Раді Вас бачити!

Ранок прийшов тихо.

Світло просочувалося крізь штори м’якими смугами, лягало на підлогу, на стіну, на їх переплетені руки. Аліна прокинулася першою. Вона лежала нерухомо, слухаючи рівне дихання Матвія під своєю щокою. Його грудна клітка повільно піднімалася й опускалася, і цей спокій здавався майже нереальним після всього, що вони пережили.

Вона провела пальцями по його руці — обережно, ніби боялася розбудити не його, а саму реальність.

Він не прокинувся одразу, але його пальці інстинктивно стиснули її долоню у відповідь. Навіть уві сні.

Аліна усміхнулася ледь помітно. Серце було дивно легким. Теплим.

— Ти не спиш, — хрипко пробурмотів він, не відкриваючи очей.

— Вже ні, — прошепотіла вона.

Він розплющив очі повільно, ніби повертався з далекого місця. Погляд одразу знайшов її. Затримався. М’який. Трохи вразливий.

— Ти тут, — сказав він тихо, і в голосі була та сама недовіра до щастя, яка не зникала навіть тепер.

— Я тут, — відповіла вона так само тихо.

Він підняв руку і торкнувся її щоки, проводячи пальцем по вилиці, ніби перевіряв, чи вона не зникне.

— Доброго ранку, — прошепотів він.Він усміхнувся кутком губ — ледь помітно, але щиро. Потім нахилився й поцілував її — повільно, м’яко, ще з присмаком сну. Поцілунок був лінивий, без поспіху, ніби вони мали цілий день, ціле життя попереду.

Вона вже хотіла відповісти, коли різкий, сухий звук дверного дзвінка розрізав тишу.

Обидва завмерли.

Другий дзвінок пролунав довше. Наполегливіше.

Матвій напружився всім тілом. Його рука автоматично лягла на спину Аліни, ніби інстинктивно захищаючи.

— Ти когось чекав? — прошепотіла вона.

Він уже знав відповідь, ще до того, як підвівся.

— Ні.

Третій дзвінок. Різкий. Вимогливий.

Він підвівся з ліжка, швидко натягнув сорочку й штани. Його обличчя стало іншим — зібраним, холоднішим. Той самий Матвій, який навчився виживати поруч із небезпекою.

Аліна сіла на краю ліжка, стискаючи ковдру в пальцях. В грудях щось неприємно стислося.

— Не виходь поки, — тихо сказав він, перш ніж вийти зі спальні.

Він ішов до дверей повільно. Кожен крок звучав важче за попередній.

Коли він відчинив двері, у коридор одразу увійшов холод. І разом із ним — вона.

Клара.

Без попередження. Без усмішки. У строгому пальті, з ідеально прямою спиною і тим самим поглядом, який завжди дивився зверху вниз, навіть коли стояла на одному рівні.

Її очі ковзнули по квартирі, оцінюючи. Вимірюючи.

— Отже, — сказала вона сухо, заходячи всередину без запрошення. — Ви вирішили більше не приховувати ваші стосунки.

Матвій не відповів одразу. Він зачинив двері за нею повільно, клацання замка прозвучало надто гучно.

— Ви не попереджали про візит, — спокійно сказав він.

Клара зняла рукавички, поклала їх на тумбу так, ніби це був її дім.

— Мені не потрібні дозволи, щоб зайти туди, де відбуваються речі, які безпосередньо стосуються моєї родини.

У цей момент зі спальні вийшла Аліна у легкому халаті. Вона зупинилася в проході, і коли її погляд зустрівся з Кларою, по спині пробіг холод.

Клара повільно повернула голову до неї. Її губи ледь викривилися.

— Аліна, — вимовила вона, наче смакувала ім’я. — Ви виглядаєте…  по – домашньому.

Повітря стало густим.

Аліна нічого не відповіла. Її пальці ледь здригнулися, але вона не відвела погляду.

Клара перевела погляд на Матвія.

— Ти зайшов надто далеко, — сказала вона тихо. — Я дозволила тобі багато. Надто багато.

— Ви нічого мені не дозволяли, — спокійно відповів він. — Я не ваша власність.

Її очі звузилися.

— Ти жив у моєму домі. Працював на мої гроші. І тепер вирішив забрати те, що тобі ніколи не належало?

Аліна відчула, як у грудях з’являється важкість. Але Матвій не зрушив з місця.

— Аліна — не річ, — сказав він тихо, але чітко.

