Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у замку Безсмертного почався з того, що я прокинулася від власного крику.
Я різко сіла в ліжку й схопилася за зап'ястя.
Чорна троянда зникла.
На шкірі не залишилося ані сліду, ані подряпини. Лише легке поколювання нагадувало про те, що вночі я бачила щось значно страшніше за звичайний сон.
Я відкинула ковдру й підійшла до дзеркала.
Моє відображення дивилося на мене з таким самим здивуванням. Жодної незнайомки за спиною. Жодної чорної квітки на руці.
Можливо, я справді заснула за столиком і все це мені наснилося?
Я вже майже повірила в цю думку, коли помітила на столику чашку.
Чай був випитий.
Поруч лежала маленька картка, якої ввечері точно не було.
На ній акуратним почерком було написано:
«Сподіваюся, ви добре спали. Не всі гості можуть цим похвалитися».
Я перечитала записку.
— Дуже смішно, пане Безсмертний.
Зім'яла картку й кинула на стіл.
Схоже, мій господар мав дивне почуття гумору.
---
Коли я вийшла з кімнати, замок уже не здавався таким мертвим, як напередодні.
Десь далеко чулося тихе потріскування дров, а з-за повороту тягнувся запах свіжої випічки. Це було настільки несподівано, що я на мить зупинилася.
Невже тут усе-таки є слуги?
Я пішла на запах і невдовзі опинилася перед подвійними дверима їдальні.
За столом сидів Морвен.
Перед ним стояла чашка чаю, кілька книжок і тарілка з нарізаними фруктами. Він читав, спираючись ліктем на підлокітник крісла.
— Доброго ранку, — промовив він, не підводячи очей.
— Ви завжди знаєте, коли хтось наближається?
— Ні. Але ви досить голосно ходите.
Я поглянула на свої черевики.
— Я йшла звичайним кроком.
— Саме це й мало б вас насторожити.
Він перегорнув сторінку.
Я підійшла до столу й сіла навпроти.
— Я бачила жінку.
Морвен завмер.
Лише на мить, але я помітила.
— Де?
— Біля дзеркала в коридорі. Вона сказала, що мені не варто вам довіряти. А ще згадала якусь наречену.
Він повільно закрив книгу.
— Ви відповідали їй?
— Ні.
— Вона торкалася вас?
— Ні. Лише дзеркала.
Його погляд опустився до моїх рук.
— Покажіть зап'ястя.
Я простягнула руку.
Морвен оглянув шкіру, але нічого не сказав.
— Учора на ній з'явилася чорна троянда, — додала я. — А сьогодні зникла.
Він відпустив мою руку.
— Якщо вона з'явиться знову, негайно покличте мене.
— Чому?
— Тому що я попросив.
— Це не пояснення.
— А ви завжди сперечаєтеся з людьми, які можуть урятувати вашу сестру?
Я примружилася.
— Лише з тими, хто поводиться так, наче я його власність.
На обличчі Морвена промайнула тінь усмішки.
— Повірте, Еліаноро, якби я хотів мати вас у власності, то не витрачав би стільки часу на розмови.
— Я починаю розуміти, чому ви живете самі.
— Нарешті ми знайшли спільну мову.
Він підвівся й підійшов до вікна.
— Сніданок вам принесуть за хвилину. Після цього я покажу вам замок.
— А чому не зараз?
— Тому що ви ще нічого не їли.
— Я не дитина.
— Це я вже помітив.
Він промовив це таким тоном, що я не зрозуміла, чи був то комплімент.
За хвилину на столі з'явилася тарілка з теплими булочками, сиром, ягодами й медом. Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, хто їх приніс, але їдальня залишалася порожньою.
— У вас тут невидимі слуги? — запитала я.
— У мене тут замок.
— Це я вже зрозуміла.
— Тоді навіщо ставити запитання, відповідь на яке очевидна?
Я зітхнула й узяла булочку.
Мені починало здаватися, що за кілька днів я або звикну до його характеру, або влаштую пожежу в цьому замку.
Можливо, навіть обидва варіанти.
---
Екскурсія почалася з головної зали.
Морвен показав мені бібліотеку, де було стільки книжок, що я могла б провести там усе життя. Потім — зимовий сад із дивовижними рослинами, більшість яких я навіть не могла назвати.
