувався знайомими чорними дверима.

Західне крило.

Я зупинилася.

Двері були зачинені. На дереві виднілися глибокі подряпини, а металеві ручки вкривав темний наліт.

Я пригадала слова Морвена.

«Не заходьте до західного крила. Навіть якщо двері будуть відчинені».

Вони були зачинені.

Отже, формально я нічого не порушувала.

Я торкнулася ручки.

Вона виявилася теплою.

Я відсмикнула руку.

— Це вже стає смішним.

З-за дверей почувся тихий звук.

Наче хтось пересував меблі.

Я нахилилася ближче.

— Є там хтось?

Тиша.

Потім жіночий голос:

— Нарешті…

Я завмерла.

Голос був знайомим.

Той самий, що кликав мене вночі.

— Ти прийшла.

Я відступила на крок.

— Хто ви?

— Та, яка чекала.

Я мала піти.

Справді мала.

Але в цю мить ручка повільно повернулася сама.

Двері прочинилися.

Із темряви потягнуло холодом.

Я знала, що не повинна заходити.

Знала, що Морвен заборонив це не просто так.

Але коли з-за дверей пролунав тихий плач, я не витримала.

— Будь ласка…

Я зробила крок усередину.

---

За дверима була кімната, якої я зовсім не очікувала побачити.

Вона виявилася круглою, з високою стелею та десятками дзеркал. Вони стояли вздовж стін, висіли на колонах і навіть лежали на підлозі.

У центрі приміщення знаходилося велике дзеркало в чорній рамі.

Його поверхня була каламутною, наче вкрита тонким шаром диму.

Я підійшла ближче.

У першому дзеркалі побачила себе.

У другому — теж.

У третьому моє відображення запізнилося на кілька секунд.

Я підняла руку.

Воно не ворухнулося.

Моє серце пропустило удар.

— Що за…

Відображення повільно повернуло голову й подивилося кудись убік.

Я різко обернулася.

Позаду нікого не було.

Коли я знову глянула в дзеркало, там стояла інша жінка.

Темне волосся, бліде обличчя, біла сукня.

Та сама незнайомка.

Вона простягнула руку до поверхні скла.

— Не бійся.

Я відступила.

— Хто ви?

— Ти вже бачила мене.

— Що вам потрібно?

Жінка сумно всміхнулася.

— Щоб ти не повторила моєї помилки.

— Якої?

Вона не встигла відповісти.

Дзеркальна поверхня здригнулася, і зображення змінилося.

Тепер я бачила чоловіка.

Молодого чоловіка з темним волоссям і втомленими очима. Він стояв посеред великої зали, одягнений у світлий камзол із гербом, якого я ніколи раніше не бачила.

Поруч із ним була жінка.

Велена.

Вона виглядала майже так само, як на портреті, тільки молодшою.

— Ти не можеш цього зробити, — сказала вона.

Чоловік похитав головою.

— Я вже вирішив.

— Ти віддаси себе темряві заради людей, які навіть не знатимуть, що ти для них зробив?

— Їм не обов'язково знати.

— А мені?

Він подивився на неї.

У його погляді було стільки болю, що я мимоволі затамувала подих.

— Тобі я теж нічого не обіцяв.

Велена схопила його за руку.

— Тоді дозволь мені тебе врятувати!

— Не треба.

— Ти не розумієш, що робиш!

Він обережно вивільнив руку.

— Я розумію достатньо.

Картинка затремтіла.

Велена підняла обличчя.

Її губи ворухнулися, і я почула останні слова:

— Ти мав дозволити собі померти…

Дзеркало згасло.

Я стояла нерухомо.

Те, що я щойно побачила, було спогадом?

Морвен колись був молодим. Він мав інше життя, інше ім'я, можливо, навіть королівство.

І він сам обрав безсмертя?

Раптом за спиною пролунав голос:

— Я ж просив вас не заходити сюди.

Я обернулася.

Морвен стояв у дверях.

Його обличчя було блідим, а очі потемніли так, що я ледве впізнала чоловіка, який ще кілька годин тому жартував зі мною в бібліотеці.

— Я…

— Вийдіть.

— Я бачила…

— Негайно!

Він ніколи раніше не підвищував голосу.

Я здригнулася.

— Я не хотіла…

— Ви не розумієте, що зробили.

