Казка

Ранкове сонце вже здійнялося над обрієм, огортаючи герцогський маєток теплим золотавим світлом. Та справжній ранок тут починався не зі співу птахів, а з двох маленьких бешкетників. Слуги вже вкотре намагалися наздогнати наймолодших мешканців маєтку.

— Мілорди, не бігайте! — долинуло їм услід. — Ще всі відпочивають!

— А мені байдуже! — голосно вигукнув маленький Святослав і, дзвінко засміявшись, помчав далі.

— І мені байдуже! — одразу повторила його молодша сестричка Соломійка, яка народилася лише на сімнадцять хвилин пізніше за брата. Вона сердито тупнула ніжкою й вигукнула:

— Нехай прокидаються! У нас сьогодні свято!

Діти весело побігли далі коридором, а Любомир, який саме працював у своєму кабінеті, лише усміхнувся. Він і без підказок знав, куди зараз прямують двоє маленьких бешкетників. Ще кілька хвилин — і вони вже стрибатимуть по ліжку своєї старшої сестри.

Герцог повільно підвівся з крісла й підійшов до великого вікна, з якого відкривався краєвид на засніжений маєток. Минуло рівно вісімнадцять років, саме цього дня народилася його перша донька. Любомир мимоволі озирнувся на книжкову шафу. На верхній полиці лежав акуратно загорнутий подарунок для Марти.

У будинку ще панувала ранкова тиша... принаймні до тієї миті, поки двійнята не дісталися потрібних дверей.

— Марто! Прокидайся! — залунав дитячий крик. — Уже час різати торт!

— Мамо! Татку! Заберіть їх! — долинув у відповідь сонний голос дівчини.

Коридором поспіхом пробігла служниця.

— Мілорди, залиште міледі у спокої! Ще надто рано для святкування.

Та було вже запізно, увесь маєток остаточно прокинувся. За мить у коридор вийшов Захар. Позіхаючи, він ліниво потер очі й усміхнувся.

— Сестричко, прокидайся. Я вже хочу потягати тебе за вуха, а то минулого року, у мій день народження, ти ледь їх мені не відірвала.

Двох малюків уже майже силоміць виводили з кімнати старшої сестри.

— Мілорди, годі бешкетувати! Дайте міледі Марті хоча б прокинутися.

Саме в цю мить у коридор вийшла герцогиня.

— Дітки, чого ви так галасуєте? Ще ж зовсім рано.

Побачивши матір, Святослав із Соломійкою одразу вирвалися з рук служниць і щодуху кинулися до неї.

— Мамо! Мамо! — мало не одночасно вигукнули вони.

— Ми бачили! До вітальні вже привезли велетенський торт із кондитерської пана Василя! Він ще більший, ніж був минулого року!

— І ми хочемо, щоб Марта першою його розрізала! — захоплено додала Соломійка.

Герцогиня лагідно всміхнулася.

— Добре, мої любі. Сьогодні ми почнемо святкування трохи раніше.

— В обід? — розчаровано перепитав Святослав.

— Ні! Просто за сніданком! — радісно вигукнула Соломійка.

Герцогиня засміялася.

— Саме за сніданком. А тепер хутенько біжіть до своїх покоїв. Одягайте найгарніший святковий одяг і спускайтеся до великої зали. Незабаром прибуде художник, який напише наш сімейний портрет.

Менш ніж за годину вся родина вже зібралася у великій залі. І поки слуги завершували останні приготування до свята.

Марта, як завжди, сиділа біля каміна з книгою в руках. Цього разу вона перечитувала свій улюблений твір про морські походи капітана Карлоса Ґента, який вирушив до Туманних островів. Цю історію вона знала майже напам'ять і перегортала сторінки з такою швидкістю, ніби читала давно знайому баладу.

Неподалік, за невеликим столиком, Захар уже вкотре намагався перемогти батька вкотре намагався перемогти батька в шахи.

— Колись я все одно виграю, — впевнено промовив він, переставляючи фігуру.

