Ліс і його таємниці

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Книга виявилася настільки цікавою, що Марта не могла припинити гортати сторінки, здавалося, кожна наступна відкривала перед нею ще одну маленьку таємницю світу, про існування якого вона ще кілька днів тому навіть не здогадувалася. Першим її увагу привернув Щезник. На малюнку був зображений маленький кумедний лісовий демон, схожий на волохатого чоловічка з невеликими рогами та довгим хвостом. Попри слово "демон" в описі, страшним він зовсім не здавався, а навпаки, мав такий хитрий вираз обличчя, що Марта мимоволі усміхнулася. Назва його походила від слова "щезати". Щезники могли раптово зникати, з'являтися в іншому місці, а найбільше полюбляли плутати стежки необережним мандрівникам.

— Який гарненький, — пробурмотіла Марта й перегорнула сторінку.

Наступне зображення змусило її затриматися довше бо був зображений Блуд, не зовсім істота, а радше лісовий дух або навіть сама магія, здатна заплутати людині дорогу. Варто було потрапити під його вплив — і мандрівник міг годинами ходити колами, повертатися на одне й те саме місце та загубитися навіть там, де знав кожне дерево. Марта примружилася.

— То ось із чиєю допомогою Ярослав нікого не впускає і не випускає з маєтку. Треба буде з тобою познайомитися, вона запам'ятала назву й продовжила читати.

Далі були мавки, або нявки, — прекрасні молоді дівчата з довгим розпущеним волоссям, які жили серед дерев. Щоправда, наступні рядки швидко зіпсували перше враження. Деякі карпатські нявки мали відкриту спину, крізь яку можна було побачити серце й нутрощі.

— Ні, з вами знайомитися я поки не поспішаю.

Наступним виявився Чугайстер, це був добрий лісовий дух, якого описували високим волохатим чоловіком, іноді вкритим білим хутром. Він любив співати, жартувати й танцювати, міг запросити випадкового мандрівника до танцю, а іноді навіть захищав людей від небезпечних лісових істот. Марта повільно опустила книгу.

Чугайстер, саме це слово промовив Ярослав, коли розпитував її про Марка.

— То ти справді існуєш…

Вона ще кілька секунд дивилася на малюнок, а тоді перегорнула сторінку, і потрапила на відьму, на першому зображенні стояла надзвичайно вродлива жінка. Настільки красива, що Марта спочатку навіть не зрозуміла, чому відчула неприємний холодок. Та поруч художник показав інший її образ — те, що ховалося за людською красою. Марта швиденько перегорнула сторінку.

— Оце вже зовсім негарно.

І майже одразу завмерла: Відьмак на малюнку був красивий чоловік, а під ним ішов довгий опис. Відьмаки належали до найсильніших магічних істот Прадавнього Лісу, але їхньою природою було не руйнування. Вони ставали своєрідним містком між людським світом і тим, що ховалося серед прадавніх дерев. Марта читала все уважніше, за силою з відьмаком могла зрівнятися лише одна істота, чаклунка. Вона перегорнула сторінку й одразу випросталася у кріслі: Чаклунки, як і відьмаки, народжувалися у звичайних людських родинах. Перші роки їхня магія залишалася прихованою, тому дитина майже нічим не відрізнялася від інших. Та приблизно у сім років сила прокидалася, і тоді її кликав Ліс. Марта перечитала останній рядок двічі.

— У сім років…

Книга повільно опустилася їй на коліна, виходить, колись і Ярослав був звичайним маленьким хлопчиком. У нього мали бути батьки, дім, можливо, брати чи сестри. А потім одного дня прокинулася його сила — і Прадавній Ліс покликав його до себе? Сім років, та це ж зовсім дитина. Марта задумливо провела пальцем по краю сторінки. Якщо все написане тут правда, її сила також мала прокинутися приблизно в цьому віці. Отже, Ярослав міг забрати її ще одинадцять років тому, але не забрав. Він чекав до її вісімнадцятиріччя.

— Чому ти не забрав мене у сім років?

Вона промовила це вголос, навіть не сподіваючись отримати відповідь, та книга раптом здригнулася в її руках Марта аж завмерла, а сторінки одна за одною почали перегортатися самі, дедалі швидше, здіймаючи легкий вітерець. Одночасно кімнатою прокотилася хвиля холоду. Він торкнувся босих ніг, ковзнув шкірою вище, і Марта мимоволі обхопила себе руками, коли на тілі виступили мурашки.

— Я нічого не робила…

Сторінки ще кілька секунд швидко шелестіли під її пальцями, а тоді так само раптово зупинилися, залишивши книгу розгорнутою на її колінах. Марта нахилилася ближче й одразу помітила великий напис угорі сторінки. "Клятва Прадавньому Лісу. Її сила та прокляття". Вона повільно провела пальцем під темними літерами, відчуваючи, як цікавість остаточно витісняє все інше.

— Ось воно що…

Марта підтягнула ноги в крісло, зручніше вмостила книгу на колінах і продовжила читати. "Клятву може просити будь-яка людина у мага чи магічної істоти. Її можна просити навіть у відьми чи чаклунки…"

— А чому "навіть"? — тихенько пробурмотіла вона, затримавшись поглядом на дивному слові.

Втім, відповідь на це питання книга поки не давала, тож Марта повела пальцем нижче й незабаром дізналася дещо значно цікавіше. Виявляється, від Клятви можна було відмовитися. Якою б важливою не була обіцянка, ніхто, навіть сам Прадавній Ліс, не примушував мага приймати її проти власної волі. Вона перечитала цей рядок ще раз і мимоволі замислилася.

Виходить, вісімнадцять років тому Ярослав міг просто відмовити її матері. Сказати одне коротке "ні" — і Катерина померла б того дня разом із ненародженою нею. Від самої думки стало моторошно, тому Марта поспішила читати далі.

"Інакше діє Клятва, якої чаклунка просить у відьмака. Відмовити чаклунці він майже не здатен. Винятком є лише відьмак, який уже обрав собі пару…"

— О лихо… Юстина.

У Ярослава вже була обрана пара, а отже, якщо написаному вірити, він мав право відмовитися навіть чаклунці. Від цього усвідомлення вся історія стала ще заплутанішою, а Марта раптом відчула дивний жаль до жінки, яка ще зовсім недавно викликала в неї лише ревнощі.

— Бідна Юстина…

Цікавість усе-таки перемогла, і Марта знову схилилася над книгою, далі пояснювалося, що відьмак і чаклунка здатні по-справжньому покохати лише раз у житті. Якщо таке кохання народжувалося, вони обирали одне одного назавжди й уже не могли створити подібного зв'язку з кимось іншим. Навіть проживши сотні років, вони залишалися вірними своєму вибору, а після смерті одного другий нерідко добровільно йшов слідом.

