Раді Вас бачити!

Вечір видався теплим, майже надто м’яким для початку осені. Аліна довго стояла перед дзеркалом, дивлячись на своє відображення так, ніби бачила себе вперше. Вона була гарною — це знала, це говорили їй не раз. Але сьогодні краса не радувала. Сьогодні вона була бронею. Аліна зітхнула. Шкода, що чоловік у якого вона закохана не оцінить ні її краси, ні інших якостей. Колись Аліна хотіла зізнатися йому в коханні. Ще тоді десять років тому. Але він раптово зник й вона не встигла. Потім Клара сказала, що він поїхав до Італії. Й просив Аліну більше ніколи не шукати з ним зустрічей. Аліні було дуже боляче, але від цього вона не переставала його кохати. А з кожним разом любила ще більше. Іноді дівчині здавалося, що вона божевільна. Хіба можливо кохати чоловіка, якому ти байдужа? На жаль так. Аліна протерла обличчя руками. Й зітхнула. Мабуть, це вже якесь затемнення або мара. Хоча зовсім неважливо що. Факт у тому, що вона й досі його кохає. Й мабуть, це ніколи не мине...

— Ми не зобов’язані йти разом, — сказав Матвій, коли вона вийшла з кімнати. Голос рівний, спокійний, як завжди останнім часом.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але вони запросили з парами. І… мені простіше, якщо ти будеш поруч.

Він кивнув. Без запитань. Без уточнень. Взяв ключі.

У машині майже не розмовляли. Місто миготіло за вікнами, а між ними лежала тиша — не напружена, радше втомлена. Така, в якій кожен тримав свої думки при собі.

Ресторан, де відбувалася зустріч однокласників, був новим, модним, з приглушеним світлом і гучною музикою. Коли вони зайшли, Аліна одразу відчула знайомий укол — ніби повернулася в минуле, де завжди намагалася бути трохи кращою, трохи сильнішою, трохи байдужішою, ніж насправді.

— Аліно! — хтось вигукнув із дальнього столика. — Та це ж ти!

До неї підбігла Марта — колись найгучніша в класі, тепер така ж гучна, але з обручкою на пальці й блиском в очах.

— Це… — Марта глянула на Матвія. — Твій...?

— Друг, — швидко сказала Аліна. Надто швидко.

Матвій ледь помітно напружився, але нічого не сказав.

— Ну, проходьте! — Марта вже тягнула їх до столу. — У нас тут майже всі зібралися.

За великим столом сиділи знайомі й напівзабуті обличчя. Хтось змінився до невпізнаваності, хтось — ніби й не дорослішав. І майже кожен був не сам.

— Це мій чоловік, — сказала Оксана, усміхаючись так, ніби виграла головний приз у житті.

— А це моя наречена, — додав Сергій, обіймаючи дівчину поруч.

— А ми вже чекаємо на другу дитину, — з гордістю повідомила ще одна пара.

Слова сипалися, як конфеті. Досягнення, статуси, плани. Будинки, машини, бізнеси. Кохання — виставлене напоказ, упаковане в красиві фрази.

Аліна слухала й кивала. Усміхалася там, де треба. Відповідала коротко, коли питали про неї.

— А ти як? — зрештою спитали. — Все ще з Аркадієм?

Питання зависло в повітрі.

— Він за кордоном, — спокійно сказала вона. Надто спокійно.

Запала тиша. Хтось ніяково відвів погляд, хтось поспішив змінити тему.

— А ти, виходить, сама? — обережно уточнила Марта.

— Не зовсім, — сказала Аліна і тут же пожалкувала. — Тобто… все доволі складно.

Вона відчула, як Матвій поруч ледь помітно відсунувся. Наче давав їй простір. Або відмовлявся від нього сам.

— А друг твій чим займається? — поцікавився хтось.

— Я художник, — відповів Матвій замість неї. — Працюю.

— О, творчість! — засміялися за столом. — Це зараз модно. Але ж нестабільно, правда?

Матвій лише знизав плечима.

— Мені всього вистачає.

