Раді Вас бачити!

Минув місяць — похмурий, сірий, без радості.Він не залишив по собі жодних святкових дат, жодних фотографій, жодних усмішок «на пам’ять». Лише підпис. Два підписи внизу документа. І печатка.

Розпис був швидким і майже мовчазним. Аліна пам’ятала холод у коридорі РАЦСу, запах паперу й старого лаку, голос реєстраторки, який звучав так, ніби вона зачитувала список покупок. Матвій стояв поруч — стриманий, зібраний, чужий. Він навіть не взяв її за руку. Лише кивнув, коли все скінчилося.

— Вітаю, — сказала жінка за столом.

Аліна ледь усміхнулася. Матвій просто подякував.

Увечері вони роз’їхалися кожен по своїх справах. Ні шампанського. Ні квітів. Ні «як ти?».

Через тиждень Аліна переїхала до нього.

Квартира Матвія була світлою, але мовчазною. У ній не було нічого зайвого — мінімум речей, максимум простору. Його картини висіли на стінах, але так, ніби не хотіли, щоб на них дивилися надто довго. Він показав їй кімнату, де вона житиме, пояснив, де що лежить, і відразу окреслив межі — не словами, поведінкою.

Вони існували поруч, але не разом.

Наступного вечора Матвій сказав:

— Завтра день народження у Степанка. Сина Рити. Мені треба бути там. Я — хрещений.

Він сказав це так, ніби додавав пункт у розклад.

— Я маю йти? — спитала Аліна.

— Якщо хочеш, — відповів він. — Але там будуть люди. Рита. Андрій. Діти.

Вона зрозуміла підтекст: якщо не готова — можеш залишитися.

— Я піду, — сказала вона після паузи.

Він лише кивнув.

Свято було в заміському будинку — світло, повітря, кульки, сміх дітей. Степанкові виповнилося три. Він бігав між столами, хизувався подарунками, тягнув Матвія за руку, називаючи його «хрещений Матвій» з такою гордістю, що в Аліні щось стискалося в грудях.

Рита зустріла їх тепло, але уважно. Її погляд ковзнув між ними — швидко, але точно.

— Рада, що ви прийшли, — сказала вона. — Обоє.

Аліна усміхнулася. Матвій відповів стримано.

Гості були різні — друзі, родичі, кілька знайомих Андрія з бізнесу. Не всі знали Аліну. Дехто знав. І не всі дивилися однаково.

— Це ж та сама? — шепіт долинав уривками. — Та, що тепер з Матвієм…

— А хіба не Аркадій?..

— Дивна історія…

Аліна удавала, що не чує. Вона допомагала накривати на стіл, сміялася з дітьми, приймала компліменти, які звучали порожньо. Матвій більшість часу був поруч зі Степанком або говорив з Андрієм. До Аліни він підходив рідко — коротко, чемно, відсторонено.

І саме тоді стався інцидент.

Біля дитячого столу крутилася жінка — далека родичка Рити, голосна, різка, з вином у руках й зухвалою впевненістю в собі. Вона дивилася на Аліну надто довго.

— То це ти тепер його дружина? — спитала вона вголос, не знижуючи тону.

Аліна завмерла.

— Так, — спокійно відповіла вона.

— Цікаво, — жінка хмикнула. — А раніше ж він з Ритою… Та й тепер, кажуть, не все так просто.

Кілька людей обернулися. Повітря напружилося.

— Я не думаю, що це доречно, — сказала Аліна тихо.

— Та годі, — жінка зробила крок ближче. — Тут усі свої. Просто цікаво, як швидко міняються ролі. Спершу один, потім інший…

Аліна відступила, але за спиною був стіл. Вона відчула, як її штовхнули плечем — різко, навмисно. Вино вихлюпнулося, келих упав і розбився. Аліна втратила рівновагу й ударилася стегном об край столу.

Було боляче. Фізично — і ще більше всередині.

— Ой, — кинула жінка з фальшивим сміхом. — Не втрималася.

Настала тиша.

Першим підійшов Матвій.

Він не кричав. Не підвищував голосу. Але в його погляді було щось таке, від чого люди інстинктивно відступають.

— Ви вибачитеся, — сказав він спокійно.

— Та я ж ненавмисно…

— Ви вибачитеся. І підете.

Жінка відкрила рот, але Андрій уже був поруч.

— Досить, — твердо сказав він. — Це свято моєї дитини.

Рита підійшла до Аліни.

— Ти в порядку?

Аліна кивнула, хоча нога пульсувала.

Матвій обережно поклав руку їй на лікоть — уперше за весь вечір. Дотик був короткий, але справжній.

— Поїхали додому, — сказав він.

У машині вони мовчали. Аліна дивилася у вікно, стискаючи пальці. Матвій вів повільно, зосереджено.

— Ти не винна, — сказав він раптом.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Я знаю, — тихо відповіла вона.

Але вперше за довгий час вона відчула: він був на її боці. Навіть якщо не готовий це визнати.Але швидко була розчарована у цьому. Будинок Рити зустрів Аліну теплом — не тим затишним, яке заспокоює, а густим, майже липким теплом чужої близькості. Тут усе дихало спогадами, яких у неї ніколи не було. Фото на стінах, дитячі малюнки на холодильнику, пледи на дивані — життя, складене з дрібниць, у якому Матвій колись мав своє місце.

