Раді Вас бачити!

Настя

Мій день народження. Сьогодні мені двадцять п’ять. Чверть життя позаду. І якщо чесно… я досягнула багато. Справді багато. Але не настільки, щоб відчути ту саму гордість, про яку всі так красиво пишуть. Я працюю тестувальницею ігор у великій компанії. Шукаю баги, ламаю системи, знаходжу помилки там, де інші їх не бачать. Іронічно, правда? В іграх я бачу всі збої… а у власному житті — вперто ігнорую найочевидніші. Робота не складна, навіть трохи монотонна, але я тримаюсь за неї. Плюс кілька підробітків — не щось грандіозне, але кожна копійка для мене має значення. Я звикла розраховувати тільки на себе.Та сьогодні… сьогодні я дозволяю собі трохи слабкості.

Повертаючись додому, я вже уявляю, як мама дістає з холодильника мій улюблений чорничний торт, як тато обіймає мене і з усмішкою каже, що я в нього найкраща. І як я, нарешті, дозволю собі просто побути донькою, а не вічно сильною Настею.

І саме в цей момент — вібрація телефону. Я навіть не дивлюсь одразу, але серце… серце вже знає —  Ігор. І воно не просто б’ється — воно вистрибує з грудей, перевертається, наче робить кульбіт, і зависає десь в тілі.

«Невже… не забув?..» — ця думка спалахує в голові яскравішою за будь-які святкові вогні. Я відкриваю повідомлення, затамувавши подих. «Настю, заїдеш до мене на роботу? В мене є дещо тобі сказати». Я завмираю від неочікуваності.

— Що?.. — ледь чутно шепочу сама до себе, ніби хтось може відповісти.

Пальці тремтять. Серце шаленіє. І я, як повна дурепа… усміхаюсь.

— Ну звісно… — тихо видихаю. — Звісно, сьогодні він хоче мені щось сказати.

Я не думаю взагалі, мізки виключаються тож я просто пишу коротке «ок» і вже за секунду метушливо збираюсь, навіть не до кінця розуміючи, що саме роблю. Я мчу через теплий вечірній Київ, ніби від цього залежить усе моє життя. Бо, можливо… саме сьогодні він нарешті скаже це...що я йому не просто подруга, що він помічав мене і мою закоханість увесь цей час, що він теж…

— Дурепа…не накручуй себе раніше часу — шепочу сама собі, але серце вперто не слухає.

Близько шостої я вже стою біля його ресторану. Ігор — головний шеф. Кухня — його стихія, його гордість, його світ. А я… я просто дівчина, яка дивиться на нього закоханими очима вже одинадцять років, прямісінько зі школи. З того самого моменту, як він вперше посміхнувся мені. І все було б інакше… якби не вона — Анжела. Моя найкраща подруга. По правді кажучи, дружила я з нею тільки щоб бути поруч біля Ігора, так, неправильно, але вже як є. Їхні стосунки — це вічні гойдалки. То разом, то врозтіч. І кожного разу, коли вони “врозтіч”, я дозволяю собі надіятись, що цього разу він побачить і обере мене, що цього разу…все буде інакше, прямісінько як сьогодні дозволяю собі це думати.

— Стоп, Настю, — різко шепочу, стискаючи пальці. — Зберися, кожного разу одне й теж саме.

Я вдихаю глибше, намагаючись заспокоїти цей шторм у грудях, і заходжу всередину. Очима шукаю його. Немає.

— Де ж ти… — бурмочу, відчуваючи, як хвилювання перетворюється на тривогу.

Я знаю, де він може бути. Він точно в себе в кабінеті.  Я впевнено йду туди, навіть не стукаю. Відкриваю двері. І…

— Що ви робите?… — я шоковано завмерла стискаючи ручку дверей кабінета. Анжела злякано злізла з Ігоря, рваними рухами поправила сукню, але ні на секунду не зніяковіла. 

