Пролог

— Тримайся, кохана… Ми вже майже дісталися. Герцог Любомир ще сильніше стиснув поводию і за кілька крутих поворотів між засніженими смереками він нарешті побачив те, що шукав. Тонкий стовп диму здіймався просто посеред прадавнього лісу Карпат. Це була не пожежа, дим повільно здіймався в небо й закручувався у химерні спіралі, ніби сам вітер оберігав це місце від сторонніх очей.

— Любомире… — ледь чутно прошепотіла його дружина. Вона обіймала руками вже добре округлий живіт. — Мені дуже холодно...

Її губи посиніли, а кожен подих ставав дедалі слабшим.

— Не смій засинати, — хрипко відповів він, жінка ледь похитала головою.

— Якщо... доведеться обирати... рятуй не мене... а нашу дитину...

— Не говори так!

Любомир різко смикнув поводи.

— Но-о! Швидше!

Коні рвонули вперед, здіймаючи копитами сніг. Повозка підстрибувала на заметеній дорозі, але герцог уже не зважав ні на ями, ні на кригу. Він був готовий розбити її вщент, аби лише встигнути. За мить вони зупинилися біля невеликої дерев'яної хатини. Двері вже були відчинені, і на порозі стояв її господар. Він був високий, широкоплечий, та спокійний. Його сіро-зелені очі здавалися незвичайними. У їхній глибині мерехтіли золотаві відблиски, наче всередині палало живе полум'я. Любомир зіскочив із повозки й, не вагаючись ані миті, впав перед незнайомцем на коліна.

— Благаю... урятуйте їх!

Чоловік нічого не відповів, він мовчки підійшов до повозки й зазирнув усередину. Молода вагітна жінка лежала неприродно нерухомо. Її одяг був просочений кров'ю, руки тремтіли від болю, а дихання ставало дедалі тихішим. Довгий погляд ковзнув до її живота. Потім він повернувся до герцога.

— Вибач, Любомире, — спокійно промовив він. — Але я не можу допомогти.

Герцог зблід.

— Що?..

— Дитині ще надто рано народжуватися. А переломи твоєї дружини... їх занадто багато. Навіть якби я віддав усі свої сили, цього було б недостатньо.

Коли він уже майже відійшов від повозки, жінка ледь чутно промовила слова, які змусили його завмерти. Відьмак різко обернувся.

— Ти... точно впевнена?

Вона повільно кивнула.

— Так. Я прошу у тебе Клятву Прадавнього Лісу.

Він повільно повернувся до неї.

— Ти навіть не уявляєш, про що просиш. Це небезпечна гра. Прадавній Ліс може відмовити.

На блідому обличчі жінки промайнула ледь помітна усмішка.

— Мені... він точно відмовить, а от тобі... ні.

У ту ж мить очі відьмака спалахнули яскравим зеленуватим полум'ям.

— Ти не розумієш, про що мене просиш. Це не дар... Це прокляття.

Жінка простягнула до нього тремтячу руку, він вагався лише мить, а потім міцно стиснув її долоню. Між ними спалахнула тонка зелена іскра. Відьмак різко вдихнув, ніби хтось вибив із його грудей усе повітря, а жнка востаннє видихнула... Її рука безсило опустилася, а дихання зупинилося.

— Ні!.. — закричав Любомир.

Він кинувся до дружини, впав поруч навколішки й обережно підхопив її голову.

— Ти вбив її! Ми благали тебе про порятунок... А ти...

Відьмак не відповів, він так і стояв, важко дихаючи, уже звернувся до Прадавнього Лісу й знав, яку ціну доведеться заплатити. Навколо запанувала неприродна тиша. Сніжинки застигли в повітрі, ніби сам час перестав існувати. Відьмак повільно схилив голову, заплющив очі й промовив:

— Я прийду по неї у день її повноліття. Рівно через вісімнадцять років після її народження. І заберу її до Лісу. Він повільно підвів погляд на Любомира.

— Ти не станеш сперечатися зі мною. Не спробуєш мене зупинити. Бо пам'ятай... жодне врятоване життя не залишається без наслідків.

— Вибач, дитя... Але так буде краще. Відьмак схилився над непритомною жінкою й заплющив очі. Його губи почали промовляти слова давньою мовою. У ту ж мить здійнявся такий сильний вітер, що заглушив кожен звук. Буря закрутила сніг у шаленому танці, дерева застогнали під її натиском, а повітря наповнилося силою, від якої холола кров. Любомир бачив, як рухаються губи Ярослава, але не міг розчути жодного слова й не розумів жодного звука. Коли буря нарешті стихла, жінка ледь чутно застогнала.

Відьмак повільно розплющив очі.

— Вона житиме... Завдяки дитині.

Любомир полегшено видихнув, але Ярослав одразу продовжив:

— І ще дещо. Дитя не повинно знати правди, ніколи.

Герцог мовчки дивився на нього.

— Її справжнє ім'я — Світлана.

— У нас буде дівчинка? — здивовано прошепотів Любомир. — Але за традицією нашого роду ми маємо назвати її на честь бабусі — Катерини.

Ярослав кілька секунд мовчав.

— Називайте її, як забажаєте. Але в документах про народження, у всіх родових записах і спадкових грамотах вона буде записана як Світлана.

Любомир уже відкрив рота, щоб заперечити, та відьмак зробив крок уперед.

— Ти не володар Прадавнього Лісу, Любомире. Не тобі змінювати його волю, у цю мить запала важка тиша.

— Забирай дружину додому. За кілька днів вона зможе ходити, а за тиждень від її поранень не залишиться й сліду.

Любомир швидко скочив до повозки й щосили погнав коней додому. Буря не вщухала. Навпаки — вітер ставав дедалі сильнішим, а сніг безжально замітав дорогу. Лише раз герцог озирнувся Ярослав і досі стояв на тому самому місці, нерухомий, мов висічений із каменю.

Коли повозка остаточно зникла серед засніжених хащ, відьмак повільно опустив голову, його ноги раптом підкосилися. Він упав навколішки, судомно вдихнув повітря й міцно стиснув кулаки. По всьому тілу прокотився пекучий біль, хрустом одна за одною почали ламатися його кістки. Ярослав хрипко застогнав, але не дозволив собі закричати. Ледь тримаючись при тямі, він поповз до хатини, залишаючи за собою глибокі борозни на снігу, лише переступивши поріг, він остаточно втратив сили. Його тіло неприродно вигнулося, груди стиснув болісний спазм, а з вуст вирвався хрипкий стогін. За мить він знепритомнів.