Раді Вас бачити!

Я стискаю кулаки так сильно, що нігті впиваються в долоні. Наче намагаюсь зібрати всі свої емоції в одну точку… і не дати їм розсипатись остаточно.

— Досить, — шепочу сама собі, дивлячись у вікно таксі на розмиті вогні вечірнього міста. — Досить бути тією Настею…

Тією тихою.

Зручною.

Непомітною.

Я завжди намагалась не виділятись. Русяве волосся — акуратно зібране в ідеальну гульку, ніби я боялась, що навіть один неслухняний пасмок видасть у мені щось зайве. Мінімум макіяжу — “щоб не переборщити”. Підбори — “щоб виглядати жіночніше”, але навіть вони не давали мені тієї опори, якої мені так бракувало всередині, а худі на всі випадки життя.  Я була… зручною. Я недооцінювала себе. Захоплювалась іншими. Любила тих, хто навіть не дивився в мій бік. Писала коди, як робот. Жила — як тінь. Але не сьогодні.Сьогодні щось у мені тріснуло. І з цих тріщин почало прориватись щось нове. Гостре. Живе. Справжнє.

Я буквально вилітаю з таксі ще до того, як воно встигає повністю зупинитись.

— Дякую! — кидаю водію і вже за секунду забігаю в яскраво освітлений магазин.

Той самий. Знайомий кожній дівчині. Погляд одразу падає на полиці з фарбами для волосся.

— Ну що ж… — тихо усміхаюсь своєму відображенню в дзеркальній вітрині. — Почнемо з малого?

Я проводжу пальцями по своєму довгому волоссю. Обрізати? Ні. Я занадто довго його ростила. Занадто багато вклала. А от змінити…
 

— Так, — впевнено киваю сама собі. — Терміново.

Я беру фарбу, навіть не сумніваючись.

Бо як інакше заявити світу, що я більше не та Настя?

Коли я заходжу додому — перше, що я відчуваю, це запах. Чорничний торт. І цей запах… б’є прямо в серце.

— З днем народження тебе… — звучить знайома мелодія, і я піднімаю погляд.

Мама і тато стоять переді мною, усміхаються, співають, як у дитинстві.

— З днем народження, люба доню…

І в цей момент щось у мені знову ламається. Але вже не від болю. Очі наповнюються сльозами.

— З днем народження, Настуня! — кажуть вони в унісон.

Я кидаюсь до них, обіймаю.

— Дякую… — шепочу, ховаючи обличчя. — Дякую, мої хороші… Бо саме вони — мій дім. Мій тил. Моє місце, де мене люблять без умов.

Пів години за столом пролітають, як мить. Я сміюсь, навіть жартую… але десь всередині вже визріває рішення. І я знаю — назад дороги немає.

— Я на хвилинку, — кажу, підводячись. — Треба… привести себе до ладу. Мама лише усміхається.

— Іди, іди, іменинниця.

У ванній я дивлюсь на себе в дзеркало. І вперше… не відводжу швидко погляд.

— Ну що, Настю… — тихо кажу. — Готова?

Відповіді не потрібно.Я вже почала. Фарба. Вода. Руки, що трохи тремтять… але не від страху, виключно від передчуття. Фарбуюсь я теж вперше. Паралельно телефон вібрує. Олена.

— Алло? — відповідаю, притискаючи телефон плечем.

— З днем народження, красуне! — радісно вигукує вона. — Ну що, як святкуєш?

Я дивлюсь на себе в дзеркало… і раптом кажу те, чого сама від себе не очікувала:

— Поїхали в клуб.

— Що?.. — Олена явно не вірить. — Настя, ти зараз серйозно?

Я нервово сміюсь.
 

— Абсолютно. Хочу танців. Алкоголю. І… просто відірватись.

— Та тебе точно підмінили! — сміється вона. — Це хто зі мною говорить?

— Не вигадуй… — бурмочу, але вже сама відчуваю: вона права. — Просто хочу один вечір прожити… по-іншому.

— Ти мені потім все розкажеш.

— Обов’язково. Але потім. Будь готова на 21:00.

Я диктую адресу клубу який перший спав мені на думку і відключаюсь. І тільки після цього шепочу:

— Боже… що я творю?..

Коли я закінчую з волоссям і укладаю його в м’які, зухвалі локони — я… ціпенію…

— Це… я?..