— Настю, як же ти невчасно… кинув мій обожнювальний Ігорь. 
— Невчасно? Ти сам сказав прийти. А тут це…

В голові — порожнеча. Я не думаю. Я навіть не відчуваю спочатку. А потім… Злість. Гаряча, густа, задушлива. Вона піднімається зсередини і заповнює мене повністю. Він. У мій день народження. Покликав мене сюди. Щоб що? Показати це? Я стою, як вкопана, а вони досі дивляться шоковано в мій бік. Їхні обличчя — не видають нічких емоцій окрім здивування. Наче це я щось зробила не так. Наче я зайва. Я роблю крок вперед. Ще один.І змушую себе говорити.

— Ігоре… — мій голос холодний, чужий навіть для мене самої. — Анжело… може поясните, що тут відбувається, ви ж наче розійшлись пів року тому? І головне — чому саме зараз я вам знадобилась?

Тиша. Кілька секунд, які тягнуться вічність. Ігор обережно поправляє сорочку. Ніби ця вся ситуація  не розбиває мене просто тут.
— Настю… — починає він, і навіть посміхається. — Я хотів поділитися з тобою хорошою новиною. Ну… похизуватись, можна сказати.

Я дивлюсь на нього і відчуваю тільки одне: Втома.

— Серйозно?.. — гірко усміхаюсь. — А по телефону це сказати було не варіант?

Він навіть не реагує на мій тон. Навпаки — його посмішка стає ширшою. Він відкриває шухляду столу, дістає конверт і простягає мені.
— Ось. Думаю, тобі сподобається.

Мені вже не подобається, але я беру. Повільно. Наче цей конверт щось змінить.
— Що це?.. — тихо питаю, хоча вже відчуваю відповідь десь глибоко всередині.

— Відкрий, — з усмішкою каже він, а мені від цієї усмішки вперше стає дуже гидко.

Я відкриваю і світ руйнується. Це запрошення на їхнє весілля. Моє серце не просто тріскається — воно розсипається на тисячі гострих уламків, які впиваються всередину. Я не дихаю. Не можу просто навіть вдихнути.

— Ну як? — чується голос Ігоря десь дуже далеко. — Круто, правда? Зовсім скоро ми станемо чоловіком та дружиною.

Я піднімаю на нього погляд. І вперше за всі ці роки… нічого не відчуваю до нього. Ні любові. Ні ніжності. Лише порожнечу. І гіркий присмак розчарування. Я закриваю конверт. Стискаю його в руках. І змушую себе усміхнутись.

— Вітаю вас… — голос трохи хрипне, але я тримаюсь. — Мої любі. Це… чудова новина. Дякую за запрошення. — Я роблю крок назад. — Але мені вже треба бігти.

— Настю, ти ж… — починає Анжела, але я її перебиваю:

— Все нормально, я просто стомилась після роботи.

І не чекаючи відповіді — виходжу. Ні. Вилітаю.Я біжу, не розбираючи дороги. Сльози застеляють очі, світ розмивається. Я сильно врізаюсь у когось.

— Вибачте… — швидко кидаю, навіть не піднімаючи погляду. Сильні руки на секунду затримують мене, не даючи впасти. Чужі. Але… запах. Знайомий до болю. Я зупиняюсь на долю секунди.

— Обережніше, — низький голос поруч.

І щось у мені здригається, але  я не думаю. Не зараз. Я висмикуюсь і біжу далі. Геть з ресторану, подалі від тих закоханих голубків і подалі від своїх почуттів.Нове взуття боляче натирає, але мені байдуже. Я ловлю таксі і падаю на заднє сидіння.

— Куди? — питає водій.

Я називаю адресу і…Зриваюсь. Ридаю так, ніби в мене забрали щось життєво важливе. Хоча, можливо, так і є, в мене забрали навіть не можливість, а саму надію.

— Вибачте… — хриплю, витираючи сльози. — Просто… день такий.

Водій мовчить і я дуже вдячна йому за це. Коли сльози трохи стихають — приходить усвідомлення. Я виглядала жалюгідно, а він зробив із мене посміховисько. І я дозволила цьому статись. Я дивлюсь у вікно, на розмиті вогні міста, і стискаю пальці.

— Досить, Настю… — тихо кажу собі. — Досить.

Сьогодні мені двадцять п’ять. І, можливо… це найкращий момент, щоб нарешті перестати жити ілюзіями, а реальними можливостями і створити нову себе.