Раді Вас бачити!

— А що ти хочеш зробити? — спитала вона майже пошепки.— Аліно...Я...Він замовк на півслові.

Не тому, що передумав. Не тому, що злякався власного зізнання. Просто повітря в кімнаті раптом змінилося — ніби хтось чужий увійшов у простір, який тільки-но почав ставати справжнім.

Стук у двері був негучний. Обережний. Наче той, хто стукав, знав: тут не раді гостям.

Аліна здригнулася першою. Плечі напружилися, спина випрямилася. Вона обернулася до Матвія — швидко, запитально, ніби шукала в ньому відповідь, якої ще не встигла почути.

— Ти когось чекав? — прошепотіла.

Він повільно похитав головою.

— Ні.

Другий стук був наполегливішим. Уже без сумнівів.

Матвій підвівся. Кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись на двері, ніби знав: варто їх відчинити — і момент, який він так довго збирав у собі, розсиплеться.

Аліна теж підвелася. Вона обійняла себе руками — жест несвідомий, захисний.

— Може, не відчиняти? — тихо сказала вона.

Він глянув на неї. У її очах було щось більше, ніж просте небажання гостей. Там була тривога. Передчуття.

— Якщо це хтось із господарів — буде негарно, — відповів він, хоча сам не був у цьому певен.

Він підійшов до дверей і відчинив.

На порозі стояла Рита.

У світлому пуховику, з волоссям, зібраним у недбалий хвіст, із тією самою відкритою усмішкою, яку він пам’ятав занадто добре. Холодне гірське повітря влітало всередину разом із нею, і Матвій відчув, як у грудях щось стислося — не болем, радше різким усвідомленням.

— О, — сказала вона. — Ви тут.

Її погляд ковзнув повз нього — і зупинився на Аліні.

— Привіт, — додала Рита вже м’якше.

— Привіт, — відповіла Аліна. Її голос був рівним, але пальці сильніше вп’ялися в рукави светра.

— Я побачила машину, — Рита кивнула у бік дороги. — І подумала… ну, світ маленький. Ми з Андрієм відпочиваємо тут неподалік. За декілька метрів. Будиночок більший, компанія веселіша, — вона трохи усміхнулася. — Хотіла запросити вас до нас. На чай. Або на вино. Як забажаєте.

Матвій мовчав. Він відчував, як слова, які він щойно хотів сказати Аліні, відходять кудись убік, наче хтось закрив перед ними двері.

— Дякую, — сказав він нарешті. — Ми… не планували сьогодні гостей.

Рита кивнула, ніби й не чекала іншої відповіді.

— Розумію. Але подумайте. Ми будемо раді. Андрій давно хотів  посидіти так. Без зайвих очей.

Аліна зробила крок уперед.

— Можливо, — сказала вона. — Якщо Матвій не проти.

Він повернув голову до неї. Здивувався. В її погляді було щось тверде, майже рішуче. Ніби вона вже прийняла рішення — і тепер чекала, чи піде він за нею.

— Якщо ти хочеш, — відповів він повільно.

Рита усміхнулася ширше.

— Тоді чекаю вас. Ми будемо до завтра, — сказала вона і відступила на крок. — Не зникайте.

Вона пішла так само легко, як і прийшла, залишивши за собою запах холодного повітря й недомовленості.

Матвій зачинив двері.

Тиша впала миттєво — важка, густіша, ніж раніше.

— Ти не мусив погоджуватися, — сказала Аліна.

— Ти сама сказала “можливо”, — відповів він.

Вона кивнула.

— Я знаю.

Вони стояли навпроти одне одного, між каміном і дверима, ніби між двома виходами з однієї історії. Вогонь тихо потріскував, але тепло більше не заспокоювало.

— Ти хотів щось сказати, — тихо нагадала Аліна.

Матвій відкрив рот — і знову закрив. Слова були тут, на язиці, у грудях, у напружених плечах. Але тепер вони здавалися надто крихкими для цього моменту.

— Потім, — сказав він. — Не зараз.

Вона не сперечалася. Лише кивнула — коротко, стримано.

— Тоді пішли, — сказала вона. — Якщо вже так склалося.

Дорога до будинку Рити була короткою, але Матвію здавалося, що вона триває занадто довго. Він йшов мовчки. Аліна йшла поруч, дивилася у вікно, і тільки її рука іноді торкалося його — випадково, але боляче усвідомлено.