— А це що? — я вказала на невелику квітку з прозорими пелюстками.
— Нічна зоря.
— Вона справжня?
— Наскільки взагалі може бути справжнім щось, що росте в замку, де час давно перестав мати значення.
Я повернулася до нього.
— Ви завжди говорите загадками?
— Лише коли мене запитують про квіти.
Ми пройшли повз бальний зал. За високими дверима виднілися старовинні люстри, накриті білими полотнами меблі й величезне дзеркало в позолоченій рамі.
Я зупинилася.
— Це те саме дзеркало?
— Ні. Але я б не радив перевіряти різницю.
— Ви хочете сказати, що всі дзеркала небезпечні?
— Не всі. Лише ті, які пам'ятають більше, ніж повинні.
Я відчула, як по спині пробіг холодок.
— І скільки тут таких?
— Достатньо.
Морвен рушив далі, а я ще мить дивилася на дзеркало.
Мені не подобалося, що він постійно щось приховував. Але ще менше подобалося те, що я вже починала боятися залишатися з власними думками наодинці.
Наступною була галерея портретів.
На стінах висіли десятки картин. Чоловіки в старовинних мундирах, жінки в розкішних сукнях, діти з серйозними обличчями. Деякі полотна були настільки старими, що фарба потріскалася.
— Ваша родина? — запитала я.
— Ні.
— Тоді хто всі ці люди?
— Ті, хто колись мав значення.
Я повільно йшла вздовж стіни, розглядаючи обличчя.
На одному з портретів була зображена молода жінка з темним волоссям і тонкими рисами обличчя. Вона стояла біля чорних троянд і тримала в руках маленьку срібну скриньку.
Я зупинилася.
— Хто це?
Морвен навіть не глянув на картину.
— Велена.
— Вона жива?
— Не ставте запитань, на які не хочете знати відповіді.
— Ви її знали?
— Так.
— Вона була вашою дружиною?
Він нарешті повернув голову.
— Ні.
Відповідь прозвучала надто швидко.
Я знову подивилася на портрет.
Жінка на картині мала дивно знайомий погляд. Не схожий на мій, але в ньому було щось таке, що змушувало затримати подих.
— А ким вона була?
Морвен підійшов ближче.
— Людиною, яка колись припустилася помилки.
— І якою саме?
— Повірила, що кохання дає право вирішувати за іншого.
Він рушив далі.
Я залишилася біля картини ще на кілька секунд.
Здавалося, намальована жінка дивилася мені просто в очі.
---
Після галереї Морвен повів мене до довгого коридору.
Тут було значно холодніше. Вікна закривали важкі темні штори, а на стінах не було жодної картини.
Наприкінці коридору виднілися високі двері з чорного дерева.
На них був вирізьблений той самий символ, який я бачила на шкірі Міри.
Я зупинилася.
— Що там?
— Західне крило.
— І чому ми не можемо туди зайти?
— Тому що я не дозволяю.
— Переконливо.
Морвен повернувся до мене.
Цього разу його обличчя було серйозним.
— Еліаноро, я хочу, щоб ви уважно мене вислухали. У цьому замку є три правила, яких ви повинні дотримуватися.
Я схрестила руки на грудях.
— Слухаю.
— Перше. Не заходьте до західного крила. Навіть якщо двері будуть відчинені.
— Добре.
— Друге. Не торкайтеся чорних троянд у саду.
Я згадала квітку на своєму зап'ясті.
— А якщо вони самі мене торкнуться?
Морвен подивився на мене довше, ніж потрібно.
— Тоді покличте мене.
— Ви серйозно?
— Цілком.
— А третє правило?
Він підійшов ближче.
— Після опівночі не відповідайте на голоси, які кличуть вас на ім'я. Неважливо, чи почуєте ви мене, свою сестру або когось іншого. Не відчиняйте дверей. Не виходьте з кімнати. І не відповідайте.
— Чому?
— Тому що вночі замок згадує тих, кого втратив.
Мені здалося, що температура в коридорі впала ще нижче.
— А якщо це буде справжня людина?
— Особливо якщо вам здаватиметься, що це справжня людина.
Я подивилася на нього.
— Ви розумієте, що ваші правила звучать абсолютно божевільно?
— Я живу понад триста років. Мені давно не потрібно доводити комусь свою нормальність.
Я хотіла відповісти, але він уже рушив назад.