Тепер Марта починала розуміти значно більше, і Юстину й самого Ярослава проте наступна частина змусила її затриматися над сторінкою ще довше. Клятва також могла поєднати двох на все життя, але не народжувала між ними кохання, не створювала бажання й не змушувала до подружньої близькості. Пов'язані нею чоловік і жінка могли прожити поруч десятки чи навіть сотні років, так і залишившись одне для одного чужими. Марта замислено прикусила губу, а перед очима зовсім недоречно постав минулий вечір.

Поцілунки Ярослава, від яких вона забувала, що збиралася сказати, його руки. Власне нетерпіння, яке останнім часом узагалі перестало її слухатися. І те дивне відчуття порожнечі, коли сьогодні вона прокинулася й зрозуміла, що його немає поруч. Якщо Клятва не змушувала її нічого цього відчувати, тоді… Щоки миттєво запалали.

— Дуже цікаво, — пробурмотіла вона й поспішно перегорнула сторінку, наче книга справді могла підслухати її думки.

Та інше питання вже міцно засіло в голові, якщо Ярослав мав право відмовитися, то що насправді сталося в той день, коли її батьки приїхали до Прадавнього Лісу?

Марта відкинулася на спинку крісла й заплющила очі, намагаючись пригадати все, що колись чула від матері. Їй хотілося лише уявити той день, побачити молодих батьків і нарешті зрозуміти, чому відьмак погодився на Клятву, яка змінила життя їх усіх, та замість звичної темряви перед заплющеними очима спалахнуло яскраве біле світло. Наступної миті перед нею вже простягалася дорога настільки справжня, що Марта бачила пил під кінськими копитами, бачила дерева обабіч і довге волосся молодої Катерини, яке шалено билося на вітрі. Кінь ніс її вперед, не реагуючи на натягнуті повіддя, а сама жінка щосили намагалася втриматися в сідлі.

— Мамо?..

Марта інстинктивно подалася вперед, та кімнати навколо більше не було. Зникло крісло, книга на колінах, скляні стіни будинку. Минуле оточило її настільки щільно, що на якусь мить вона забула: все це вже сталося вісімнадцять років тому. Назустріч коневі біг Любомир, батько був зовсім молодим, майже невпізнанним, і лише вираз жаху на його обличчі не залишав сумнівів, ким була для нього жінка, що зараз неслася просто назустріч смерті.

Він майже встиг до неї, та кінь різко смикнувся, Катерина не втрималася в сідлі й упала, а її нога заплуталася у стремені. Тварина продовжила бігти, тягнучи вагітну жінку за собою.

— Ні!

Марта рвонулася до матері, але світ перед нею раптом змінився, не дозволивши побачити продовження. Тепер батько стояв перед Ярославом і благав урятувати Катерину. Відьмак майже не відрізнявся від того чоловіка, який ще вчора спав поруч із нею. Те саме обличчя, постать, волосся, і від цього молоді батьки поруч із ним здавалися ще молодшими. Марта не розбирала кожного слова, проте одне зрозуміла відразу. Ярослав відмовлявся.

Він не хотів давати Клятви й не збирався втручатися в те, що вже мало статися. Любомир продовжував благати, та відьмак залишався непохитним, доки Катерина не простягнула руку й не торкнулася його. У ту саму мить щось змінилося Ярослав завмер, довго дивлячись на жінку, а потім перевів погляд нижче — на її живіт.

— Добре.

Лише одне слово, після якого він назвав свою умову. Рівно через вісімнадцять років, у день народження дитини, він забере її до Прадавнього Лісу. Любомир вагався лише до тієї миті, поки серце Катерини не зупинилося. Після цього вибору в нього вже не залишилося, Ярослав опустився біля неї, і темна сила огорнула понівечене тіло. Її було так багато, що навіть повітря навколо затремтіло, а Марта раптом відчула, якою страшною була ціна порятунку двох життів, і тоді почула слова, які знала все своє життя, хоча до сьогодні ніколи їх не чула:

— Її зватимуть Світлана, і вона стане моєю дружиною.

Картина знову змінилася, і Марта побачила, як батьки залишають Прадавній Ліс, забираючи із собою врятоване життя, а Ярослав залишився, та тільки тепер він уже не стояв. Відьмак лежав на землі, закривавлений, укритий синцями й настільки виснажений відданою силою, що Марті стало боляче просто дивитися на нього. Поруч навколішки сиділа Юстина у ніжній сукні кольору нічного неба й тремтячими руками обережно торкалася його обличчя. Саме тоді Марта остаточно зрозуміла, що більше не хоче цього бачити.

— Досить…

Та минуле не відпускало її, продовжувало тримати серед чужого болю, який чомусь відчувався майже власним.

— Я сказала, досить!

Марта різко розплющила очі й нарешті побачила знайому вітальню, та тільки тепер вона була зовсім іншою. Сніг лежав усюди на підлозі, столиках, дивані, підвіконнях і навіть на книжкових полицях він зібрався пухкими білими шапками. Його намело так багато, що, якби Марта зараз спробувала встати з крісла, напевно, провалилася б мало не по пояс. Лише навколо неї залишилося невелике чисте коло, наче сніг навмисно не наважувався торкнутися своєї господині. Марта приголомшено озирнулася.

— Це ще звідки?..

По щоці повільно скотилася сльоза, а пальці самі розтиснулися. Важка книга зісковзнула з колін і впала вниз, миттєво зникнувши в білому пухкому заметі.

— Ой…

Вона нахилилася, намагаючись розгледіти, куди саме та впала, але в цю мить одна маленька сніжинка піднялася з підлоги. Марта цього навіть не помітила. Сніжинка легко закружляла в повітрі, пролетіла повз її обличчя й попливла до скляної стіни. На мить торкнулася її — і просто зникла, а вже далеко від будинку Ярослав мчав верхи крізь Прадавній Ліс, коли перед його очима несподівано промайнула крихітна біла сніжинка.

Відьмак натягнув повіддя й простягнув долоню. Сніжинка слухняно опустилася на неї та не розтанула від тепла його шкіри. Ярослав кілька секунд мовчки дивився на неї, а тоді важко видихнув.

— Світлано…

Кутики його губ усе-таки сіпнулися в усмішці.

— Я ж просив тебе не зруйнувати наш будинок.

Він потер сніжинку великим пальцем, і та нарешті розчинилася, залишивши після себе ледь відчутний слід чужої сили добре хоч перед від'їздом він замкнув будинок. Поки захист тримався, сила Світлани залишалася всередині й не могла розійтися Прадавнім Лісом, сповістивши кожного його мешканця про те, хто саме оселився за скляними стінами.

Ярослав знову торкнув коня п'ятами, і той одразу прискорив хід. Будинок залишався все далі позаду, а попереду чекала зустріч, якої відьмак уникав багато років, зустріч із тим, кого колись називав другом. І кого тепер уже не знав, ким вважати — старим другом чи ворогом. Дорога тягнулася крізь Прадавній Ліс, і Ярослав уже подолав чималу відстань, коли краєм ока помітив щось дивне, поряд із ним, не відстаючи навіть від магічного коня, летів крихітний перлинний метелик.