Клара зробила крок ближче. Її голос став нижчим.

— Ти забув, з ким розмовляєш.

— Ні, — він дивився їй прямо в очі. — Я чудово пам’ятаю.

Тиша стала різкою.

— Аркадій уже одужує, — продовжила вона. — І коли він повністю повернеться до справ, це безглузде непорозуміння буде виправлене. Шлюб. Контракти. Репутація. Усе стане на свої місця. Як вона легко  схарактеризувала орієнтацію Аркадія. Як хворобу. Яка скоро мине.

Аліна здригнулася.

— Це не непорозуміння, — тихо сказала вона.

Клара перевела на неї погляд, холодний, майже лезоподібний.

— Дорогенька, — її голос став солодким, але загрозливим. — Ти просто заплуталася. Тимчасово. Таке трапляється, коли люди піддаються емоціям.

Матвій зробив крок вперед, стаючи між ними.

— Досить.

Одне слово. Спокійне. Але важке.

Клара повільно підняла брову.

— Ти підвищуєш на мене голос?

— Я ставлю межі, — відповів він.

В її очах блиснула лють.

— Ти думаєш, що можеш мені протистояти? — прошепотіла вона. — Ти забув, що я можу зруйнувати твоє життя за один день?

Аліна відчула, як холод стискає живіт.

Але Матвій навіть не здригнувся.

Він дивився на Клару спокійно. Вперше — без страху. Без внутрішнього стиснення.

— Ви вже намагалися, — сказав він тихо.

Клара завмерла на мить.

— І що? — її губи скривилися. — Ти вижив лише тому, що я дозволила.

Його щелепа стиснулася.

— Ні, — він зробив ще крок ближче. — Я вижив попри вас.

Тиша в квартирі стала оглушливою.

Клара усміхнулася холодно.

— Якщо ти не відступиш, постраждаєш не тільки ти.

Вона перевела погляд на Аліну.

— В першу чергу — вона.

Аліна відчула, як серце різко вдарилося об ребра.

І в ту ж мить Матвій різко змінився.

Його голос більше не був тихим.

— Не смійте, — сказав він жорстко.

Клара здивовано підняла очі.

Він дивився на неї так, як ніколи раніше. Без тіні покори. Без обережності.

— Ви роками маніпулювали, брехали, контролювали, — його голос був рівний, але в ньому горів стриманий гнів. — Але це закінчилося.

— Ти забуваєш своє місце, — холодно відповіла вона.

— Ні, — він нахилив голову трохи вперед. — Я нарешті його зайняв.

Її пальці стиснулися в кулак.

— Ти ніхто без цієї родини. Байстрюк.

Він усміхнувся. Сумно. І впевнено.

— Тоді я краще буду ніким, ніж вашим інструментом.

Клара мовчала. Кілька секунд. Довгих. Напружених.

— Ти думаєш, що зможеш її захистити? — кинула вона.

Матвій навіть не обернувся до Аліни, але його рука наосліп знайшла її долоню. Стиснула.

— Так.

Просто. Без пафосу. Без сумнівів.

І це слово прозвучало сильніше за будь-яку погрозу.

Клара вперше за весь час втратила частину своєї холодної рівноваги. Ледь помітно. Але достатньо.

— Це не кінець, — сказала вона тихо. — Я це так не залишу.

— Можливо, — відповів він. — Але відтепер — ми на рівних.

Вона взяла рукавички, повільно вдягнула їх, не відводячи від нього погляду.

— Ти ще пошкодуєш. Дуже.

Матвій відчинив двері.

— Можливо, — повторив він спокійно. — Але не сьогодні.

Клара затрималася на порозі, ще раз подивилася на Аліну — довго, холодно — і вийшла.

Двері зачинилися.

І тільки тоді напруга в повітрі обвалилася.

Аліна видихнула так, ніби весь цей час не дихала. Її пальці тремтіли в його долоні.

— Матвію… — прошепотіла вона.

Він повернувся до неї. І вся жорсткість зникла з його обличчя миттєво.

— Вона тебе налякала? — тихо спитав він.

Аліна кивнула, не приховуючи.

Він притягнув її до себе, обійняв міцно, але ніжно.

— Вона більше не має влади над нами, — прошепотів він їй у волосся.

Її обличчя притиснулося до його грудей. Серце під щокою билося сильно, впевнено.Аліна відчула, що має захист. Й тепер вона у безпеці. ​