Раді Вас бачити!

Ми замовили пляшку вина й випили за знайомство, поки Влад очікував своє замовлення. Я, вже добряче повечерявши перед цим, обмежилася лише десертом.

— Морозиво? Гарний вибір, — підняв він брову з легкою усмішкою.

— Еге ж. Здається, стає дедалі спекотніше, — зауважила я після другого келиха, відчуваючи легке тепло в щоках.

— То ти тут на відпочинку чи прибула зі «спеціальною місією шпигувати»? — у його голосі промайнула грайлива іронія.

— Просто відпочиваю. Це трапилося раптово, — я знизала плечима. — Не очікувала зустріти «цих двох» тут аж ніяк. А ти?

— По роботі. Завтра вже маю їхати назад.

— Яка прикрість. А я тільки сьогодні заселилася, — сказала я, повільно колихаючи вино у фужері, спостерігаючи, як світло ламп відбивається в його рубіновій глибині.

— З твоїми навичками знайомитися ти точно щось вигадаєш, — посміхнувся Влад, трохи нахилившись уперед.

— Це було спонтанно. Я й сама не знала, що здатна на таке, — я зробила ковток, затримуючи погляд на його обличчі.

— А якби я був не сам? — він ледь звузив очі, грайливо, але з натяком. — Уявляєш, чого б це могло тобі коштувати?

— У мене промайнула така думка, — відповіла я чесно. — Але вже було пізно відступати.

Я помітила блиск обручки на його пальці ще з першої хвилини, але не хотіла заглиблюватися в ці деталі сьогодні. Це не була гра з прицілом. Я не претендувала ні на чиє серце й приїхала сюди не полювати — лише трохи перевести подих від звичного життя.

— То… чим ти займаєшся в житті, окрім того, що шпигуєш?

— Я б воліла, щоб це залишилося маленькою таємницею.

— Хм. Звучить небезпечно.

— А тобі не здається, що трохи небезпеки додає вечору гостроти?

Музика в залі ставала тихішою, люди навколо поволі розходилися, залишаючи після себе м’яке гудіння голосів і ледь чутний дзенькіт келихів. Ми сиділи навпроти, але між нами вже не було тієї легкої дистанції, що спочатку. Його погляд став теплішим, зосередженішим, і я раптом відчула, як у повітрі згущується щось невидиме, майже відчутне шкірою.

— Знаєш… — промовив він, погойдуючи келих у пальцях. — Я давно не розмовляв так невимушено. Без масок.

— То, може, справа у вині? — усміхнулася я, ховаючи легке хвилювання за жартом.

— Ні, — він злегка похитав головою. — Справа в тобі.

Його слова прозвучали просто, без зайвого пафосу — саме тому вони так щиро зачепили. Я відчула, як серце легенько прискорює свій ритм.

— Шкода, що ти їдеш вже завтра, — сказала я тихо, ніби між іншим, але мій голос видав щось більше.

— Можливо, саме в цьому й уся магія, — відповів він, не відводячи погляду.

Між нами повисла коротка, але насичена пауза. Та, що говорить більше за слова. Його рука, майже невловимо, ковзнула до моєї, і пальці торкнулися шкіри. Дотик був легким, але від нього ніби пробігла іскра.

— Пішли, — раптом сказав він тихо, але впевнено.

— Куди? — я знала відповідь, але все одно спитала.

— Хочу показати тобі нічне море. — Його усмішка була водночас зухвалою й теплою.

І я погодилася. Можливо, саме тому, що завтра не буде «потім».

Нічне повітря зустріло нас лагідною прохолодою. Море дихало рівно, наче жило своїм глибоким, спокійним життям. Легкий вітер грався моїм волоссям, приносячи солоний аромат води й відлуння нічних хвиль.

Ми йшли вздовж берега повільно, не поспішаючи, босоніж — пісок ще зберігав денне тепло, і це відчуття було дивовижно приємним. Влад ішов поруч, його рука іноді ледь торкалася моєї — випадково, але кожен такий дотик залишав за собою шлейф електричних іскорок.

— Тут так тихо, — прошепотіла я, вдивляючись у темний обрій. — Наче весь світ завмер.

— Мабуть, він просто чекає, — відповів він, глянувши на мене.

Я повернулася, і наші погляди зустрілися. У цьому погляді не було поспіху — лише спокійна, впевнена притягальність. Він зробив крок ближче, обережно прибрав пасмо мого волосся з обличчя, і цей рух був таким природним, ніби ми знали одне одного роками.

— Ти замерзла? — спитав він, торкнувшись моїх плечей.

— Ні, — тихо відповіла я. — Просто трохи хвилююся.

— Я теж, — зізнався Влад так щиро, що мені стало тепло всередині.

Він узяв мене за руку. Цей простий жест розтопив останні залишки напруження. Ми зупинилися прямо біля води, де хвилі ледь торкалися наших ніг. Його обійми були впевненими, але ніжними, як обійми чоловіка, який не квапиться — він насолоджується моментом. Коли його губи торкнулися моїх, усе навколо зникло: шум моря, вітер, світло ліхтарів. Лише тепло, дотики й той короткий, майже магічний момент, коли двоє перестають думати й просто віддаються почуттям. Я відповіла на його поцілунок, який мав присмак прохолодного моря та п’янкого вина. Він обійняв мене однією рукою за талією і легенько притис до себе. Іншою обійняв за шию і поцілунок став вже більш пристрасним. Я дозволила собі сьогодні ці маленькі пустощі. Так само як і Влад. Нам обом хотілося, щоб цей вечір був трохи довшим.

Він повільно відірвався від моїх губ, але не віддалився — залишився зовсім поруч, так близько, що я відчувала кожен подих. Його погляд впився в мої очі — глибокий, серйозний, без жодної маски. Рука, що лежала на моїй шиї, залишалася там, наче тримала тонку, невидиму нитку між нами. Великий палець ніжно ковзав по щоці, малюючи кола, від яких шкіра покривалася мурашками. Я чула, як змінилося його дихання — воно стало глибшим, важчим, наче його охопила хвиля, яку вже неможливо було стримати. Тепло його тіла огортало мене, а гаряче дихання торкалося шкіри на шиї, змушуючи заплющити очі на мить. Він нахилився ближче, так, що його губи ледь торкнулися мого вуха, і прошепотів хрипким, майже нестримним голосом:

— Знаєш… можливо, завтра з ранку я й пошкодую про це. Але зараз… я хочу тебе.

Від цих слів у мені ніби щось перевернулося. Світ навколо зник — залишилися лише ніч, море й ми двоє, переплетені у мить, яку вже неможливо зупинити.