Марта ледь відірвала погляд від книги й усміхнулася.

— Коли це станеться, я навіть дозволю тобі покататися на моєму коні.

— Справді? — одразу пожвавився Захар.

— Якщо переможеш татка чесно, — засміялася вона.

Тим часом герцогиня сиділа на килимі разом із двійнятами. Святослав і Соломійка захоплено складали великий дерев'яний пазл. Це було чи не єдине заняття, яке змушувало їх бодай ненадовго всидіти на одному місці. Обоє так старанно шукали потрібні деталі, ніби від цього залежала доля всього королівства.

Саме цієї миті біля вхідних дверей пролунав дзвінок, усі розмови стихли. Служниця поспішила відчинити двері. На порозі стояв сільський хлопчина, він важко дихав, а його щоки палали від швидкого бігу.

— Перепрошую за ранній візит, — видихнув він. — Неподалік вашого маєтку впало велике дерево. Карета маестро не може проїхати далі.

За кілька хвилин уся родина вже стояла на широких сходах маєтку.

Прохолодний весняний вітер одразу огорнув їх, змусивши двійнят щільніше притиснутися до матері.

— Катерино, кохана, накинь плащ, — лагідно промовив Любомир. — Сонце сьогодні оманливе, і холод ще не відступив. Служниці допомагали дітям одягнутися тепліше, поправляли комірці й зав'язували стрічки.

— Захарю, сину, — звернувся герцог. — Накажи вивести коней. Я допоможу Остапові запрягти карету, а потім ми разом вирушимо по маестро. Сьогодні все має бути ідеально.

— Уже біжу, татку! — хлопець миттю кинувся до стайні.

Тим часом Марта на мить затрималася у вітальні. Вона підійшла до великого вікна й поглянула на ліс, що темною стіною здіймався зовсім поруч із маєтком, і раптом... Їй здалося, що між деревами стоїть високий чоловік у темному плащі.

Він був нерухомий, просто дивився в бік маєтку. Марта здивовано кліпнула очима. Та вже наступної миті силует безслідно зник.

— Мабуть... здалося, — тихо прошепотіла вона й усміхнулася сама до себе, вона вийшла надвір, де вже чекала вся родина. Підійшовши до матері, Марта помітила, що та тремтить від прохолодного вітру. Не кажучи ні слова, вона взяла теплий плащ і дбайливо накинула його їй на плечі. Герцогиня ніжно усміхнулася.

— Дякую, сонечко.

— Щось сталося? — стурбовано запитала Марта.

Катерина лагідно обійняла доньку.

— Нічого страшного. Просто неподалік від маєтку впало дерево. Через нього карета з твоїм подарунком не може проїхати.

Марта тихенько засміялася.

— Мамо, я вже доросла. Мені зовсім не потрібні дорогі подарунки. Найкращий подарунок для мене — щоб ви всі були поруч.

Карета вже чекала біля сходів. Коні нетерпляче перебирали копитами, випускаючи в прохолодне повітря густі клуби пари. Остап уже взявся за поводи, коли до нього підійшов Любомир.

— Дякую, Остапе. Але цього разу ми з Захаром поїдемо разом із тобою.

Юнак миттєво засяяв від радості. Останнім часом батько дедалі частіше брав його із собою у важливих справах. Потроху навчав усього, що мав знати майбутній господар маєтку. Попри те, що першою дитиною в родині народилася Марта, саме Захар був спадкоємцем. Таким був закон, одного дня весь маєток, землі та родовий титул перейдуть до нього. Молодші брат і сестра, коли виростуть, отримають від батьків власні маєтки й розпочнуть самостійне життя.А Марта...

Любомир ніколи не говорив про це вголос, але всі розуміли: найімовірніше, одного дня вона стане дружиною якогось лорда чи герцога й покине рідний дім. Марта ж зовсім не мріяла про ранній шлюб, ще з дитинства вона щоразу усміхалася, коли мати чи тітки заводили розмови про майбутнього чоловіка.