— І ще одне, — додав Морвен. — Не намагайтеся бути героїнею.
— Запізно. Я вже прийшла до вашого замку.
Він тихо засміявся.
І цей звук чомусь виявився набагато людянішим, ніж усе, що я чула від нього досі.
---
Удень я вирішила повернутися до бібліотеки.
Якщо мені судилося жити в цьому замку невідомо скільки часу, я принаймні збиралася знайти собі заняття.
Бібліотека була моїм улюбленим місцем у всьому домі. Високі полиці, дерев'яні драбини, широкі крісла біля каміна й запах старого паперу створювали атмосферу, у якій хотілося залишитися.
Я знайшла кілька книжок про історію королівства, але більшість із них були написані незнайомими мені мовами.
Нарешті на одній із полиць помітила тонкий томик із назвою «Легенди Чорного замку».
Я витягнула його.
На першій сторінці був малюнок замку, а нижче — короткий текст:
«Той, хто уклав угоду з Першою Ніччю, не належить ані живим, ані мертвим. Він пам'ятатиме кожне обличчя, кожне ім'я й кожну втрату. Та ніхто не зможе пам'ятати його таким, яким він був до прокляття».
Я перечитала останнє речення.
До прокляття?
Отже, Морвен не завжди був Безсмертним.
Я перегорнула сторінку.
Там була лише одна фраза, написана іншою рукою:
«Не шукай його справжнього імені, якщо не готова почути, як закінчується вічність».
Я відчула, як серце забилося швидше.
— Цікава книжка?
Я здригнулася.
Морвен стояв біля входу, тримаючи в руках дві чашки.
— Ви маєте звичку з'являтися без попередження?
— А ви маєте звичку читати книжки, які вам не належать?
— Це ваша бібліотека, але я не бачила таблички із забороною.
Він поставив одну чашку переді мною.
— Чай.
Я поглянула на нього з підозрою.
— Ви всіх своїх гостей так обслуговуєте?
— Лише тих, хто ще не встиг спалити мій замок.
— Я над цим подумаю.
Морвен сів у крісло навпроти.
— Що ви читаєте?
Я повернула книжку обкладинкою до нього.
Він одразу впізнав її.
— Залиште.
— Чому?
— Тому що деякі легенди краще залишати легендами.
— Ви ж самі сказали, що я можу користуватися бібліотекою.
— Можете. Але не кожна книжка тут призначена для читання.
Я закрила томик.
— Ви постійно щось забороняєте. Може, простіше одразу замкнути мене в кімнаті?
— Я міг би. Але тоді ви почали б ламати двері.
— Нарешті ви мене розумієте.
Морвен підняв чашку.
— На жаль.
Ми помовчали.
Я зробила ковток чаю. Він був із корицею та медом, саме таким, як я любила.
— Ви знали, що я люблю корицю? — запитала я.
— Ні.
— Тоді вам пощастило.
— Або я просто маю добрий смак.
Я усміхнулася, але майже одразу згадала про сестру.
— Як там Міра?
Морвен поставив чашку на стіл.
— Прокляття більше не поширюється.
Я завмерла.
— Що?
— Я почав виконувати свою частину угоди. Вашій сестрі вже не загрожує негайна смерть.
Я прикрила рот долонею.
На очі навернулися сльози.
Уперше за багато днів я відчула, що можу вдихнути на повні груди.
— Вона одужає?
— Якщо ми знайдемо спосіб завершити прокляття.
— Ви ж обіцяли її врятувати.
— І я не відмовляюся від обіцянки. Але не плутайте зупинку прокляття з його знищенням.
Я кивнула.
Це було не все, на що я сподівалася, але вже більше, ніж могли дати всі лікарі королівства.
— Дякую, — тихо сказала я.
Морвен подивився на мене.
Його обличчя на мить стало незвично м'яким.
— Не дякуйте завчасно, Еліаноро.
---
Надвечір я вийшла в сад.
Чорні троянди росли всюди. Їхні кущі обвивали кам'яні арки, тягнулися вздовж доріжок і піднімалися до самого муру.
Я трималася на відстані, пам'ятаючи друге правило.
Одна троянда вирізнялася серед інших.
Вона росла біля старого фонтану, трохи осторонь від решти кущів. Її пелюстки були не чорними, а майже срібними. Наче місячне світло застигло на них.
