Раді Вас бачити!

Настя

Настав понеділок і тепер в мене дилема що ж одягти. Я собі заріклась почати жити новим життям, але так страшно починати щось нове, особливо з моїм скудним гардеробом. Мій початок нового життя звісно був феєричним: перший поцілунок, секс з людиною яку я не знаю від слова зовсім. Але досвід  був крутий, тому шкодувати тут нічого, навпаки, ловлю себе на думці, що дарма зробила спектакль з імʼям та номером та вже нічого не зміниш.

Хоча якщо так подумати, він був не багатослівний, тілом я відчувала жар, а вухами декілька фраз. Він мені нічого не обіцяв як і я йому, тому вже як сталось. Я накрутила волосся та зібрала його у гладкий високий хвіст, вдягла чорну обтягуючу водолазку, джинси на високій посадці, але трошки розширені до низу та не забула за підбори і вже вдруге я просто не впізнала себе.

З зеркала на мене дивилась зовсім інша Настя, впевнена в собі, та, яка зможе все.  До речі з одягом постаралась Олена, притарабанила мені вчора 3 пакети зі словами що це все вона не носитиме, а мені знадобиться, розумію що вона схитрувала бо  дуже піклується про мене та й є можливість допомогти подрузі яка нарешті цю допомогу не відкидає. 
Завжди тягнула мене в люди, гуляти, а я надто була зайнята татом, роботою і закоханістю в Ігора.  
 

В лікарню тато, на превеликий жаль, потрапляє стабільно раз на місяць, бо в нього ішемічна хвороба серця і постійно видніється загроза у вигляді інфаркту. Але ми робимо все,  що в наших силах, як і лікарі… Зібравшись, я швидко мчу до метро. Весняне сонечко вже пригріває, а чорний тренч не дає вітру пробитися до мого тіла, тож настрій ще більше піднімається. 
 

В метро думаю про наш робочий рейтинг, я там вже третій місяць підряд на першому місці. Так, я стараюсь зайвий раз не висувати своє миле личко перед колегами, але працюю я на всі 200% тож якщо я вже в рішила змінювати свою тактику – то треба робити це на повну. Маю зарекомендувати себе перед новим директором, щоб отримати підвищення і нарешті припинити брати підробітки, бо я скоро коні так двину, треба буде збирати кошти не тільки на татове лікування, а і на мій похорон. 
 

Майже діставшись до офісу, мені приходить в робочий чат смс:

«Всім бути до 9:15 в великій переговорній. Без запізнень. Новий бос дуже прискіпливий до цього» 

Ну чудово, надіюсь він не якийсь тиран, а в самої аж мурахи побігли по тілу від страху чи від чого? А хто його зна.  Заходжу в будівлю та повільним кроком прямую до ліфта даючи іншим людям час зрозуміти хто ж я така. 
Коли вже підійшла до ліфту зʼявився Сергій – колега який завжди набридає своїми пласкими жартами, я ненавиджу з ним пересікатись, а тим паче залишатись сам на сам, ось прям як зараз. 

— О, Настя, хеллоу

— Привіт.

— Сьогодні ти ще та гаряча штучка. 

І рже як коняка. Боже, та за шо мені це, чому я маю його терпіти. А цей костюм наче весільний, свята 2006 року, сірий і на розмір більший брр бісить, він не бачить як абсурдно виглядає? Завжди було цікаво хто йому обирає такі дибільні варіанти...

— Це комплімент? Залиш такі компліменти для своєї майбутньої дружини, а мене облиш.

— Нічого собі, то у тебе є зубки в ротику? Що ще ти вмієш робити цим ротиком? Я щось не знаю? 

— Ось якраз вчусь посилати дурнів. Показати? — і широко всміхнулась. Я зуб даю, в середині трусюсь як заєць, але, ну скільки можна з мене знущатись?!

Ліфт відчиняється на нашому поверсі і ми обоє швидко виходимо, я повністю ігнорую цю дурну розмову та прямую до свого робочого місця. На годиннику рівно 09:00. Чудово, якраз встигну випити запашної кави але не усе сталось так, як гадалось, тільки я зробила свою каву то  живіт скручує спазмом і я розумію, що скоріше за все - це місячні. Сьогоднішній робочий день ще не почався, а вже все йде шкереберт. Напевно, саме так і відбувається коли ти соідуєш не за звичайним сценарієм свого життя. Тож швидко прямую до туалету, приводжу свої всім зрозумілі дії, зиркаю на годинник і в мене ступор 09:17. 

Мені гаплик? Правда? Мчу як божевільна до головної переговорної, двері вже закриті. От Чорт. Поки бігла - запихалась як після забігу за маршруткою, переводжу подих і різко відчиняю великі деревʼяні двері. Всі погляди звісно ж спрямовані на мене.

— О Вітаю, ми якраз робимо перекличку. Промовляє мила жіночка з світлим каре років 35. 

— Скажіть будь ласка імʼя та прізвище?

— Доброго дня, я Анастасія Мельник. 

— Доброго дня Анастасіє Мельник. Чую наче ехо своїх слів і не розумію звідки я знаю цей голос. Повертаю голову трішки лівіше і завмираю в німій сцені. 

ДАНИЛО.