Той самий, що ще вранці разом зі своїм близнюком сидів на долоні Світлани.

— Ти ще звідки взявся?

Ярослав змахнув рукою, намагаючись відігнати нахабу, проте метелик лише відлетів убік, зробив у повітрі невелике коло й знову прилаштувався поруч.

— Ох ти ж нахабо…

Відьмак ще кілька секунд спостерігав за ним, а тоді простягнув долоню.

— Хочеш летіти зі мною — будь ласка.

Метелик наче тільки цього й чекав, підлетів ближче й легко опустився на його руку, склавши перлинні крильця.

— Ну що ж, тоді рушаймо разом.

Ярослав знову пришпорив коня, і вони мчали крізь ліси й гори, забираючись усе далі від скляного будинку, доки дерева не стали густішими, а земля під копитами — вологою. Десь попереду вже починалися болотисті землі, серед яких багато років жив той, кого Ярослав колись називав своїм другом. Будинок Чугайстера він побачив здалеку, та майже одразу зрозумів, що щось не так.

— От же ж дурень…

Ярослав зіскочив із коня, навіть не прив'язавши його, й швидко попрямував уперед.

— Що ти коїш, друже?

Марк повільно повернув голову на знайомий голос, і на його обличчі з'явилася втомлена усмішка.

— О-о-о, відьмаче… А я вже й не думав побачити тебе тут. Невже це справді ти? Чи я таки нарешті возз'єднався з Лісом?

— Ще ні.

— Тоді шкода.

— Питай що хочеш і забирайся геть, — додав Чугайстер уже значно холодніше.

Ярослав зупинився за кілька кроків від нього.

— Ти й сам знаєш, навіщо я приїхав.

Марк довго мовчав, але зрештою кивнув.

— Знаю. І так, це був я. Той удар мав стати смертельним.

На обличчі Ярослава нічого не змінилося, він не кинувся на давнього друга, не стиснув кулаків і навіть не підвищив голос. Відповідь лише підтвердила те, що він і без того майже напевно знав.

— Зрозуміло.

Відьмак розвернувся.

— І це все? — долинуло йому в спину.

Ярослав зупинився.

— А що ти хочеш почути?

— Хоча б запитай навіщо.

— Я знаю навіщо. Ти хотів Юстину.

На кілька секунд між ними запала тиша.

— Хотів? — гірко перепитав Марк. — Я кохав її все своє життя.

Ярослав знову рушив до коня, та цього разу Чугайстер пішов за ним.

— Я шість років був поруч із нею, поки вона плакала через тебе. Шість років, Ярославе! Вона кохала тебе настільки, що відмовилася від власної спадкоємиці, від усього, що мала отримати. А ти що зробив?

Відьмак продовжував іти.

— Ти проміняв її на людську дівчину!

Ярослав зупинився, проте не озирнувся.

— Обережніше, Марку.

— А що? Неправду кажу? Що такого запропонував тобі той герцог, що ти погодився віддати йому все? Силу? Життя? Юстину?

— Нічого.

— Тоді навіщо?!

Ярослав мовчав.

Марк наздогнав його й схопив за плече, змушуючи нарешті повернутися.

— Вона обрала тебе! Завжди обирала тебе. А я залишався тим дурнем, який збирав її по шматках щоразу, коли вона знову—

Він замовк.

З-за плеча Ярослава щось випурхнуло.

Крихітний метелик повільно піднявся між ними, розправив перлинні крильця й зробив невелике коло навколо голови відьмака.

Марк відсмикнув руку.

Уся злість на його обличчі зникла так швидко, наче її ніколи й не було.

— Звідки… — прошепотів він.

Ярослав насупився.

— Що?

Чугайстер не відповів, а метелик опустився Ярославові на плече, спокійно склав крильця й завмер.

Марк зблід.

— Не може бути…

— Що саме?

Чугайстер зробив крок ближче, але цього разу вже не намагався торкнутися ні Ярослава, ні метелика, він довго розглядав перлинні крильця, ніби боявся повірити власним очам, а потім повільно перевів погляд на давнього друга.

— Це неймовірно…

— Що саме?

— Ярославе, тобі доведеться порушити Клятву.

Відьмак ледь помітно насупився.

— З якого дива?

— Бо тебе обрала Королева.

Ярослав мовчав, а Чугайстер, сприйнявши його мовчання за нерозуміння, продовжив:

— Думаю, вперше за тисячі років у нашому світі скоро народиться Королева Прадавнього Лісу.

— Народиться?

— Саме так. Якщо я правильно розумію цей знак, її ще немає серед нас. Але вона вже настільки сильна, що її магія торкнулася Лісу раніше за неї саму й обрала собі захисника. Марк кивнув на метелика, який спокійно сидів на плечі Ярослава.

— Тебе.

Ярослав не перебивав, саме заради цього він і приїхав. Йому потрібен був хтось, хто знав про старі сили більше за нього самого, а Чугайстер був чи не єдиним у всьому Прадавньому Лісі, хто пам'ятав часи, про які інші давно читали лише в старих книгах. Марк тим часом простягнув долоню до метелика, проте не торкнувся його.

— Він не просто створений її силою. Подивись уважніше. Частина цієї сили залишилася в ньому, але сам він підкоряється твоїй волі. Королева не лише освятила тебе своїм охоронцем… — Чугайстер примружився. — Схоже, ти ще й її обранець.

Ярослав ледь помітно стиснув щелепи.

— А сила?

— Холод, без сумніву. Але це лише те, що я можу побачити зараз. І якщо ненароджена Королева вже здатна створити щось подібне та передати через нього частину власної волі… — Марк похитав головою. — Ох, відьмаче. Вона буде неймовірно сильною, але потім його вираз раптом змінився.

— Хоча дещо тут не сходиться.

— Що саме?

— Зорепад.

Ярослав мовчав.

— Народження Королеви неможливо приховати. Небо мало б спалахнути так, щоб це побачили навіть люди за межами наших земель. А такого зорепаду не було вже тисячі років. Отже, вона ще не народилася. Мабуть, це станеться зовсім скоро. Марк замислено потер підборіддя, а потім раптом завмер.

— Ой, лихо…

— Що тепер?

— Твоя Клятва.

У його голосі більше не залишилося ані насмішки, ані колишньої злості.

— Якщо Королева справді обрала тебе, стару Клятву доведеться розірвати. Ти не зможеш одночасно належати їй і залишатися пов'язаним із тією дівчиною.

Ярослав нарешті подивився на нього уважніше.

— І що тоді?

— Ти сам знаєш.

— Хочу почути від тебе.

Чугайстер важко видихнув.

— Дівчина помре. А разом із нею її мати й усі, чиї життя тримає ваша Клятва.

На кілька секунд між ними запала тиша, і Марк опустив очі.

— Мені шкода, Ярославе. Справді шкода. Особливо тепер, коли я знаю, що сам колись намагався забрати в неї життя.

Він відійшов на крок, а тоді гірко всміхнувся.