Шоколадний відтінок робить мої карі очі глибшими. Живими. Вони ніби світяться зсередини.

— Невже ти завжди була такою?.. — тихо питаю своє відображення. Трохи макіяжу. Червоні, як вино, губи. Я проводжу по них пальцем і усміхаюсь.

— Ось вона… моя броня.

Тепер мене так просто не зламати. Далі справа за вбранням, я обрала сукню. Червону. Яскраву. Зухвалу. Ту саму, яку Олена колись дала мені… і яку я тоді навіть не наважилась одягнути на новорічний корпоратив.

— Тоді я була не готова, — тихо кажу, вдягаючи її. — А зараз…Тканина ідеально лягає по тілу.Підкреслює все, що я так довго ховала.

— Зараз саме час.

Я дивлюсь на себе і не впізнаю.

— І хто ж тебе не помітить тепер?.. — хмикаю, взуваючи найвищі підбори.Обробляю мозоль від попереднього взуття і надіюсь сьогодні він мене турбувати не буде зовсім. Це не входить в мої плани. І вже за хвилину вилітаю з дому. Сьогодні або все зміниться навколо мене… або я зміню себе щоб потім змінити світ навколо… Клуб зустрічає мене гучною музикою і світлом, а Олена вже чекає біля входу. Та коли вона бачить мене — її очі округлюються.
 

— Настя?.. — вона буквально оглядає мене з голови до ніг. — Це точно ти?

Я ніяково усміхаюсь.

— Ну… здається.

— Та ти… — вона хапається за голову. — Ти просто бомба! Як ти могла це приховувати?!

Я червонію.

— Я й сама не знала…

— Ні, серйозно! — вона сміється. — Ти завжди була гарна, але зараз… ти небезпечна!

— Мені це подобається, — тихо кажу. — Дуже.

— Ну тоді… — вона бере мене за руку. — Пішли підкорювати цей вечір. Два столики. Один — в кутку. Мій “старий” вибір. Інший — по центру. Я навіть не думаю.
 

— Туди, — киваю.

— Ого, — усміхається Олена. — Ти точно змінилась, яка ж муза тебе вкусила. 
— Надіюсь ефект буде довгий.

Текіла обпікає горло. Музика проходить крізь тіло. І я… вперше за довгий час відчуваю себе живою. Справжньою.

Без рамок. Без страху. Без ролі “тихої дівчинки”. Я танцюю. Відчуваю кожен рух, кожен ритм.І раптом…Холод. Ніби хтось відкрив двері посеред зими. Я завмираю на секунду…це не повітря, це — погляд. 

Важкий. Чоловічий. Пронизливий. Він ніби ковзає по мені, залишаючи після себе слід. Я не бачу його. Але відчуваю. До мурашок. До кісток.

— Що за… — шепочу, але не встигаю договорити.

Гаряча долоня лягає на мою талію. Різко й впевнено накриває її і  мене буквально тягнуть назад. До нього. Моє тіло відразу реагує, набагато сильніше, ніж я готова визнати. І… запах. Той самий.

— Ти… — ледь чутно видихаю.

Ресторан. Зіткнення. Це він.Але я не повертаюсь одразу. Я вже не та Настя. Я повільно усміхаюсь, злегка повертаючи голову.

— Ну привіт… — мій голос м’який, тягучий. — Красунчику.

Я сама в шоці від себе. Але мені подобається.
 

— Заманюєш у свої тенета? — додаю, трохи нахиляючи голову.

Він тихо сміється. І цей звук пробігає по шкірі, як струм. Він нахиляється до мого вуха.

— Я Данил, — шепоче, і його голос змушує мене затримати подих. — А ти?

Я роблю паузу. Посміхаюсь.

— Кріс — кажу йому на вухо.

Чому я це сказала? Не знаю. Але це відчувається правильно. Олена десь зникає. І я навіть не сумніваюсь — вона все зрозуміла. Його руки ведуть мене в танці. Впевнено. Чітко. Наче він знає, що робить.І я віддаюсь цьому. Його аромат — щось між ніжністю і небезпекою. Дерево. Мускус. І ще щось… що затягує.

— Поїхали, — раптом каже він мені на вухо. — Тобі треба свіже повітря.

І звісно ж я не думаю. Взагалі. Я просто киваю.

— Поїхали.

І за секунду вже лечу за ним. У невідомість. Яка чомусь зовсім не лякає.