Спочатку:
На сторінку книги
Ми приїхали у якесь місто під обід. Нарешті я могла встати та розім’яти затеклі ноги. Пострибавши, щоб повернути нормальний кровообіг я задерла голову та втратила дар мови. Над містом височіла будівля — сірий мовчазний велетень, брила. Її вежі стирчали в небо, ледь-ледь торкаючись хмар. У роті миттєво пересохло.
— Емрісе… Це і є цитадель?
— Так. — сухо відповів маг. — Зараз я вас швидко поселю у готель та піду туди.
— Не треба витрачати на нас час. Йди, — втрутилася Ігред, підійшовши до сина. — Я вже була тут. Мене знає управителька готелю.
— Ти впевнена? — Емріс хотів заперечити, але хворий на возі знов почав стогнати. — Добре. Я прийду через декілька годин. Попіклуйся про неї, будь ласка, — останнє було про мене.
Коли Ігред взяла мене за руку та усміхаючись повела в інший бік від цитаделі, я відчула полегшення. Від тієї будівлі віяло холодом.
* * *
ЕМРІС
Цитадель чарівницького ордену не була з тих, що радують око. Ця похмура кам’яна споруда була зведена зовсім не для краси. Товсті мури цитаделі були вкриті темним мохом та тріщинами. Через вузькі вікна пробивалося зовсім трошки світла.
Емрісу не подобалася навколишня похмурість, але здається голова ордену був від цього у захваті. Цитадель побудували за наказом Великої княгині Каталі де Аурельо декілька століть тому. Тоді вона добре впоралася зі своєю задачею. Багато воїнів пали так і не змігши її взяти. Цитадель вміла берегти свої секрети. Тому це було чудове місце для тих, проти кого повстала власна сила.
Повітря всередині було затхлим. Останніми тижнями тут переважав запах смерті. Від цього опускалися руки.
Стиснувши кулаки, Емріс йшов по довгому коридору, а хворий, оповитий магічними путами летів у повітрі за ним. Дихання чоловіка час від часу зривалося, а з горла доносилося щось схоже на гарчання. З кожним разом його все важче було занурити у сон. Магія всередині нього опиралася втручанню.
Біля стін висіли ліхтарі, деякі з них вже втрачали магічний заряд, і тому у коридорі де-не-де було темно.
Звідкись знизу долинали пронизливі крики. Там були найтяжчі. Маг нахмурився. Він віддав би все, щоб цього не чути, але вибору не було.
У залі його вже чекали декілька широкоплечих чоловіків у темному одязі без символів. Вони не були магами, тому знаходилися до хворих найближче, але їх сили було достатньо, щоб зупинити, якщо той спробує заподіяти шкоду собі чи іншим.
Емріс кивнув їм на хворого позаду нього. Ті не ставлячи питань, принесли ноші, й маг опустив чоловіка туди.
— Подбайте про нього, — кинув він, перед тим, як вони так само мовчазно пішли.
Перевівши подих, маг підняв очі до стелі, туди де через невелике кругле вікно проникали промені Златану. Златан… Він вже звик його так називати. У перші роки на Аладеї постійно плутав, називаючи небесне світило Сонцем. Але його тут не було. Воно знаходилося настільки далеко, що навіть страшно уявити. Не було тут і Місяця, замість нього вночі сяяла срібна Селена. А ще був невеличкий водяний супутник Далмар.
Кутики губ мага сіпнулися угору. Йому подобалося сидіти у бібліотеці та вивчати щось нове. Але іноді доводилося робити й таку роботу. Не просто ж так богиня наділила його безсмертям. Він мав бути настільки мудрим та сильним, наскільки зможе.
Опустивши очі, Емріс рвучко повернувся та рушив у бік найближчих дверей. Але не встиг він підійти, як ті відкрилися та вийшов високого зросту чоловік з рудим з ледь червоним відливом волоссям. На ньому було біле сюрко з вишитим на грудях символом ордену: шість гострих пелюсток, рівномірно розташованих навколо центра.
— Ще один? — спитав маг, кинувши погляд у бік коридору де нещодавно зникли слуги з ношами.
— Так. Симптоми ті самі.
Маг зітхнув, на декілька секунд піднявши голову до того ж віконечка у стел.
— Ми вже маємо двадцять подібних випадків. І що гірше — хвороба починає прогресувати швидше. Це вже реальна загроза. Хтось має сказати імператору про новий стан речей.
— Він не сильно зрадіє, — пирхнув Емріс. — Я завтра все одно збирався у столицю. Заїду до нього.
Чоловік полегшено усміхнувся. Йому самому не хотілося бачитися з імператором.
— Філіп Мідний має погану вдачу. Не розумію як ти зміг знайти до нього підхід?
— Я просто безсмертний. А у нього немає зброї з алканару[1], — здавлено розсміявся Емріс. — А до того ж я не його підданий. Тому… — чоловік розвів руками. — Я хочу побачити тих хворих, що внизу. Проведеш, Якобе?
— Ходімо, — кивнув магістр.
Вони спустилися по гвинтовим сходам на поверх нижче до темниць. Тут запах смерті був більш відчутним.
— П'ятьом стало погано декілька годин тому.
— У цитаделі поки немає хворих? — Емріс кинув погляд на коридор у якому з обох боків знаходилися грати.
Якоб похитав головою.
Тишу коридору порушували лише приглушені звуки з камер. Емріс йшов неквапливо, поглядаючи крізь решітки. Люди за ними були приречені на страшну смерть, якщо їм не вдасться знайти ліки.
Один із них раптово кинувся вперед, схопивши долонями залізні ґрати. Чорна зіниця майже заполонила усю райдужку. Маг струснув решітку, вилаявшись, а потім скинув руку, прокричавши заклинання.
— На наше щастя серед хворих немає стихійників. У цих хоч можна забрати артефакти, — мовив Якоб, кинувши на того співчутливий погляд.
Як і передбачувалося у того не вийшло вичаклувати заклинання. Вилаявшись, маг знов струснув решітку та кинувся углиб камери.
Емріс та Якоб пройшли далі. У одній з камер сиділа розгойдуючись взад-вперед жінка. Руками вона стискала голову, ніби боялася, що та вибухне.
Дехто з хворих лежав у своїх камерах, дивлячись у стелю.
— Ці найбільше небезпечні. Бо можуть прикидатися здоровими. Але їхній мозок вже майже зруйнований. Всі хто тут вже приречені. Ми намагаємося підтримувати їхнє життя, але це навряд має сенс. Хвороба невідворотня.
Емріс нахмурився, стиснувши кулаки.
— Тоді не можна зволікати.
Якоб важко зітхнув, подивившись на нього.
— Ти також маєш бути обережним. Хоч ти з безсмертних, але все одно в зоні ризику.
Емріс кивнув, не зводячи погляду з одного з хворих, що мовчки спостерігав за ним з темряви з-за ґратами. У його погляді не залишилося нічого людського.
[1] Алканар — метал з якого робиться зброя для вбивства безсмертних.