— Ну що ж, відьмаче… Схоже, твоя доля — розбивати жінкам серця.

Ярослав підняв брову.

— Закінчив?

— Майже. — Марк поглянув на нього. — Тільки цього разу одним розбитим серцем не обійдеться. Одну з них ти таки вб'єш.

— Чому вбили ту Королеву?

Чугайстер на мить замовк, а потім знизав плечима.

— О-о-о, про це тобі краще запитати у відьом. Їхніх рук справа.

Ярослав повільно повернув до нього голову.

— Ти справді думаєш, що в цьому Лісі знайдеться бодай одна відьма, яка захоче зі мною розмовляти?

Марк не витримав і розсміявся.

— А й справді. Я й забув, що ти для них тепер мало не особистий ворог.

— Не мало не.

— Ну добре, ворог. — Чугайстер махнув рукою.

— Хоча Юстина могла б мені розповісти, вона знає старі історії не гірше за тебе.

— Не чіпай її, — цього разу голос Марка змінився миттєво. — Вона вирішила продовжити свій рід.

Ярослав уважніше глянув на нього.

— Що?

— Думаю, вона вже вагітна.

Кілька секунд відьмак мовчав, а потім лише кивнув.

— Он як… Ну що ж, вона має на це право.

Марк примружився, наче намагався знайти на його обличчі бодай тінь ревнощів.

— Ой, Ярославе, тільки не починай зараз драму. Ти її не кохав.

— Кохав.

— Якби кохав, Клятва не подіяла б.

Ярослав уже відкрив рота, але вчасно зупинився. Подіяла б, навіть якби він устиг одружитися з Юстиною, навіть якби прожив із нею десятки років, того дня все одно почув би прохання ненародженої чаклунки, і тепер він це знав, але Маркові знати про це поки не обов'язково.

— Якщо знаєш, чому вбили Королеву, кажи. Якщо ні — можеш і далі сидіти тут та чекати свого забуття.

— Ох, який же ти ще юний, — протягнув Чугайстер.

Ярослав повільно повернувся до нього.

— Мені сто чотирнадцять.

— От я й кажу — хлопчисько.

Марк засміявся, але цього разу в його сміхові вже не було колишньої гіркоти, він поглянув угору, на крони Прадавнього Лісу, потім на перлинного метелика, який усе ще спокійно сидів на плечі відьмака. І раптом усмішка зникла.

— А знаєш… я передумав.

— Щодо чого?

— Щодо забуття.

Ярослав звів брову, а Чугайстер повільно випростався, ніби сама думка про те, що він щойно побачив, повернула йому частину давно втраченої сили.

— Якщо ти справді носиш на плечі знак майбутньої Королеви, то скоро почнеться нова ера. — Він провів долонею по довгому волоссю й хитро всміхнувся. — А я прожив надто довго, щоб пропустити найцікавіше.

— П'ять хвилин тому ти хотів стати деревом.

— П'ять хвилин тому я не знав, що в Прадавньому Лісі знову буде Королева.

— Ти нестерпний.

— А ти молодий тож звикнеш.

Ярослав фиркнув.

— Тепер розповідай.

Марк уже не усміхався.

— Добре. Але якщо хочеш зрозуміти, чому відьми вбили останню Королеву, спочатку тобі треба зрозуміти, ким вона була.

— Та Королева була неймовірно вродливою, зовсім юною і вже носила під серцем маленьке життя.

Ярослав одразу насупився.

— Хіба чаклунки можуть мати дітей?

— Ні. Чаклунки — ні. А Королева може.

Відьмак мовчки чекав продовження.

— Щоправда, навіть для неї це майже неможливо. Спадкоємицю Королева може народити лише від чоловіка, якого по-справжньому покохає, і тільки якщо саме він стане її першим чоловіком. Сам розумієш, скільки всього має збігтися: залишитися цнотливою, зустріти своє єдине кохання, обрати саме його…

— І вона обрала?

— Обрала. І завагітніла.

— Від кого?

Марк фиркнув.

— Яка різниця? Я ж не родовід тобі переказую. Головне, що вона його покохала й носила його дитину. А тодішні відьми, треба сказати, були зовсім не такими, як зараз.

Ярослав скептично глянув на нього.

— Та ну, Марку. Вони завжди були відьмами.

Чугайстер замислився, а тоді кивнув.

— А й то правда.

Ярослав ледь помітно похитав головою, але не перебивав.

— Сила Королеви була ніжного перлинно-бірюзового кольору. Вона володіла водою настільки, що чула моря, могла змінювати течії річок і кликати воду навіть там, де її не було. Та справа була не лише в силі. Перед Королевою мали схилити голову всі магічні істоти Прадавнього Лісу. І відьми також.

Марк замовк, пригадуючи давно минулі часи.

— Одній із них це страшенно не подобалося. Вона постійно повторювала щось на кшталт: "Чому ми маємо схилятися перед нею, якщо всі ми однакові?" Що саме сталося між ними, я вже не пам'ятаю. Та, здається, там був замішаний ще й обранець Королеви.

— Чоловік?

— Можливо. А може, відьма просто його хотіла. За стільки років ця історія обросла такою кількістю пліток, що я вже не відрізню правду від вигадки. Але закінчилося все однаково: відьми об'єднали силу й убили Королеву.

— Вагітну. Разом із ненародженою спадкоємицею.

Ярослав повільно звів на нього погляд, на обличчі відьмака нічого не змінилося, та голос став помітно холоднішим.

— І Ліс дозволив?

— Ні. Ліс їх покарав.

Марк зірвав травинку й покрутив її між пальцями.

— Відтоді відьми й мають силу…

— Я знаю, якою силою володіють відьми, — перебив Ярослав.

— Мене більше цікавить інше. Тобі ніколи не здавалося дивним, що серед них немає жодної виняткової? Люди різні, характери різні, здібності різні, а магія відьми завжди однакова.

Ярослав здивовано підняв брови.

— Цього я, до речі, не знав.

— Серйозно?

— На відміну від тебе, поруч зі мною багато років жила одночасно зла, засмучена й дуже балакуча відьма. Юстина розповіла мені чимало такого, чого відьми зазвичай не розповідають нікому.

Згадка про неї стерла усмішку з його обличчя.

— Від неї я й дізнався, що ви збиралися піти в забуття разом.

Ярослав повільно повернув голову.

— Тому ти це зробив.

— Тому.

Марк уже не намагався жартувати.

— Я знав про Клятву. Знав, що дівчина пов'язана з тобою, і розумів: доки вона жива, ти не зможеш просто взяти Юстину за руку й зникнути разом із нею. Тому я прив'язав її життя до твого ще сильніше.

— Завдавши дитині смертельного удару.

— Вона не мала померти.

— Ти був у цьому впевнений?

Чугайстер відвів погляд.

— Майже.

— Чудово.

— Ярославе, я шість років прожив серед людей заради цього. Ти навіть не уявляєш, як важко було весь час залишатися поруч із тим хлопчиком, не викликаючи підозр.

