Раді Вас бачити!

Аліна довго стояла перед дзеркалом у передпокої, дивлячись на себе так, ніби вперше бачила цю жінку. Чорна сукня з глибоким вирізом на спині, тонкі бретелі, що ледь трималися на плечах. Вона провела пальцями по ключицях — шкіра холодна, ніби ніч уже встигла вбратися в неї.

Вона не хотіла йти. Але не піти означало визнати, що Матвій досі контролює кожен її вечір, навіть той, на якому його немає. Тому вона наділа ту сукню. Ту саму, в якій він колись сказав: «Ти в ній виглядаєш так, ніби знаєш, що робиш з половиною чоловіків у цьому світі». І пішла.

Ресторан на першому поверсі готелю «Амбасадор» світився, як коштовність у темряві. Скляні стіни пропускали всередину відблиски ліхтарів із вулиці, жива музика тихо гойдалася на басах, а повітря пахло жасмином, деревиною й чужими дорогими парфумами. Катя побачила її ще з другого поверху сходів і кинулася вниз, з келихом шампанського у руці.

— Ти прийшла! — крикнула вона так щиро, що Аліні на мить стало тепло в грудях.

Вони обійнялися. Катя пахла ванільним цукром і щасливим дитинством, якого в Аліни давно не було.

Перші півтори години пройшли легко, майже безтурботно. Тости лилися, сміх перекривав саксофон, хтось фотографувався, хтось уже танцював. Аліна тримала келих шардоне, слухала, як подруги сперечаються про найкращий спа в місті, і вперше за довгий час відчула, що її тіло не стиснуте в кулак. Вона навіть дозволила собі всміхнутися по-справжньому — коли Катя підняла келих і сказала: «За те, щоб ми завжди знаходили одна одну, навіть коли життя намагається розвести нас по різних поверхах».

А потім вона відчула його погляд.

Спочатку подумала, що помилилася. Просто хтось дивиться. Буває. Але погляд не відводився. Він ковзав по її шиї, по оголеній спині, по пальцях, що стискали ніжку келиха. Аліна повернула голову — і зустрілася очима з чоловіком років тридцяти п’яти, у темно-синій сорочці, розстебнутій на два ґудзики. Він усміхнувся — широко, самовпевнено. Підняв келих, ніби тостував за неї здалеку.

Вона відвела очі. Серце трохи прискорилося, але не страшно — просто неприємно.

Він підійшов через десять хвилин.

— Можна? — спитав, уже сідаючи поруч, не чекаючи відповіді.

Від нього тхнуло віскі й сигаретами. Аліна кивнула — коротко, чемно. Не хотіла сцени.

— Ти подруга Каті? — він нахилився ближче, ніж потрібно.

— Так.

— А я її… ну, скажімо, знайомий. Дуже приємно. Я — Володя.

Він простяг руку. Аліна не подала своєї. Просто сказала:

— Аліна.

— Гарне ім’я. Гарна ти взагалі. Чого ховаєш очі?

Вона змусила себе всміхнутися — тонко, холодно.

— Я заміжня.

Він розсміявся — тихо, гортанно.

— А я не ревнивий.

Її пальці стиснули келих сильніше. Вона відчула, як тепло від вина в животі раптом стало холодним і важким.

— Вибач, я піду до дівчат, — сказала вона й підвелася.

Він не встав. Просто простяг руку й легенько, ніби випадково, провів пальцями по її стегну — від коліна вгору, на кілька сантиметрів.

Аліна завмерла. Потім різко відступила.

— Не треба, — голос вийшов різкішим, ніж вона хотіла.

— Та розслабся, — він підвівся слідом, усмішка не зникла. — Сніжна королево. Чи це така нова гра?

Вона пішла швидше — повз столи, повз танцюючих, до скляних дверей на терасу. Холодне повітря вдарило в обличчя, як ляпас. Добре. Хай холод. Хай тверезить.

Але він вийшов за нею.

— Ну що ти тікаєш, бейба? — голос уже був ближче. Надто близько. — Тут же ліфт неподалік. Номер. Зручно.

Серце закалатало в горлі. Аліна повернулася до нього спиною, вхопилася за поруччя. Метал холодив долоні.

— Відійдіть, — сказала вона тихо, але чітко.

Він засміявся — коротко, глухо.

— Та не бійся. Я не кусаюсь. Ну… майже.

Він ступив уперед. Його рука лягла їй на лікоть — не сильно, але впевнено. Аліна смикнулася. Він стиснув сильніше.

— Пусти, — голос затремтів, хоч вона й намагалася тримати його рівним.

— Ти сама мене завела, — він нахилився до її вуха. Гарячий подих торкнувся шиї. — Ходиш у такій сукні… дивишся так… а потім «пусти». Нечесно ж. Але не бійся, крихітко,  я знаю, як зробити тобі добре...

Страх прийшов не вибухом. Він просочився повільно — липкий, важкий, від якого німіли кінчики пальців і пересохло в роті. Вона ще раз смикнула руку. Він  міцно тримав.

Навколо — нікого. Тільки темрява, холод і глухі баси зсередини, які вже нічого не рятували.

— Відпусти її.

Голос розрізав ніч, як ножем.

Володимир  обернувся першим.

Матвій стояв за п’ять кроків. Темне пальто розстебнуте, комір піднятий. Руки в кишенях. Але щелепи стиснуті так, що видно кожен м’яз. Погляд — не на Аліну. На  чоловіка. І в тому погляді не було ні крихти сумніву.

