Раді Вас бачити!

Настя
 

— І куди ми їдемо? — питаю я, намагаючись додати в голос легкості, ніби це просто ще одна безтурботна пригода, а не стрибок у повну невідомість з цим чоловіком.

Він навіть не одразу відповідає. Погляд спрямований на дорогу, руки впевнено тримають кермо, а в профілі читається та сама стримана зібраність, яка тільки сильніше мене дратує… і притягує як магнітом водночас.

— Провітрити твою голову, — нарешті вимовляє він, не дивлячись на мене. — Бо є відчуття, що ти здатна наробити дурниць, про які завтра точно пошкодуєш.

Я тихо усміхаюсь, проводячи пальцем по краю сумки, щоб хоч якось заземлитися.

— Чудово, — відповідаю грайливо. — Сподіваюсь, у твоєму “провітрюванні” передбачене вино?

З боку це виглядає так, ніби я супер спокійна і легка в спілкуванні, але всередині — повний хаос. Його присутність поруч діє на мене досить дивно. Наче всі мої принципи, страхи і “правильні рішення” просто розчинились. Я поїхала з незнайомим чоловіком, навіть не замислившись, і найстрашніше — мені це подобається. Та він мовчить. І ця тиша зовсім не напружує… вона — затягує. Я крадькома дивлюсь на нього на лінію щелепи, на зосереджений погляд, і в голові виникає зовсім не те питання, яке мало б:

Чому він мене не торкається зараз?

— Ось і приїхали, красуне, — його голос витягує мене з думок.

Я повертаю голову і на секунду гублюсь у його очах. Таких темних і глибоких наче в них приховано значно більше, ніж він дозволяє побачити і  тільки потім переводжу погляд на будівлю. Високу, візуально холодну і дуже вражаючу.

— Ти тут живеш?.. — питаю вже без жодної гри.

— Так. Ходімо.

Він обходить машину, відкриває двері і подає мені руку. Я вкладаю свою долоню в його — і в ту ж мить по тілу пробігає різкий, майже болісний імпульс. Я аж здригнулась від його дотику та це не просто дотик. Це… щось інше. І мені відчайдушно хочеться зрозуміти — він теж це відчув чи тільки я тут втрачаю голову?

Ліфт зачиняється, і простір між нами раптово стає занадто тісним. Повітря ніби густішає. Я не встигаю нічого сказати, як його рука впевнено лягає на мою талію і притягує ближче. Серце пропускає удар. Його обличчя так близько, що я відчуваю його подих. Мої губи майже тягнуться назустріч… у думках. А в реальності я просто завмираю, заплющую очі, наче боюсь зробити цей крок першою.Я ж берегла це… Для іншого. І від цієї думки раптом стає гірко. Але він не цілує. Замість цього його голос ледь торкається моїх губ:

— Не тут, Кріс…

І цей шепіт проходить по мені хвилею мурах. Його губи ковзають нижче — до шиї, залишаючи після себе гарячий слід, від якого в мене підкошуються коліна. Він ніби навмисно тягне момент, даючи відчути кожну секунду. Я вчеплююсь у його плечі, щоб не втратити рівновагу. Він грає. І я вже в цій грі повністю. Двері ліфта відчиняються, але я навіть не одразу це усвідомлюю. Світ ніби звужується до його рук, до його дотику, до того напруження, яке росте між нами з кожною секундою. Ми заходимо в квартиру. І все навколо відходить на другий план.

Його рухи — впевнені, точні, майже неквапливі, але в них відчувається прихована мужність і сила. Він веде мене, ніби в танці, і я піддаюсь, навіть не намагаючись чинити опір.Голова трохи паморочиться. Думки розпливаються. Я тільки відчуваю. Коли ми опиняємось у спальні, я встигаю лише помітити темні стіни і велике ліжко, яке здається надто просторим для двох. Він злегка підштовхує мене назад. І світ зникає.

Його поцілунок нарешті накриває мене — глибокий, впевнений, такий, що стирає всі залишки реальності. Я гублюсь у ньому, відповідаю, не стримуючись, і навіть не помічаю, як починаю тихо стогнати в його губи. Руки самі знаходять його волосся, стискають, притягують ближче. Тіло не витримує цієї напруги, вигинається назустріч.Я ніколи не відчувала нічого подібного.

Жодні фантазії навіть поруч не стояли з тим, що відбувається зараз. Він не поспішає. Дозволяє відчути кожен дотик, кожен рух, ніби знає, як змусити мене забути про все. І я забуваю.

Про Ігоря.

Про біль.

Про себе колишню.

Залишається тільки це і тільки він. І  коли я розумію, що вже стою перед ним, втративши останні залишки свого звичного образу, мене накриває одна проста, відверта думка: 
Мені байдуже.

Скільки ми знайомі.

Хто він.

Чим це закінчиться.

Я дивлюсь на нього, і в моєму погляді вже немає сумнівів.

— Я хочу тебе… — шепочу майже беззвучно, сама дивуючись власній сміливості.

Це мій вибір