— Марком.

Чугайстер криво всміхнувся.

— Ти вже здогадався.

— Давно.

Кілька секунд вони дивилися один на одного, а потім Ярослав перевів погляд на перлинного метелика. Тепер усе складалося майже повністю.

Майже.

Марк теж простежив за його поглядом і раптом знову посерйознішав.

— От тільки тепер у нас значно більша проблема.

— Яка ще?

— Королева.

Ярослав мовчав.

Чугайстер кивнув на метелика.

— Якщо її сила вже прокинулася настільки, що вона здатна створювати живу магію й обирати собі охоронця ще до власного народження, то після зорепаду про неї дізнається весь Ліс. І повір мені, відьмаче: не всі зрадіють її поверненню.

Він примружився.

— Тож що будемо робити з цією Королевою?

— Що ти будеш робити з нею, я не знаю, — Марк знизав плечима. — Вона обрала тебе, тож тепер це твоє лихо.

— Дуже дякую.

— Завжди радий допомогти, друже.

Ярослав уже хотів закінчити розмову, та Марк знову глянув на метелика.

— От тільки Клятва…

Відьмак повільно повернув до нього голову.

— Тебе досі турбує моя Клятва?

— А тебе хіба ні? Якщо Королева справді обрала тебе, рано чи пізно доведеться вирішувати, що робити з тією дівчиною.

— З цим я розберуся сам.

— Як знаєш.

Марк замовк, але Ярослав не поспішав іти. Від самого початку розмови одна деталь не давала йому спокою.

— А мене турбує інше.

— Що саме?

— Ти сказав, що попередня Королева була вагітною.

— Була.

— І вона народила б спадкоємицю свого трону?

Марк кілька секунд дивився на нього, а тоді голосно розсміявся.

— Ах, ну ти й даєш, Ярославе! Звісно, ні.

— Тоді навіщо назвав її дитину спадкоємицею?

— Бо це була б її донька, а отже, вона успадкувала б материнську кров, силу й усе те, що чаклунка здатна передати своїй дитині. Але не корону. Королевою не стають лише тому, що твоя мати нею була.

Ярослав насупився.

— Тоді як обирають наступну?

— Ніяк. Її взагалі ніхто не обирає. Королева залишається Королевою, доки живе. Сто років, тисячу, десять тисяч — не має значення. І лише коли її не стає, десь у світі народжується наступна.

— Одразу?

— Кажуть, що так. Хоча хто його знає? — Марк розвів руками. — Останню вбили тисячу років тому, а нової ми так і не побачили.

— А її донька?

— Була б чаклункою. Можливо, надзвичайно сильною. Можливо, успадкувала б силу матері, але Королевою залишалася б її мати, і жодна істота Лісу не була б зобов’язана схиляти голову перед донькою.

Ярослав знову поглянув на перлинного метелика. Це була відповідь на питання, якого він насправді не ставив уголос. Якщо Світлана колись народить йому доньку, дитина не успадкує її корону.

— Отже, Королева не передає свій статус дитині.

— Саме так.

— А після смерті однієї має народитися інша.

— Якщо вірити старим переказам.

— Але не народилася.

Марк фиркнув.

— Ярославе, ми зараз серйозно обговорюємо Королеву, якої ніхто не бачив тисячу років, за метеликом, створеним чаклункою, яких, якщо подумати, теж уже не залишилося. Половина того, що я тобі розповідаю, — старі легенди. Ярослав повільно кивнув, саме це його й непокоїло. Бо те, що Чугайстер називав легендою, зараз сиділо на його плечі й ворушило перлинними крильцями, а сама Королева, про існування якої Марк навіть не здогадувався, чекала на нього вдома. І, судячи зі сніжинки, що наздогнала його посеред Прадавнього Лісу, вже потроху перетворювала їхній будинок на зиму.

Марта ще кілька секунд злякано дивилася на власну вітальню, яку тепер було майже неможливо впізнати. Сніг лежав усюди, вкривав меблі, підлогу, сходи й підвіконня, а подекуди намело такі замети, що крізь них довелося б буквально пробиратися.

— Ну чому так багато снігу? — обурено промовила вона вголос. — Чому я не могла створити якусь квіточку? Або метеликів? Вони хоча б будинок не засипають.

Перлинний метелик, що досі крутився неподалік, одразу злетів вище й закружляв над її головою. Марта підняла на нього очі.

— Що? Я маю зрозуміти, що ти хочеш мені сказати?

Метелик зробив ще одне коло, а потім стрімко пірнув просто в замет.

— Ти куди?!

За мить він вилетів назад, обтрусив із крилець крихітні сніжинки й знову завис перед нею.

Саме там, під снігом, лежала книга.

Марта примружилася.

— Книга? Ти кажеш, мені треба подивитися у книзі?

Метелик заворушив крильцями.

— Ну добре. От тільки як мені до неї дістатися?

Вона обережно опустила босу ногу в сніг, очікуючи провалитися мало не по коліно. Та не провалилася, щойно стопа торкнулася білої поверхні, сніг перед нею сам розступився, звільняючи невелику ділянку підлоги. Марта завмерла.

— Ого…

Зробила ще один крок, і сніг знову слухняно відступив вона ступила праворуч — він розійшовся праворуч, повернулася ліворуч — і там перед ногами одразу відкрилася чиста підлога. На губах Марти повільно з'явилася усмішка.

— А якщо так?

Вона зробила кілька швидких кроків, розвернулася на місці й, уже зовсім забувши про переляк, закружляла посеред кімнати. Сніг підкорився, спочатку навколо її ніг піднявся легкий білий пил, потім до нього приєдналися цілі жмені снігу, а за кілька секунд довкола Марти вже кружляв справжній білосніжний вихор.

— Я це роблю! — захоплено вигукнула.

Вона розвела руки ширше й закружляла ще швидше й разом із нею закружляла вся кімната. Сніг здіймався з меблів, сповзав зі сходів, злітав із книжкових полиць і вливався в один величезний білий потік. Марта сміялася, навіть не помічаючи, як дедалі більше сили вкладає у власну забавку, а потім просто зупинилася. І сніг зник. Не розтанув, не впав на піндлогу й не перетворився на воду, а просто щез. Марта здивовано озирнулася на чисту вітальню.

— Ой…

Вона й гадки не мала, куди його поділа, а за багато кілометрів від скляного будинку Марк раптом підняв голову. Перша сніжинка впала йому просто на ніс.

— Що за?..

Друга опустилася на плече, а потім навколо чоловіків закружляли сотні. Ярослав навіть не здивувався, він повільно заплющив очі.

— Це вона?!

— А хто ще?

Марк уже хотів щось відповісти, коли метелик на плечі Ярослава раптом злетів. Спочатку зробив одне коло, потім друге. А тоді почав кружляти між сніжинками все швидше й швидше, ніби повторював чиїсь рухи, яких тут ніхто не міг бачити. Ярослав простежив за ним поглядом і ледь помітно всміхнувся. Він уже здогадався. Вона танцює. Марк простягнув долоню й кілька сніжинок одразу опустилися на шкіру, але навіть не подумали розтанути. Він поворушив пальцями, уважно розглядаючи їх, і веселість на його обличчі поступово змінилася задумливістю.