— А ти хто такий? — Володимир спробував усміхнутися, але вийшло криво.

Матвій не відповів. Просто ступив уперед — один крок, другий.

— Вона сказала відпусти.

Володимир  хмикнув.

— Та ми просто розмовляємо, чувак. Не лізь.

Матвій зробив ще один крок. Тепер між ними лишалося півтора метра.

— Остання спроба, — сказав він тихо. — Відпусти. Її. Руку.

Володимир раптом відпустив Аліну — різко, ніби обпікся. Але замість того, щоб відійти, він зробив крок назустріч Матвію.

— А якщо не відпущу? — спитав він, уже з викликом.

Матвій не відповів словами.

Він просто вдарив.

Удар прийшов швидко — правий кулак у щелепу, коротко, точно. Володимир похитнувся, але встиг махнути у відповідь. Матвій ухилився — ледь помітно, швидко. Другий удар — лівою в сонячне сплетіння. Руслан зігнувся, видихнув повітря з шумом. А тоді Матвій схопив його за комір сорочки, розвернув і різко притиснув грудьми до поруччя тераси.

— Ти її торкнувся, — голос Матвія був низьким, майже пошепки. — Це була помилка.

Володимир захрипів, намагаючись вирватися. Матвій натиснув сильніше — ліктем у спину, коліном у підколінок. Той упав на коліна. Матвій не бив більше. Просто тримав — холодно, методично, ніби робив це не вперше.

— Якщо ще раз побачу тебе біля неї, — сказав він, нахилившись до самого вуха, — ти не встанеш.

Він відпустив. Чоловік  повалився на бік, хапаючи ротом повітря. Потім повільно підвівся, тримаючись за поруччя, і, не сказавши ні слова, похитуючись, пішов назад до ресторану. Двері за ним тихо клацнули.

Тиша.

Аліна стояла, притулившись спиною до стіни. Ноги тремтіли. Вона не могла відвести погляду від Матвія.

Він повернувся до неї повільно. Обличчя спокійне — занадто спокійне. Тільки щелепа досі натягнута, а на кісточках правої руки вже проступали червоні плями.

— Ти в порядку? — спитав він тихо.

Вона кивнула. Потім похитала головою. Сльози підступили так раптово, що вона навіть не встигла їх стримати. Одна скотилася по щоці, впала на підборіддя.

— Я… я не знала, що робити, — прошепотіла вона. Голос тремтів.

Матвій ступив до неї. Обережно, ніби боявся злякати. Підняв руки — повільно, долонями догори — і поклав їх їй на плечі. Не притискаючи. Просто тримаючи.

— Ти все зробила правильно, — сказав він. — Ти сказала «ні». Ти намагалася відійти. Цього достатньо.

Вона подивилася йому в очі. Там не було тріумфу. Не було навіть злості. Лише щось темне, болісне, що він намагався сховати.

— Чому ти тут? — спитала вона ледь чутно.

Він зітхнув. Коротко, через ніс.

— Зустріч. Затягнулася. Виходив покурити… і побачив тебе. А потім його.

Вона опустила погляд. На його пальцях уже проступали синці.

— Дякую, — сказала вона й відчула, як голос зривається.

Матвій мовчав. Його великий палець ледь помітно ковзнув по її плечу — один раз, ніби випадково. Потім він зняв пальто й накинув їй на плечі. Тканина ще зберігала його тепло. Запах — його запах: шкіра, тютюн, щось деревне й терпке. Аліна мимоволі вдихнула глибше.

— Поїхали звідси, — сказав він тихо. — Я відвезу тебе додому.

Вона не заперечила.

Вони йшли мовчки — через хол, повз портьє, який чомусь відвів очі, повз ліфт, який вони не викликали. Просто сходами вниз, до стоянки. Матвій відчинив двері пасажирського сидіння, допоміг їй сісти — обережно, ніби вона могла розсипатися. Потім сів за кермо. Завів двигун. Руки на кермі тремтіли — ледь помітно, але вона побачила.

Вони виїхали на дорогу. Ніч обіймала машину темрявою. Аліна притиснулася до дверцят, підтягнула коліна до грудей, закуталася в його пальто.

— Ти… часто так робиш? — спитала вона раптом.

— Що?

— Б’єш людей.

Він мовчав довго. Потім тихо відповів:

— Ні. Але сьогодні… я не міг інакше.

Вона повернула голову й подивилася на його профіль. Світло ліхтарів ковзало по вилицях, по губах, по шраму над бровою, якого раніше не було.

— Ти завжди приходиш, коли мені погано, — сказала вона. Голос був майже беззвучним. — Навіть коли я тебе не кличу.

Матвій стиснув кермо сильніше. Кісточки побіліли.

— Бо не можу інакше, — відповів він.

І в машині стало тихо. Тільки шум шин і їхнє дихання — два різних ритми, які чомусь все одно звучали в унісон.

Аліна заплющила очі. І вперше за довгий час відчула, що її хтось захищає. Не тому, що вона просила. А тому, що він просто не міг дозволити, щоб їй було боляче.

Навіть якщо завтра знову удасть, що йому байдуже.

ЛЮБІ ЧИТАЧІ ДІЛІТЬСЯ СВОЇМИ ДУМКАМИ СТОСОВНО РОЗДІЛУ. ЯКЩО ВАМ ЩОСЬ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, АБО ВИ Б ХОТІЛИ ЧОГОСЬ ДОДАТИ ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ. БУДУ РАДА ЗВОРОТНЬОМУ ЗВ'ЯЗКУ❤️