Будинок був більший, світліший, з терасою і панорамними вікнами. Всередині горіло багато світла, грала музика, лунали голоси. Андрій був веселим, гучним, доброзичливим — таким, що заповнює простір без зусиль.

— Нарешті, — сказав він, тиснучи Матвію руку. — Я вас вже зачекався.

— Сподіваюся не довго, — відповів Матвій.

— Час біжить,  як пісок, — Андрій засміявся і повернувся до Аліни. — Привіт, Аліно.

Вона усміхнулася — чемно, відсторонено.

Вечір пішов своїм ходом. Вино. Розмови. Сміх. Рита трималася поруч з Андрієм, але іноді її погляд ковзав до Матвія — швидко, ніби ненароком. Аліна це бачила. Вона не казала нічого, лише ставала трохи прямішою, трохи холоднішою. Її пальці міцно вхопилися за край скатертини.

Матвій ловив себе на тому, що не чує половини слів. Він дивився на Аліну: як вона тримає келих, як нахиляє голову, слухаючи Андрія, як усміхається — ввічливо, але без тепла. І відчував, як усередині знову зростає напруга.

Рита підійшла ближче, коли Андрій вийшов на терасу.

— Ти не сказав, що ви будете тут разом, — сказала вона тихо.

— Не планував, — відповів Матвій.

— Вона… — Рита кивнула у бік Аліни. — Вона важлива для тебе.

Це було не запитання.

Він подивився на неї. Довше, ніж треба.

— Так, — сказав.

Рита видихнула. Усміхнулася — трохи сумно, але без злості.

— Я рада, — сказала вона. І це звучало чесно.

Матвій відчув, як щось у ньому трохи відпускає. Але коли він обернувся — Аліна дивилася на них. Її погляд був рівний, спокійний, але між бровами пролягла ледь помітна тінь.

Він підійшов до неї.

— Ти в порядку? — спитав.

— Так, — відповіла вона. — Просто втомилася.

— Хочеш повернутися?

Вона кивнула. Без зволікання.

Вони попрощалися швидко. Рита обійняла Аліну — легко, майже дружньо. Андрій махнув їм услід. Двері зачинилися.

Назад вони йшли мовчки.

Коли Матвій підійшов до садиби, Аліна не заходила одразу. Вона стояла, дивлячись у темряву.

— Ти справді хотів щось сказати? — спитала вона.

Він обернувся до неї. Побачив у її очах втому. І очікування.

— Так, — сказав він. — Але… я не встиг.

Вона кивнула. Усміхнулася — ледь помітно.

— Мабуть, не час, — сказала вона.

Вони увійшли у будинок. Ніч була холодна, тиха. Дим із труби піднімався рівно, ніби нічого не сталося.

Але Матвій знав: момент пішов. Не зник — просто відійшов. І тепер між ними знову стояло те, що завжди заважало: інші люди. Інші історії. Страх коли  буде пізно.

Він зайшов у будинок слідом за Аліною — і відчув, як зізнання, так і не сказане, осіло в ньому важким каменем.Ранок прийшов тихо, мовби боявся їх розбудити. Світло з вікна лягло на підлогу тонкою смугою, торкнулося ніжки стільця, зупинилося на краю столу. Аліна сиділа, підібгавши під себе ногу, і гріла долоні об чашку з кавою. Вона була ще вчорашня — у широкій сорочці, з недосохлим волоссям, без макіяжу, з тінями під очима. У таких ранках завжди було щось небезпечне: вони здавалися чесними.

Рита прийшла першою. З гучним «доброго ранку» і пакетом з круасанами. Андрій — за нею, із сонною усмішкою, що скупо трималася на обличчі. Матвій з’явився останнім. Він мовчки поставив чашку на стіл, сів навпроти Аліни, не дивлячись їй в очі. Вона відчула це одразу — холод, який він ніс із собою, як пальто, що не зняв.

— Граємо, — сказала Рита, вже сідаючи на край дивана. — Правда або дія. Бо інакше я тут засну.

Аліна слабо усміхнулась. Її пальці стиснули кераміку так, що кава ледь не вихлюпнулась. Вона не любила ці ігри. У них завжди хтось програвав.