Він зайшов першим, упевнено, ніби нічого не змінилося. Степанко одразу повис на ньому, Рита усміхнулася — щиро, трохи втомлено, але так, як усміхаються тільки тим, хто був важливим.

— Проходьте, — сказала вона Аліні. — Рада, що ви ще раз зайшли. Не хотілося закінчувати вечір на такій ноті.

Аліна кивнула. Усміхнулася. Вона весь час усміхалася останні місяці — чемно, стримано, без права на слабкість.

Вони розсілися у вітальні. Діти пішли в іншу кімнату, дорослі говорили про дрібниці. Аліна ловила погляд Матвія — як він нахиляється до Рити, коли та щось питає; як сміється коротко, майже м’яко; як його плечі тут не напружені, як з нею.

Ти тут інший, — подумала вона.

Її ревнощі не були різкими. Вони не вибухали. Вони тихо, методично точили зсередини.

Вона підвелася, щоб піти на кухню — нібито допомогти. Насправді — просто втекти на хвилину. Там пахло випічкою й чаєм. Рита щось різала, наспівуючи під ніс.

— Ти добре тримаєшся, — сказала вона раптом, не обертаючись.

— Перепрошую? — Аліна здригнулася.

— Після того, що сталося, — пояснила Рита. — Не кожна змогла б так спокійно.

Аліна ковтнула.

— Я просто… втомилася, — зізналася вона.

Рита кивнула. Вони помовчали.

— Матвій завжди був таким, — сказала Рита тихо. — Зовні — крижаний. Усередині — складний. Його важко зрозуміти, але ще важче — відпустити.

Ці слова лягли важко. Наче підтвердження тому, чого Аліна боялася.

Вона повернулася до вітальні. Матвій говорив з Андрієм, нахилившись уперед. Його рука лежала на спинці дивана — саме там, де сиділа Рита. Невинно. Але Аліна бачила.

Вона відійшла до вікна. За склом — темрява, сад, ліхтарі. Вона притулилася лобом до холодного скла, намагаючись заспокоїти подих.

Він кохає її, — знову і знову повторювало щось усередині. — Просто не говорить. Просто мовчить. Як завжди.

— …та ні, — почула вона раптом голос із коридору. Чоловічий. Чужий. — Я ж знаю його давно. Матвій ніколи нікого так не кохав, як Риту. Це було видно. Навіть коли вони мовчали.

Інший голос щось відповів, але Аліна вже не чула. Слова вдарили прямо в груди, вибивши повітря.

Ніколи нікого так не кохав.

Вона зробила крок назад, ніби її штовхнули. Серце калатало в скронях. Вона стиснула губи, але сльози вже підступали — зрадливо, без дозволу.

Вона не хотіла, щоб її бачили. Пішла в коридор, потім — у ванну. Замкнула двері. Притулилася спиною до стіни й повільно сповзла вниз.

Сльози пішли тихо. Без ридань. Просто текли, крапля за краплею, по щоках, у комір пальта.

— Дурна, — прошепотіла вона сама до себе. — Чого ти чекала?

Вона згадала, як він мовчав, коли вона сказала, що він кохає Риту. Як не заперечив. Як відвернувся. Як завжди.

Мовчання — теж відповідь.

Вона витерла очі, підвелася. Подивилася на себе в дзеркало — бліда, втомлена, з червоними очима. Чужа жінка. Його дружина лише на папері.

Коли вона вийшла, Матвій стояв у коридорі. Сам. Наче чекав.

— Ти куди зникла? — спитав він тихо.

Вона опустила погляд.

— Мені погано. Я хочу додому.

Він уважно дивився на неї. Надто уважно.

— Ти плакала.

— Ні, — автоматично сказала вона.

Він не став сперечатися. Просто взяв куртку.

— Поїхали.

У машині було темно. Вулиці пропливали повз, як кадри чужого фільму. Аліна дивилася вперед, не моргаючи.

— Тут… було зайве, — сказала вона раптом. — Мені не варто було йти.

— Чому? — спитав він.

Вона хотіла сказати правду. Хотіла кричати. Але слова застрягли.

— Бо я тут ніхто, — тихо відповіла вона. — А ти… ти вдома.

Він стиснув кермо.

— Це не так.

Вона гірко всміхнулася.

— Ти навіть не уявляєш, як це виглядає збоку.

Він мовчав.

— Я чула, що кажуть, — продовжила вона, вже не стримуючись. — Що ти ніколи нікого так не кохав, як її.

Тиша стала важкою.

— І ти знову мовчиш, — прошепотіла вона. — Значить, це правда.

Він різко зупинився на узбіччі. Повернувся до неї.

— Аліно…

— Не треба, — перебила вона. — Просто скажи. Я витримаю.

Він дивився на неї довго. Занадто довго.

— Я не можу, — сказав він нарешті.

Це було гірше за «так».

Вона кивнула. Повільно. Сльози знову навернулися, але цього разу вона не дала їм впасти.

— Тоді не чіпай мене, — сказала вона тихо. — Не дивися так. Не захищай. Бо мені боляче.

Він завів двигун і поїхав далі.

Аліна дивилася у вікно і вперше по-справжньому зрозуміла: вона програє цю історію ще до того, як почала в неї вірити.​