— Ярославе, я поки не знаю, хто вона така, але думаю, нам краще нікому не розповідати, наскільки вона прекрасна.

Відьмак одразу глянув на нього.

— З чого ти взяв, що вона прекрасна?

Марк витримав коротку паузу, а тоді голосно розсміявся.

— Ох, відьмаче, та ти вже її ревнуєш!

— Я не ревную.

— Авжеж. Я щойно сказав, що не знаю, хто вона, запропонував приховати її силу від усього Лісу, а тебе зачепило лише те, чому я назвав її прекрасною.

Ярослав не став відповідати, чим лише сильніше розвеселив Чугайстера.

— Їдь уже до своєї дівчини й думай, як пояснюватимеш, що тебе обрала майбутня Королева, а тому вашу Клятву доведеться розірвати.

— Я б радий…

— Що?

— Дякую за пораду, — перебив його Ярослав. — Зі своєю друж… Світланою я якось розберуся сам.

Марк перестав усміхатися й уважно подивився на нього, наче випадкова обмовка здалася йому значно цікавішою, ніж мала б. Та розпитувати не став, а Ярослав тим паче не збирався нічого пояснювати. Він лише змахнув рукою, закликаючи коня, і невдовзі той уже мчав до них крізь дерева.

— Думаю, скоро ще побачимося, — промовив відьмак, піднімаючись у сідло.

— Авжеж. Тепер я вже нікуди не збираюся.

— А ще годину тому хотів піти в забуття.

— Бо ще годину тому не знав, що мені є заради чого залишитися. Тепер дочекаюся зорепаду, а там подивимося, що принесе нам нова ера.

Ярослав лише похитав головою, торкнув коня п'ятами й помчав геть. Марк проводжав його поглядом, доки вершник остаточно не зник поміж дерев, а стукіт копит не розчинився в шумі Прадавнього Лісу. Тільки тоді Чугайстер знову розтиснув долоню, кілька сніжинок усе ще лежали на ній, холодні й зовсім не схожі на звичайний сніг.

— Обіцяю, моя Королево, цього разу я не дозволю вас убити. Ліс надто довго чекав нового життя, щоб знову його втратити.

Марк струсив сніг із долоні й нарешті звернув увагу на власний одяг. За час, проведений в очікуванні забуття, тканину подекуди вже вкрив мох, а крізь нього пробивалися тоненькі зелені паростки. Ще трохи — і Ліс справді забрав би його до себе, але тепер сама думка про це здавалася безглуздою.

— Схоже, доведеться привести себе до ладу. А там, дивись, ще й Академію стихій відновлювати доведеться. Якщо Королева повертається, може, й чаклунки з відьмаками знову почнуть народжуватися.

Він уже рушив до будинку, та біля самого порога зупинився й востаннє поглянув туди, де зник Ярослав, Чугайстер прожив надто довго, щоб не помічати очевидного. Ярослав щось приховував, обмовлявся, дивно реагував на будь-яку згадку про невідому Королеву, а її метелик чомусь обрав саме його. Марк тихо засміявся.

— Не хвилюйся, відьмаче. Я не збираюся витягувати з тебе правду, нехай твоя Світлана спочатку засяє.

І зачинив за собою двері, а Ярослав тим часом уже мчав далі крізь Ліс. Повертатися додому він збирався не одразу, бо залишалася ще одна зустріч, якої тепер не хотів відкладати: Юстина.

Якщо Марк мав рацію, вона нарешті відпустила минуле й незабаром могла стати матір'ю. Ярослав не знав, як вона зустріне його після всього, що між ними сталося, проте саме Юстина могла розповісти те, чого не пам'ятав навіть Чугайстер: чому відьми насправді об'єдналися проти останньої Королеви й що саме сталося тієї ночі тисячу років тому. Він пришпорив коня, і той понісся швидше, залишаючи позаду гори та старі володіння Марка.

Десь далеко звідси, за найсильнішим захистом, який Ярослав зміг накласти на скляний будинок, залишалася Світлана. За один день на самоті вона встигла засипати їхню вітальню такою кількістю снігу, що частина її сили наздогнала його за багато кілометрів від дому. Від самої думки про те, що вона встигне зробити за наступний день, Ярослав важко видихнув.

— І це я залишив її саму лише на кілька…

Перлинний метелик, що весь цей час летів поруч із конем, одразу закружляв швидше. Ярослав скосив на нього очі.

— Навіть не починай. Ти їй допомагав.

Метелик зробив ще одне невинне коло.

— Я так і знав.

Ярослав ледь усміхнувся й знову пришпорив коня.

— Я вже їду, моя чаклунко.

Та як би сильно йому не хотілося швидше опинитися вдома, змусити магічного коня мчати ще швидше було просто неможливо. Той і без того летів поміж дерев так стрімко, що ліс навколо зливався в суцільну зелену смугу. А в їхньому будинку від недавньої снігової бурі вже не залишилося й сліду. Щаслива Марта все ще кружляла посеред вітальні, раз по раз озираючись навколо й не вірячи, що їй справді вдалося самотужки впоратися з усім снігом. Після першого переляку власна магія вже не здавалася такою страшною. Навпаки, хотілося сміятися, пробувати ще й нарешті зрозуміти, на що вона здатна, а перлинний метелик кружляв разом із нею, ніби теж радів маленькій перемозі.

— Ну що, метелику, в будинку все як було, — задоволено промовила Марта, зупинившись посеред кімнати. — Думаю, той нестерпний відьмак навіть не дізнається про мої маленькі шалості.

Вона хитро всміхнулася, уявивши, як Ярослав повернеться й навіть не здогадається, що ще зовсім недавно у вітальні можна було потонути в заметах. Та усмішка поступово згасла Марта подивилася на величезні скляні вікна, за якими простягався Прадавній Ліс, і раптом особливо гостро відчула, наскільки тихо в цьому будинку без нього.

— Я таки сумую за тобою, — зізналася вона вже зовсім іншим голосом. — Повертайся швидше.

Важко видихнувши, Марта попрямувала до кухні.

— І чого я так зголодніла?..

Вона навіть не помітила, як разом із її словами ледь ворухнулося повітря, легкий подих вітру ковзнув поміж деревами, підхопив її тихе прохання й поніс далеко за межі захищеного будинку. Ярослав саме мчав крізь Ліс, коли вітер раптом торкнувся його обличчя.

"Повертайся… Сумую за тобою."

Він одразу натягнув повіддя трохи сильніше, не зупиняючи коня, і прислухався. Голос зник так само швидко, як з'явився, але Ярослав упізнав би його серед тисяч інших на його губах повільно з'явилася ніжна усмішка.

— Я теж сумую, Світлано.