Почали з дрібниць. Андрієві — дія: зробити каву всім. Риті — правда: коли востаннє брехала. Вона відповіла легко, ніби жартуючи, але очі на мить стали серйозними. Аліна ловила ці миті, як голками — у грудях.

Черга дійшла до Матвія.

— Правда, — сказала Рита і нахилилася вперед. — Ти колись був по-справжньому закоханий?

Повітря між ними ніби стиснулося. Аліна відчула, як у неї похололи пальці ніг. Вона дивилась на Матвія збоку — на лінію його щелепи, на тінь під очима, на те, як він повільно вдихнув.

— Так, — сказав він.

Коротко. Без пояснень.

— І давно? — не відступала Рита, вже з тією усмішкою, яку Аліна знала надто добре. Усмішкою, що обіцяла біль.

Матвій мовчав. Пауза розтягнулася. Аліна раптом усвідомила, що затримала подих. Їй стало тісно у власному тілі, ніби серце виросло й не поміщалося.

— Давно, — повторив він, трохи хрипко.

Аліна опустила погляд у чашку. На поверхні кави тремтіло відбиття вікна. Вона подумала про картину. Про Риту на полотні. Про те, як учора плакала й брехала. Все склалося в один тупий, глухий біль.

— А вона знає? — спитав Андрій, не надто уважно, але слова вдарили точно.

Матвій потер перенісся, ніби хотів стерти щось із лиця.

— Ні.

Аліна відчула, як щось усередині неї ламається. Не різко — повільно, як тріщина в склі, що повзе й повзе, не зупиняючись. Вона змусила себе підняти голову. Рита дивилася на Матвія з дивною ніжністю, яка різала очі.

— Може, ще рано, — сказала Рита тихіше. — Не всі почуття потрібно озвучувати.

Аліна кивнула, хоч ніхто до неї не звертався. Її тіло видало її швидше, ніж розум: плечі напружилися, спина стала прямою, ніби вона готувалася до удару. Вона подумала, що якщо зараз встане, піде у ванну й зачиниться, то зможе дихати. Але ноги не слухались.

— Твоя черга, — сказала Рита, переводячи погляд на Аліну. — Правда чи дія?

— Правда, — відповіла Аліна автоматично.

— Ти щаслива? — запитання прозвучало майже лагідно.

Аліна усміхнулась. Усмішка вийшла крива, як погано пришитий ґудзик.

— Іноді, — сказала вона. — Коли не думаю.

Матвій різко підвів очі. На секунду їхні погляди зустрілися. Вона побачила там біль — справжній, сирий, не прикритий нічим. Їй стало так боляче, що захотілося вдарити його або себе — аби лише це припинилося.

— Дія, — швидко втрутився Андрій, ніби відчув, що гра пішла не туди. — Обійми того, кого хочеш.

Рита засміялася.

— О, це цікаво.

Аліна відчула, як кров прилила до обличчя. Вона знала, що зробить. Знала ще до того, як підвелася. Вона підійшла до Рити й обійняла її коротко, формально. Рита прийняла обійми, легко торкнулася її спини, і в цьому дотику було щось переможне.

Матвій не ворухнувся. Він сидів, опустивши руки між колінами, дивлячись у підлогу. Його плечі були напружені, мов струни. Аліна повернулася на своє місце, серце калатало так гучно, що вона була впевнена — всі чують.

Гра ще тривала, але вона вже не слухала. Слова проходили повз, як шум з вулиці. Вона дивилась на Матвія і думала тільки про одне: він закоханий. Давно. Не в неї. В Риту. У жінку, яка сидить поруч і удає, що нічого не відбувається.

Коли Андрій підвівся й сказав, що час збиратися, Аліна відчула полегшення, змішане з соромом. Вона попрощалася першою, схопила куртку, не дивлячись ні на кого.

У коридорі її наздогнали кроки.

— Аліно, — голос Матвія був тихий, надломлений.

Вона не обернулася одразу. Лише коли відчула його близько — тепло, знайоме до болю.

— Що? — спитала, дивлячись у стіну.

Він мовчав. Вона чула його дихання. Відчула, як він підняв руку — і зупинився, не торкнувшись.

— Нічого, — сказав зрештою. — Вибач.

Вона кивнула. Її горло стислося. Вона пішла, не озираючись, знаючи, що якщо повернеться, то розсиплеться просто тут, між стіною і його тінню.​