Аліна дивилася на нього й думала, що він зараз виглядає саме так, як завжди: відсторонено, зібрано, ніби ніщо з цього не має до нього стосунку. І їй раптом стало боляче не від слів однокласників, а від того, що між ними двома теж ніби нічого немає. Навіть тут, де всі так старанно демонстрували своє  сімейну ідилію.

— А ти щаслива? — несподівано спитала Оксана, нахилившись до Аліни. Пошепки, але досить голосно, щоб почули сусіди.

Аліна відкрила рот — і не знайшла відповіді.

Вона хотіла сказати «так». Або «буду». Або «це не ваше діло». Але з її вуст зірвалося лише:

— Я тримаюся.

Це прозвучало гірше, ніж зізнання.

Матвій різко встав.

— Перепрошую, — сказав він. — Нам треба вийти.

Він не чекав її реакції, просто пішов до виходу. Аліна підвелася слідом, відчуваючи на собі десятки поглядів — співчутливих, цікавих, оцінювальних.

На вулиці було тихо. Повітря здалося холоднішим.

— Пробач, — сказала вона першою. — Я не хотіла…

— Все нормально, — перебив Матвій. — Ти нічого не зробила.

— Вони всі… — вона ковтнула. — Вони всі такі щасливі. А я ніби стою осторонь. Навіть зараз. Навіть з тобою.

Він мовчав.

— Ти міг би… — Аліна зупинилася. — Хоч трохи. Хоч на вигляд.

Він подивився на неї уважно, довго.

— Я не вмію удавати, Аліно, — тихо сказав він. — Особливо там, де все і так неправда.Його слова різонули, залишивши гострий біль.Вона кивнула, бо сперечатися не було сил.

Вони повернулися всередину ненадовго — попрощатися. Потім знову сіли в машину. Дорогою назад мовчали.

Коли Аліна зайшла додому, перше, що вона зробила, — зняла усмішку. Вона втомилася від неї більше, ніж від вечора.

У всіх були кохані люди.

А в неї — фіктивний шлюб, холодний чоловік поруч і відчуття, що вона знову залишилася одна. Навіть у натовпі. Навіть не зовсім сама...

Ніч опустилася на місто різко, без попередження. Така, в якій вогні ліхтарів здаються надто яскравими, а тіні — надто довгими. Аліна сиділа за барною стійкою вже другу годину поспіль і дивилася в одну точку, ніби там могла знайти відповідь.

— Ще один, — сказала вона бармену, навіть не піднімаючи очей.

Той глянув на неї уважно, але без зайвих слів поставив перед нею келих з коктейлем. Аліна випила майже одразу, не смакуючи. Алкоголь обпікав горло, але всередині було порожньо — так порожньо, що навіть біль здавався чимось живим.

Навколо сміялися. Хтось святкував день народження, хтось — п’ятницю, хтось — просто життя. Аліна ловила уривки розмов, обійми, поцілунки, і кожен такий жест боляче віддавався всередині.

У всіх є близька людина. У мене ж — суха домовленість.

Вона згадала ресторан. Його спокійний голос. Фразу про стриманість у почуттях. Про межі. Про «нічого».

— Фіктивний..., — прошепотіла вона собі під ніс і гірко всміхнулася.

Келихи змінювали один одного. Час — теж. У якийсь момент світ став м’якшим, нечітким. Думки втратили гострі краї, а образ Матвія — навпаки, став надто чітким. Його руки. Його погляд, коли він дивився крізь неї, ніби боявся побачити щось зайве. Його наче висічене з каменю обличчя.

— Я ж нічого не прошу, — прошепотіла вона. — Просто… не будь зі мною таким холодним.

Але відповіддю була лише музика.

Коли вона нарешті підвелася, ноги слухалися погано. Бармен запропонував викликати таксі, але Аліна відмахнулася.

— Мені близько, — сказала вона. — Дійду.

На вулиці було прохолодно. Повітря трохи протверезило, але ненадовго. Вона йшла, тримаючись за стіни будинків, рахувала кроки, щоб не впасти. Ліхтарі двоїлися, асфальт ніби плив.

