Раді Вас бачити!

Одеса зустріла мене теплим та сонячним ранком. Я зійшла з потягу і вже відчула цю свободу від душного мегаполісу та офісної рутини, що «тисли» на мене з усіх сторін, наче кам’яна брила. Але зараз це вже немає значення. Рівно, як і те, як я вигризала цю відпустку у боса разом з HR-менеджером, який став ключовим у нашому спорі. Він як ніхто зацікавлений у тому, щоб ми не накопичували «хвостів» та вибирали свої дні до кінця року, по можливості, та не порушували трудовий кодекс. Все. Ніяких думок про роботу. Робочий чат у режим «без звучний», як і сам телефон. Маю повне право загубитися серед піску, хвиль та пляжного бару.

По обіді вже заселилася у свій затишний номер. Не люкс, але досить комфортний і з видом на пляж. Адміністратор зауважив, що я вчинила дуже розумно, зробивши бронь заздалегідь. Бо охочих потішитися останніми теплими днями, особливо у вихідні — було більше, ніж можливості їх заселення. А ще завдяки бізнесовій зустрічі, що проходила саме у їхньому готелі, всі номери були зайняті до вівторка. 

Закинула свої речі в номер, перевдягнулася та відразу ж побігла на пляж. Я саме за цим і приїхала. Прохолодне світле, сушена риба, запах моря… Саме за такі моменти я і люблю життя. Отримавши першу порцію позитивних емоцій та ультрафіолету, вирішила повернутися та дослідити меню ресторану. Але тільки після того, як змила з себе сіль та пісок. В цей час ресторан ще був напівпорожній. Вибрала собі столик подалі від усіх у затишному кутку тераси під пальмою. Поки вивчала меню, замовила собі коктейль «Ванільні спогади», для апетиту. Щоб спогади про відпустку були саме такими — ванільними. Вирішила харчуватися переважно морепродуктами, щоб поповнити запаси йоду по максимуму. А так, як була дуже голодна то почала з апетайзеру у вигляді «тигрових криветок  у сухарях панко з мигдалем», доки готувалася основна страва «лосось на грилі». Я сиділа та насолоджувалася теплим вечором, морським бризом і своїм коктейлем. Повітря було просякнуте ароматами свіжої риби, лимону та солі. Десь тихо грало живе піаніно, офіціанти ковзали між столиками, мов безшумні тіні. Розслабившись після насиченого дня, я машинально блукала поглядом по терасі — люблю вигадувати історії про незнайомців. І тут моя увага приклеїлася до однієї пари.

Вона — у довгій елегантній сукні кольору шампань, із розпущеним волоссям і дорогою прикрасою на шиї, яка виблискувала при кожному русі.
Він — молодий чоловік у сорочці з пляжним принтом, яку розстебнув на ґудзик більше, ніж це було доречно для вечері в ресторані. І щось у його обличчі здалося до болю знайомим. Їхня поведінка одразу впадала в очі.  Вона сиділа спокійно, з тією холодною впевненістю людини, яка звикла, що навколишній світ обертається навколо неї. Він же, навпаки, метушився. Підсував їй стілець, подавав серветку, ловив кожен її погляд. У якийсь момент офіціант приніс страви, і він навіть перевірив, чи достатньо тепла її риба, доторкнувшись пальцем до тарілки, наче особистий дегустатор. А потім витяг усі до єдиної кісточки для неї. Вона не промовила жодного «дякую», просто кинула короткий, майже владний погляд. І він посміхнувся у відповідь так слухняно, що я мимоволі пирхнула у келих.

— Господи, Дашко… — швидко надрукувала я подрузі. — Я знайшла найцікавішу пару вечора. Він — як песик, вона — як королева. Це не роман, це якийсь корпоративний театр абсурду.

Коли підійшов офіціант із вином, вона навіть не глянула у бік карти — він сам швидко обрав пляшку, порадився, кивнув, скуштував… і тільки після її схвального підйому брів дозволив налити. Сцена нагадувала мені відточений роками ритуал. Ніби вони грали ролі, які чудово знали: вона — володарка, він — її ретельний виконавець. І тоді я побачила його профіль чіткіше — і серце на мить зробило кульбіт. Ігор Іванович. Ігорюня. Мій бос. Тільки без костюма, без кислого виразу, без його звичної суворості — а з усмішкою, яку я в офісі не бачила жодного разу. Та покірний погляд їжачка. А поруч із ним… Ірина Сергіївна. Генеральна директорка.

— Ні. Та ти знущаєшся… — прошепотіла я.

І картина стала на свої місця. Оця дивна динаміка «пані та песика» раптом набула моторошної логіки. Усе його хамство, його зверхність, його недоторканість на роботі… тепер мала дуже конкретне пояснення. Він так компенсується за рахунок нас!?

А хіба він не має бути на роботі? Я підтверджувала бронювання на одну персону, для генеральної. Що він тут робить. Він нічого не казав про своє відрядження, інакше вже б усі вуха нам продзижчав. — Набираю Таю.

— Та на лікарняному наш Ігорюня з сьогоднішнього дня, слава богам. Ми тут самі наче на відпочинку. А ти як?

— Все класно. Наступного року потрібно якось колективом вибратися хоча б на вихідні.

— Добре, розважайся! Чекаємо.

А це вже було куди цікавіше. На лікарняному значить. Ну, ну. Переходимо у режим шпигуна. Відпустка з пригодами. Мені це подобається. І відпочину і компромат зберу. Відчуваю себе детективом із серіалів. Ніколи не думала, що стану свідком та учасником подібного. А поки, зробила кілька фото таємно.