Раді Вас бачити!

Україна. Київ. Одеса.

Ліка:

Зізнавайтеся, хто хоч раз у житті щиро ненавидів свого Боса?
Знаю, таких тут багато. І дивна річ — вони майже завжди виявляються «гівнюками». Незалежно від статі. Невже це одне з головних правил керівної посади: «Бути сукою для підлеглих»? У мене вже було кілька робочих місць, і жодного разу не траплявся Бос, якого хотілося б вихваляти. Скажіть, де шукати таких керівників, які виглядають як боги щойно з конкурсу краси; заможні, неодружені, готові заради тебе спускати мільйони, рити землю й стелити світ до твоїх ніг?

Не бачили? Я теж. Хіба що в кіно чи книжках.

У реальному житті боси частіше — це самозакохані гівнюки, які отримали посаду від татуся, або ж колись уміло підлизалися «кому треба» та пішли по головах колег.

А ще бувають самозайняті «бізнесмени», переконані, що весь світ їм щось винен, бо вони «піднялися з нуля» і тепер заслуговують на всезагальну повагу лише за сам факт свого існування. І моя робота — це не виключення. Компанія: “NovaMark” — маркетингова агенція повного циклу. Середнього розміру фірма, яка займається просуванням брендів, організацією івентів, запуском рекламних кампаній і SMM.
Темп роботи — скажений. Дедлайни — палаючі. Клієнти — вередливі.
Ігор Іванович — наш керівник відділу стратегічних проєктів, але ми його між собою називаємо «Ігорюня». Формально він має бути «мозком операцій», а насправді — тероризує всіх співробітників своєю непрофесійністю та безтактністю. Та видає досягнення підлеглих за свої. Я, як копірайтерка чи контент-менеджерка, що працює у цій компанії більше року, а у цій сфері загалом п’ять років — вважаю себе досить талановитою та креативною. Інакше б не отримала посаду у цій серйозній фірмі.

Для компанії я пишу тексти, придумую слогани, веду кампанії — у команді мене поважають, але Ігорюня мене відверто недолюблює. Чому? Бо я не боюся відповідати. Не дозволяю йому «наїжджати» мовчки. І не раз виводила його на чисту воду перед керівництвом (ненавмисно, але ефект був саме такий). Але чомусь, йому все сходить з рук. Для компанії, всі ми, наче щось другосортне. Існує лише Ігор Іванович, який начебто тримає весь відділ сам. А на справді,  абсолютний нуль по всіх питаннях роботи. Все, що він вміє це — знати за яку ниточку смикнути і коли. І все — керівництво гладить його по голівці. Але я прийшла у цю сферу, щоб розвиватися і просуватися по кар’єрних сходинках, а не залишитися десь не поміченою сірою мишою між массою, і тим паче не дозволю, щоб мої досягнення привласнював хтось… як свої власні. А знаєте, що його в мені дратує? Я не тремчу перед ним, як інші. Маю власну думку. Мої ідеї часто подобаються клієнтам більше, ніж його «геніальні» стратегії. У мене є почуття гумору — а він не терпить, коли над ним сміються.

Як і цього понеділка зранку, коли вся команда зібралася на нараду.
Він, як завжди, прийшов на 10 хвилин пізніше, грюкаючи дверима, наче всі мають відчути його «владу».

— Так, я не зрозумів, чому досі немає оновленого медіаплану?

— Ми чекали фінальне затвердження клієнта…

— Та мені все одно, що там клієнт! Ви маєте думати наперед!

— Як саме? Пророчити? — Невелика тиша. Інші колеги ледве стримують посмішки.

— Я не наймав вас для сарказму! Я наймав вас, щоб ви працювали. — Аж перекосило його від люті.

— Так ми це і робимо. Професійно, як завжди, на відміну від усіх інших фірм. Тому клієнти і йдуть до нас і поважають.

— Працювали б ви так красномовно, як говорите!

« — Ми то працюємо на відміну від вас» — але мовчу, зціпивши зуби. Бо знаючи свій язик — знаю, що ні до чого хорошого цей діалог не призведе. І постраждають загалом й інші колеги, на яких він потім зриватиме свою лють.

Добре, що хоч колектив в нас нормальний. Розуміємо один одного, підтримуємо та прикриваємо. Маємо свою власну  — «зону виживання» у кухні на брейку, де всі зливають пар та спільний біль під назвою «нестерпний бос».

— Я сьогодні реально думала, що він мене звільнить за те, що я глибоко вдихнула не в той момент на нараді, — почала Тая, наш контент-мейкер.

— Він мене вже другий тиждень змушує міняти банери по 15 разів. Знаєш чому? Бо він не може визначитися, чи йому подобається шрифт Arial чи Helvetica, — підключився дизайнер Олег.

— Я вже давно зрозуміла: він не хоче результату. Він хоче, щоб усі бігали в паніці. Це його паливо, — додаю.

— Або в нього синдром бога, — закотила очі Тая.

— Та який там бог… Звичайний тиранічний клоун, — зробив ковток Олег.

Усі розміялися, а потім нервово зиркнули на двері, щоб не нароком зайшов «він».

Бо він ніколи не усміхається. Навіть коли компанія отримала великий контракт, він не привітав нашу команду — лише кинув:

— Це не привід розслаблятися. Тепер працюємо ще більше.

Під його наглядом у нас не існувало перерв. Формально — так, «брейки» були, по 15 хвилин. Але варто було вийти на кухню з кавою та перекинутися словом із колегою — Ігорюня обов’язково з’являвся за спиною, як привид, і холодно питав:
— Ви тут що, балачки ведете? А робота почекає, так?

А дівчат він узагалі виводив із себе. То за коротку спідницю зробить «жарт», який більше схожий на пасивну агресію. То помітить нову зачіску й прокоментує з таким тоном, ніби зробив їй послугу, що взагалі звернув увагу.
Найогидніше — він обожнював нахилятися над плечем, коли ти щось друкуєш, так близько, що хочеться провалитися під стіл. І найстрашніше — він вважав себе ідеальним керівником.

«Якби не я, ви б тут розвалили все за два дні»! — повторював він майже щотижня.

У його світі працював тільки один геній — він сам. Усі інші — ледарі, невдахи та потенційні зрадники.