Він підійшов до мене й схопив за плечі.

Його пальці були крижаними.

— Ви торкалися дзеркал?

— Ні.

— Вони говорили з вами?

— Так.

— Що саме?

— Вони показали мені вас. Колись. До того, як ви стали…

Я замовкла.

Морвен відпустив мене.

— Що ще?

— Велена сказала, що ви мали дозволити собі померти.

Він заплющив очі.

На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша.

Потім Морвен тихо промовив:

— Вона не повинна була цього показувати.

— Чому?

Він не відповів.

Я вирішила, що більше не дозволю йому уникати розмови.

— Ви були людиною?

Морвен подивився на мене.

— Так.

— І уклали угоду з кимось?

Його обличчя змінилося.

— Хто вам про це сказав?

— Ніхто. Я побачила.

Він відступив до великого дзеркала й провів пальцями по чорній рамі.

— Тоді ви бачили більше, ніж повинні були.

— Я хочу знати правду.

— А я хочу, щоб ви залишилися живою.

— Можна якось поєднати ці дві речі?

Він подивився на мене.

І раптом у його очах промайнуло щось схоже на безпорадність.

— Якби це було так просто…

---

Ми вийшли із західного крила мовчки.

Морвен зачинив двері й провів долонею по дерев'яній поверхні. Символ на ній спалахнув тьмяним сріблом, після чого зник.

— Тепер ви не зможете відчинити їх самостійно, — сказав він.

— А якщо захочу?

— Тоді доведеться спершу навчитися проходити крізь стіни.

— Ви могли б просто попросити.

— Я просив.

Я не знайшла, що відповісти.

Він рушив коридором, але я залишилася на місці.

— Морвене?

Він зупинився.

— Що?

— Жінка в дзеркалі… Вона була однією з ваших наречених?

Він довго мовчав.

— Ні.

— Тоді хто вона?

Морвен повернувся до мене.

— Людина, яку я не зміг урятувати.

Я відчула, як щось стислося в грудях.

— Вона померла?

— Так.

— І ви досі пам'ятаєте її?

Він відвів погляд.

— На жаль, деякі речі навіть безсмертя не здатне забрати.

Я хотіла запитати ще щось, але помітила, як він ледь помітно торкнувся грудей, ніби там боліло.

— Вам погано?

— Ні.

— Ви зблідли.

— А ви надто уважні.

— Це погано?

Морвен подивився на мене.

— У цьому замку — іноді.

Він простягнув руку, збираючись провести мене до кімнати, але зупинився.

— Дозволите?

Я кивнула.

Його долоня лягла на мою руку.

І в ту ж мить під шкірою щось обпекло.

Я скрикнула.

Чорна троянда з'явилася знову.

Але тепер її стебло простягалося від зап'ястя до долоні, обвиваючи руку тонкими темними лініями.

Морвен різко відсмикнув пальці.

На його долоні проступила тонка чорна тріщина.

— Ні…

Він дивився на власну руку так, ніби побачив те, чого боявся понад усе.

— Що сталося? — прошепотіла я.

Морвен повільно підняв очі.

— Воно почалося.

— Що саме?

Він не відповів одразу.

Лише подивився в бік зачинених дверей західного крила.

— Прокляття більше не шукає наречену.

Я відчула, як холоне кров.

— А що воно шукає?

Морвен подивився мені просто в очі.

— Наступну жертву.

---

Тієї ночі я довго не могла заснути.

На зап'ясті залишився чорний візерунок, але він більше не нагадував троянду. Тепер це були тонкі гілки, які повільно тягнулися до ліктя.

Я сиділа біля вікна й дивилася на сад.

Чорні троянди колихалися під нічним вітром.

А серед них стояла жінка в білій сукні.

Вона підняла голову й подивилася прямо на мене.

Цього разу я не відступила.

Вона приклала палець до губ, закликаючи до мовчання.

А потім прошепотіла:

— Він не той, хто створив прокляття.

Я завмерла.

Жінка повільно розчинилася в тумані.

І тільки тоді я зрозуміла, що весь цей час ставила не ті запитання.

Можливо, Морвен справді був чудовиськом у чужих легендах.

Можливо, він приховував страшні речі.

Але якщо він не створив прокляття…

То хто перетворив його життя на вічність?

І чому тепер ця вічність почала вимагати мене?