Він нахилився ближче до шиї коня й пустив його далі бо тепер додому хотілося ще сильніше.

Марта швидко перекусивши канапками зі смачним чаєм, прибрала за собою посуд і задоволено озирнулася на чисту кухню.

— А не так уже й важко.

Навіть дивно, у батьківському маєтку вона майже ніколи не замислювалася над тим, скільки всього робили слуги. Тут же за кілька днів навчилася сама вмикати воду, користуватися плитою, готувати собі їжу, а сьогодні ще й примудрилася прибрати наслідки власної снігової бурі, вже повернувшись до вітальні, Марта помітила на підлозі залишену книгу. Підняла її, машинально перегорнула кілька сторінок, але майже одразу закрила.

— Ні. З мене на сьогодні досить.

Після всього, що ця книга вже встигла їй показати, бажання дізнаватися щось нове раптом зникло. Марта залишила її на маленькому столику й попрямувала до ванної кімнати. Цього разу з купіллю вона впоралася без пригод: наповнила її теплою водою, високо підібрала волосся, щоб не намочити, й обережно занурилася майже по плечі.

— Як же добре…

Вона заплющила очі й розслабилася, у маєтку на таку купіль довелося б чекати, поки слуги принесуть воду, нагріють її й підготують усе необхідне. Тут достатньо було одного руху.

"— А жити заміжньою за магом доволі приємно."

Марта сама всміхнулася власним словам, але майже одразу згадала розмову з паном Іваном й усмішка повільно зникла, лікар був щиро здивований тим, що між нею та Ярославом досі нічого не сталося. За його словами, чоловік мав би завершити шлюбний обряд ще першої ночі, а Ярослав не поспішав. Навіть тоді, коли вона сама дозволяла йому більше, він зупинявся.

Може, тому що не кохає мене?

Від цієї думки всередині стало неприємно, та й як він міг покохати її за кілька днів, якщо до цього в його житті була Юстина? Перед очима одразу постало обличчя відьми. Неймовірно вродливої, дорослої, впевненої в собі жінки, поруч із якою Марта раптом відчула себе зовсім юною й недосвідченою. А наступної миті образ змінився. Замість Юстини вона побачила відьму з книги. Ту саму моторошну постать, яку кілька годин тому поспішила перегорнути, не бажаючи навіть розглядати.

Тільки тепер це був уже не малюнок із книги. Відьма стояла просто перед купіллю, настільки справжня, що Марта на мить перестала дихати, не розуміючи, звідки вона взялася і чи справді бачить її перед собою. Губи незнайомої жінки поворухнулися, і чужий голос прозвучав так виразно, наче вона справді перебувала поруч:

— Її треба вбити. І дитину також.

— Що?..

Марта різко заплющила очі й змахнула рукою, намагаючись прогнати моторошне видіння, а коли знову наважилася подивитися, ванна кімната була порожньою, лише вода тихо колихалася навколо неї.

— Що це зараз було?..

Марта притиснула долоню до грудей, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття, і несподівано згадала Юстину — її напад і той страшний удар, після якого вона опинилася на снігу, стікаючи кров’ю. Тоді відьма справді хотіла її смерті, а Марта так і не зрозуміла чому.

— Чому Юстина хотіла мене вбити?.. — тихо промовила вона, усе ще дивлячись на те місце, де щойно стояло видіння.

Марта більше не захотіла залишатися у воді. Обережно вибралася з купелі, витерлася великим рушником і вже біля дверей зрозуміла, що спальну сорочку з собою не взяла.

— От лихо…

Обмотуватися рушником вдруге їй не хотілося, у будинку все одно нікого не було, Ярослав мав повернутися невідомо коли, тож Марта, недовго думаючи, залишила рушник у ванній і зовсім оголена попрямувала через спальню до гардеробної. Вона ще не знала, що її відьмак уже мчав додому, Марта ступила до спальні й одразу зупинилася, Ярослав стояв просто перед нею, увесь у чорному, ще в тому самому одязі, в якому вирушив з дому. На його обличчі ще залишалася тривога, наче всю дорогу додому він очікував побачити щось страшне. Та варто було переконатися, що з нею все гаразд, як напруження поступово зникло, поступаючись зовсім іншій емоції. Марта вперто дивилася йому в очі, хоча чудово помітила, як погляд чоловіка повільно ковзнув нижче.

— Ого… — нарешті промовив він. — Якщо ти щоразу зустрічатимеш мене в такому вигляді, я почну значно частіше залишати будинок.

Марта відчула, як запалали щоки.

— Ярославе, не дивись.

— Вибач, Світлано, але я не можу.

Вона обурено звела брови.

— Чого саме ти не можеш?

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Перестати дивитися.

Марта вже хотіла прикритися руками, але раптом зупинилася. Ще вчора вона, напевно, втекла б назад до ванної, загорнулася в найбільший рушник, який тільки знайшла б, і не показувалася йому щонайменше пів години. Та сьогодні згадала розмову з паном Іваном: Ярослав був її чоловіком, і якщо вже зовсім чесно, він однаково бачив її без одягу, коли рятував, лікував і переодягав. А останні кілька днів узагалі поводився так, наче найбільше боявся не її оголеного тіла, а того, що сам може дозволити собі зайве. Марта повільно опустила руки.

— Ну що ж… Дивись, якщо тобі так хочеться.

Ярослав явно не очікував від неї такої відповіді. Усмішка ще торкалася його губ, але дивився він уже зовсім інакше — так відверто й захоплено, що Марті вистачило лише кількох секунд, перш ніж її нещодавня сміливість почала стрімко зникати.

— Нестерпний відьмак…

Марта більше не витримала його погляду, швиденько прослизнула повз нього й сховалася в гардеробній. Лише там, залишившись наодинці, вона сердито тупнула босою ногою, сама не розуміючи, на кого злиться більше — на Ярослава чи на власну несподівану сміливість.

— Як я взагалі могла вийти до нього повністю голою?..

Дивно, але по-справжньому соромно їй не було. Щоки палали, серце досі калатало, та Марта вже не хотіла ховатися від Ярослава чи картати себе за те, що він побачив її оголеною. Схоже, розмова з паном Іваном таки допомогла їй, Марта нарешті починала розуміти, що близькість між чоловіком і дружиною не обмежувалася тим страшним описом із книжки, який колись так її налякав. Ярослав уже показав їй інше: поцілунки могли бути ніжними, дотики — приємними, а зупинитися можна було будь-якої миті. І, мабуть, найважливіше — їй самій дедалі частіше хотілося його близькості. Від цієї думки Марта знову почервоніла.

— Ох, Світлано…

Вона швидко натягнула вже звичну нічну сорочку, яка ще зовсім недавно здавалася їй неймовірно відвертою, а тепер чомусь уже не викликала бажання негайно прикритися. Згадавши, як кілька хвилин тому Ярослав дивився на її оголене тіло, Марта мимоволі усміхнулася. Схоже, думка про те, що чоловік її не бажає, була дуже дурною. З гардеробної вона вийшла вже значно сміливіше, проте не встигла зробити й кількох кроків, як Ярослав опинився поруч, підхопив її на руки й поніс до ліжка.