Її раптом стало нудити. Різко, без попередження. Вона зупинилася, сперлася на поручні біля сходів, заплющила очі.

— Не зараз… — прошепотіла вона.

Але тіло її не слухалося.

Саме в цю мить повз проїжджало авто. Матвій повертався додому пізно — день був важкий, думки крутилися навколо одного імені, від якого він марно намагався відгородитися. Він майже проїхав повз, коли щось змусило його різко натиснути на гальма.

Вона.

Спершу він побачив лише силует. Потім — ходу. Занадто повільну, занадто нестійку.

— Чорт… — видихнув він.

Матвій припаркувався і вийшов з машини. Підійшов швидко, але обережно.

— Аліно?

Вона підняла голову. Очі були скляні, розгублені.

— Матвій… — сказала вона і спробувала всміхнутися. — Ти… ти ж не справжній. Мені здається. Це не ти...

Він встиг підхопити її саме в той момент, коли вона втратила рівновагу.

— Ти п’яна, — сказав він тихо, не докірливо. — Що ти робиш тут сама?

— Йшла додому, — пробурмотіла вона. — Майже дійшла.

Її коліна підкосилися, і він притис її до себе, відчуваючи, як вона тремтить.

— Ні, — коротко сказав він. — Ти нікуди зараз не йдеш.

— Не командуй… — прошепотіла вона, але спротиву не було.

Він допоміг їй сісти в машину. Вона сперлася лобом об холодне скло, заплющила очі.

— Вибач, — раптом сказала вона. — Я не хотіла, щоб ти мене бачив такою.

Матвій мовчав. Усередині щось стискалося, але він не дозволяв собі жодного зайвого руху.

— Я відвезу тебе до себе, — сказав він. — Це ближче. І безпечніше.

Вона нічого не відповіла. Лише кивнула.

Квартира Матвія зустріла їх тишею. Він увімкнув світло, допоміг їй зняти пальто, посадив на диван. Вона сиділа, обійнявши себе руками, ніби їй було холодно.

— Вода, — сказав він і простягнув склянку.

Аліна зробила ковток, потім ще один. Руки тремтіли.

— Чому ти такий? — раптом спитала вона, не дивлячись на нього.

Він напружився.

— Який?

— Далекий. Ніби я… ніби мене немає.

Він відвернувся, щоб поставити склянку на стіл.

— Це краще для нас обох.

— Для кого — для нас? — її голос зірвався. — Для тебе — так. Для мене — ні.

Вона підвелася різко — надто різко — і знову похитнулася. Матвій знову був поруч, знову тримав її.

— Ти не маєш зараз говорити про це, — сказав він тихо. — Ти не в стані.

— А коли я в стані? — прошепотіла вона йому в плече. — Коли я твереза — ти мовчиш. Коли я п’яна — ти кажеш, що не час.

Він заплющив очі на мить. Вдих. Видих.

— Іди відпочинь, — сказав він. — Я постелю тобі в спальні. Я буду в іншій кімнаті.

— Ти завжди відгороджуєшся, наче вже давно в іншій кімнаті, Матвію, — тихо сказала вона.

Він допоміг їй лягти, накрив ковдрою. Вона схопила його за руку.

— Не залишай мене зараз… — прошепотіла вона. — Будь ласка.

Він завмер. Ця мить була небезпечною. Надто близькою.

— Я тут, — сказав він. — Я нікуди не йду.

Він сів на край ліжка, не торкаючись більше, ніж дозволяв собі. Аліна поступово заспокоїлася, дихання вирівнялося. За кілька хвилин вона заснула.

Матвій сидів у темряві, дивлячись на її обличчя. Без захисту. Без ролей. Без домовленостей.

— І як мені не кохати тебе? — прошепотів він, так тихо, що навіть стіни не почули.Він гірко всміхнувся й погладив Аліну по голові. Обережно. Ледве. А потім підвівся і вийшов, зачинивши за собою двері.Бо саме цього зізнання він боявся найбільше.​