Раді Вас бачити!

На годиннику вже була шоста вечора, а я все ще затримувалася на роботі. Хотіла доробити дрібні нюанси — на випадок, якщо Ігорюня знову почне вимагати повну звітність зранку на понеділок чи підкине «додаткові безумні ідеї» на вихідних. Він може. Особливо коли наближався дедлайн, він ставав максимально токсичним, і краще було не провокувати його зайвий раз. Телефон задзвонив саме в ту мить, коли я мріяла про ванну, ковдру й нуль контактів із будь-ким із офісу.

На екрані висвітилася Віка — помічниця генеральної директорки.

— Ох, тільки не зараз… — пробурмотіла я.

— Ліко, привіт… — її голос звучав так, ніби вона говорила з-під ковдри. — Ти можеш мені допомогти?

— Залежить, наскільки це боляче, — буркнула я, натискаючи гучний зв’язок.

— Я… захворіла. Температура, горло, усе за класикою. Але справа в іншому — я забула, що маю підтвердити бронювання номеру для Ірини Сергіївни по її відрядженню на наступному тижні. А сьогодні останній день. Якщо цього не зробити — мене звільнять. Ти ж знаєш, яка вона в нас прискіплива до таких речей.

Я різко сіла.

— Ти самогубиця!

— Знаю… — вона тихо заскиглила. — У мене в голові був повний хаос через цю презентацію. І от зараз згадала. Якщо вона дізнається — мені кінець.

Я заплющила очі. Цілком типова п’ятниця: кінець робочого тижня, усі вимотані роботою.

— Віко, а чому саме я?

— Бо ніхто не бере слухавку, або вже вдома. Це просто диво, що ти ще на роботі.

— Віка… Віка…

— Будь ласка. Врятуй мене. Один дзвінок — і все!

Я глибоко зітхнула. Знала, що все одно погоджуся: Віка, попри свою забудькуватість, була нормальною. Та й я не раз забувала дрібниці, коли навалюється дедлайн.

— Гаразд, — нарешті сказала я. — Давай номер готелю.

— Ти — золото! Я твій боржник! У мене на столі вся інформація в жовтій теці.

Коли я зателефонувала до готелю, мені відповів милий адміністратор і майже співучим голосом описав усі деталі бронювання. П’ятизірковий, з видом на море, власний спа-комплекс, ресторан із живою музикою. В Одесі. Сама б я теж там із задоволенням побувала. У голові промайнуло лише одне: «А чому б і ні»? На наступному тижні ми мали закрити величезний проєкт. Я не була у відпустці вже рік. І тут — ідеальна нагода відпочити. Без боса. Без дедлайнів. Без цього всього хаосу. І дарма, що це був вже початок вересня. Оксамитовий сезон — коли ще комфортно купатися, але туристів уже менше.

— До речі, — раптом сказала я адміністратору, — а якщо я захочу забронювати ще один номер для себе? У вас є ще вільні номери?

— Звісно. Без проблем.

— Дайте хвилиночку, я звірю дати по календарю.

І все. Рішення визріло швидше, ніж наливається келих вина.
Море, готель, тиша… Я заслужила це.  Одесса-мама — чекай мене.