— Ярославе!

Він навіть не збирався зупинятися, за мить Марта вже стояла колінами на м'якій постелі, а відьмак був зовсім поряд, його погляд ковзнув по її нічній сорочці.

— Дарма ти її одягла.

Марта нерозуміюче кліпнула.

— Кого?

— Одяг, Світлано.

Вона опустила очі на себе, а коли знову поглянула на нього, на губах Ярослава вже з'явилася та сама небезпечна усмішка.

— Тепер мені доведеться його знімати.

— Знімати з мене? — перепитала Марта, хоча прекрасно зрозуміла, що саме він сказав.

— Так. А ти що думала? Пробіжиш повз мене оголеною — і на цьому все?

— Тебе взагалі не мало бути вдома! — одразу знайшлася вона. — Ти написав, що повернешся за кілька днів, а ще навіть ця ніч не закінчилася.

Ярослав на мить затримав на ній погляд.

— Сьогоднішня ніч може ще дуже довго не закінчуватися.

— Що?

Відповіді Марта так і не отримала бо Ярослав лише нахилився до неї й торкнувся її губ легким поцілунком, він поцілував її так швидко, що Марта навіть не встигла оговтатися. Вона ще пам’ятала той довгий поцілунок, після якого губи пекли й гуділи, але цього разу Ярослав майже одразу притягнув її міцніше. Одна його рука стиснула її сідницю, а губи залишили її вуста й торкнулися шиї.

Марта мимоволі відхилила голову, відкриваючись його поцілункам Ярослав не поспішав він повільно пройшовся губами вздовж шиї, перейшов на інший бік, і від цієї неквапливої ніжності її тіло реагувало зовсім не так, як вона очікувала. Його вільна рука тим часом відшукала на талії шнурок сорочки й потягнула за нього. Вузол легко піддався, і Марта відчула, як тканина послабшала.

Ярослав піднімав її повільно, майже не торкаючись шкіри пальцями, і весь цей час продовжував цілувати її шию, ніби навмисне не дозволяв їй зосередитися на тому, що роблять його руки. Коли край сорочки ковзнув вище й оголив груди, Марта ледь помітно здригнулася, а Ярослав одразу завмер. Не відсторонився і не продовжив. Просто залишився зовсім близько, даючи їй можливість самій вирішити, чи хоче вона цього.

Марта кілька секунд дивилася на нього, відчуваючи, як шалено калатає серце бо ще зовсім недавно вона неодмінно схопилася б за сорочку й прикрилася, а зараз повільно підняла руки над головою.

Він поцілував її так швидко, що Марта навіть не встигла оговтатися. Вона ще пам’ятала той довгий поцілунок, після якого губи пекли й гуділи, але цього разу Ярослав майже одразу притягнув її міцніше. Одна його рука стиснула її сідницю, а губи залишили її вуста й торкнулися шиї. Марта мимоволі відхилила голову, відкриваючись його поцілункам. Ярослав не поспішав. Повільно пройшовся губами вздовж шиї, перейшов на інший бік, і від цієї неквапливої ніжності її тіло реагувало зовсім не так, як вона очікувала.

Його рука тим часом відшукала на талії шнурок сорочки й потягнула за нього, вузол легко піддався Марта відчула, як тканина послабшала, а Ярослав піднімав її повільно, майже не торкаючись шкіри пальцями, і весь цей час продовжував цілувати її шию, ніби навмисне не дозволяв їй зосередитися на тому, що роблять його руки.

Коли край сорочки ковзнув вище й оголив груди, Марта ледь помітно здригнулася, а Ярослав одразу завмер. Не відсторонився і не продовжив. Просто залишився зовсім близько, даючи їй можливість самій вирішити, чи хоче вона цього. Марта кілька секунд дивилася на нього, відчуваючи, як шалено калатає серце, ще зовсім недавно вона неодмінно схопилася б за сорочку й прикрилася її, а зараз повільно підняла руки над головою.

Ярослав повільно потягнув сорочку вгору, остаточно звільняючи її від тканини. Марта мовчала, лише стежила за його руками й відчувала, як разом із кожним рухом зникає ще крихта тієї сором’язливості, яка зовсім недавно змусила б її втекти й сховатися. Вона чудово пам’ятала їхнє стоп-слово. Пам’ятала, що достатньо вимовити його — і Ярослав одразу зупиниться. Та зупиняти його не хотілося.

Коли ніжна тканина сорочки нарешті впала на підлогу, він знову торкнувся губами її шиї. Цього разу Марта вже сама потягнулася назустріч, трохи відхиливши голову й дозволяючи більше. Його поцілунки ковзнули до ключиці, затрималися там, а потім повільно рушили нижче, залишаючи на шкірі теплу доріжку, Марта затамувала подих, а коли його губи вперше торкнулися грудей, вона вже не здригнулася й не спробувала прикритися, навпаки, з її вуст зірвався тихий стогін, якого вона сама від себе не очікувала. Ярослав почув, і зрозумів, його язик ковзнув по чутливій шкірі, а за мить зуби ледь торкнулися її, настільки обережно, що замість болю тілом пройшла нова хвиля незнайомого відчуття. Він знову змінив поцілунок на ніжний, спустився трохи нижче, а потім повернувся до другої груді вже сміливіше.

— Ох, Ярославе…

Марта сама притиснулася до нього сильніше. Тепер їй уже не хотілося думати, чи правильно вона поводиться, що дозволено дружині й чого вона мала б соромитися, їй хотілося тільки відчувати його губи й не втрачати тієї дивної, майже нестерпної теплоти, що розливалася тілом, але Ярослав продовжив спускатися поцілунками нижче — до живота, затримався біля пупка й рушив ще трохи далі.

А потім несподівано підхопив її за стегна, Марта навіть не встигла нічого сказати, як опинилася на ліжку Ярослав одним рухом стягнув із себе сорочку й кинув її кудись убік, навіть не дивлячись, куди вона впала, а вже наступної миті знову був над нею. Цього разу його поцілунок не мав нічого спільного з тією обережною ніжністю, з якої все почалося, він цілував її гаряче, вимогливо, і Марті довелося підлаштовуватися під зовсім інший ритм. Та дуже швидко вона перестала навіть намагатися наздогнати його й просто відповіла так, як хотілося їй самій.

Його тіло притискалося до її, і Марта вже надто добре відчувала, наскільки сильно він її бажає. Його рука повільно ковзнула нижче й завмерла саме там, де закінчувалося все, що Марта вже встигла пізнати, і починалося те, чого між ними ще ніколи не було. Марта не відсторонилася й не зупинила його, а лише потягнулася ближче, вперше дозволяючи собі не боятися того, що мало статися між ними. Вона вже була готова довіритися йому до кінця, коли Ярослав несподівано завмер.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️