Я нахилилася, щоб роздивитися квітку.
— Не торкайтеся.
Голос Морвена пролунав за спиною.
Я випросталася.
— Я й не торкалася.
Він підійшов ближче.
— Добре.
— Чому саме ці троянди заборонені?
— Вони ростуть там, де пролилася кров.
— Чия?
— Тих, кого замок не зміг відпустити.
Я подивилася на квітку.
— А срібна?
Морвен простежив за моїм поглядом.
Його вираз обличчя змінився.
— Такої раніше не було.
Я повільно повернулася до нього.
— Що це означає?
Він не відповів.
Натомість узяв мене за лікоть і відвів від фонтану.
Його пальці були холодними.
— Повертайтеся до кімнати.
— Але…
— Зараз, Еліаноро.
Цього разу я не сперечалася.
---
Я прокинулася посеред ночі.
Спочатку не зрозуміла, що мене розбудило. У кімнаті було темно, лише місячне світло падало на підлогу крізь високі вікна.
Потім почула голос.
— Еліаноро…
Я застигла.
Це був голос Міри.
— Елі… допоможи мені…
Я повільно сіла.
Ні.
Це неможливо.
Міра була далеко звідси. У нашому будинку. У безпеці.
— Еліаноро, будь ласка…
Я заплющила очі й стиснула ковдру.
Не відповідай.
Не відчиняй дверей.
Не виходь із кімнати.
— Мені боляче…
Моє серце розривалося.
Я майже підвелася, коли голос змінився.
Тепер він був тихішим.
Жіночим.
Незнайомим.
— Ти справді думаєш, що він урятує її?
Я не ворухнулася.
— Він уже обирав наречену, Еліаноро.
Почулося легке постукування.
Раз.
Другий.
Третій.
А потім щось прошепотіло просто за дверима:
— Відчини. Я покажу тобі, що він зробив із попередніми.
Я відчула холод на зап'ясті.
Опустила очі.
На шкірі знову розквітала чорна троянда.
І цього разу її пелюстки повільно розкривалися.
Я не закричала.
Не покликала Морвена.
Просто сиділа й чекала, поки за дверима стихне голос.
А коли нарешті настала тиша, я почула ще один звук.
Кроки.
Хтось зупинився біля моїх дверей.
— Еліаноро? — пролунав голос Морвена.
Я не відповіла одразу.
— Це я. Відчиніть.
Я згадала третє правило.
Не відповідай, навіть якщо почуєш його голос.
Але Морвен не стукав. Він просто стояв за дверима.
— Я знаю, що ви не спите, — сказав він тихіше. — І знаю, що вона приходила.
Я повільно підійшла до дверей.
— Як я можу знати, що це справді ви?
За дверима запала тиша.
Потім він відповів:
— Ніяк.
Я завмерла.
— Але якщо це допоможе, я зараз дуже хотів би, щоб ви були в безпеці.
Його голос звучав втомлено.
Наче він теж не спав багато ночей.
Я відчинила двері.
Морвен стояв у коридорі з розстебнутим коміром сорочки й розтріпаним волоссям. У руці тримав невеликий ліхтар.
Його погляд одразу впав на моє зап'ястя.
Чорна троянда розквітала просто на шкірі.
Він зблід.
— Отже, вона вже залишила вам знак…
— Хто вона?
Морвен підняв очі.
— Та, яку ви не повинні були бачити.
— Це Велена?
Він не відповів.
Натомість простягнув руку до мого зап'ястя, але зупинився за кілька сантиметрів.
— Можна?
Я здивовано подивилася на нього.
— Ви питаєте дозволу?
— Не звикайте.
Я простягнула руку.
Він торкнувся чорної троянди кінчиками пальців.
І в ту ж мить десь далеко в замку пролунав жіночий сміх.
Морвен різко відсмикнув руку.
— Відтепер ви не залишатиметеся наодинці після заходу сонця.
— Чому?
Він подивився на мене з такою серйозністю, що я забула про всі свої запитання.
— Тому що замок уже визнав вас своєю нареченою.
Я відчула, як холоне кров.
— Але я уклала з вами угоду. Не шлюб.
Морвен гірко всміхнувся.
— Я знаю, Еліаноро.
Він відступив на крок.
— Саме це мене й лякає.