— А я нікуди не піду, — щоразу відповідала вона. — Житиму в цьому будинку до самої старості. Доглядатиму вас із татом, а потім бавитиму племінників, читатиму їм казки й навчатиму всього, що знаю сама. Усі лише сміялися, вважаючи це милими дитячими фантазіями. Та була ще одна мрія, про яку Марта говорила значно рідше, вона обожнювала танцювати її вчителька не раз повторювала:

— У тебе неймовірний талант. Якщо захочеш, одного дня ти станеш легендарною танцівницею.

Марта лише сором'язливо усміхалася, вона й сама знала, що цього ніколи не станеться. Доньки герцогських родів не ставали ні танцівницями, ні вчительками. Для них долю визначали задовго до того, як вони встигали обрати власну.

Коли Любомир, Захар і маестро повернулися до маєтку, подвір'я вже спорожніло.

— А де всі? — здивовано запитав герцог.

Назустріч їм вибігла служниця й ледь стримала усмішку.

— Маленькі господарі знайшли величезну калюжу...

Любомир лише тихо зітхнув.

— Зрозуміло.

Марта саме несла на руках Соломійку до її покоїв. Маленька леді була вимазана багнюкою з ніг до голови й лише винувато кліпала очима.

— Панночкам не личить кидатися болотом, — лагідно повчала Марта. — Навіть якщо це почав твій братик.

Тим часом Катерина вела за руку Святослава.

— А штовхати сестру в калюжу взагалі не можна.

— Але вона першою кинула в мене грудку! — обурено виправдовувався хлопчик.

За якийсь час у маєтку знову запанувала тиша. Дітей швидко викупали, перевдягнули у святковий одяг і причесали, хоч двійнята ще довго бурчали, що зовсім не хотіли залишати своїх кімнат. Лише після цього вся родина зібралася у великій вітальні, де на них уже чекав маестро він вже встиг розкласти свої пензлі, фарби та полотна. Спершу він зробив кілька швидких замальовок пейзажу, який мав стати тлом майбутнього портрета, а потім терпляче розсадив усіх на визначені місця. Минув майже цілий час, перш ніж він нарешті відклав пензель.

— Дякую. На сьогодні цього достатньо. Тепер мені залишилося завершити роботу в майстерні. За кілька тижнів портрет буде готовий. Катерина ледь помітно засмутилася

— За кілька тижнів... Це так довго...

Марта підійшла до матері й ніжно взяла її за руку.

— Мамо, це ж зовсім недовго.

Герцогиня лише мовчки пригорнула доньку до себе.

— Якби ж то...

— Мамо! — раптом вигукнув Святослав. — Я хочу торт!

Катерина швидко витерла куточок ока й усміхнулася.

— Авжеж. Ходімо до святкової зали. Думаю, слуги вже все підготували, коли родина зайшла до прикрашеної зали, Марта несподівано зупинилася.

— Мамо...

Катерина озирнулася.

— Ти щороку плачеш у день мого народження. Пообіцяй, що сьогодні не плакатимеш.

Герцогиня ніжно торкнулася її щоки.

— Ох, моя люба... Це сльози щастя. День, коли ти народилася, став найщасливішим у нашому житті.

Святковий сніданок, який непомітно перетворився на обід, видався по-справжньому казковим. Стіл ломився від улюблених страв родини, а головною окрасою свята став величезний торт із кондитерської пана Василя. Під оплески рідних Марта задула свічки, заплющила очі, загадала бажання й відрізала перший шматочок. Саме в цю мить у двері несподівано постукали, слуга поспішив відчинити. На порозі стояв незнайомий чоловік у темному плащі. Не промовивши ані слова й навіть не дочекавшись запрошення, він спокійно переступив поріг.

— Пане! Стійте! — обурено вигукнув один зі слуг, намагаючись перегородити йому шлях.

Інші одразу кинулися слідом, здійнявши галас. Почувши шум, Любомир підвівся з-за столу, його обличчя миттєво стало серйозним, хто посмів увійти до герцогського маєтку без дозволу господаря?

Коли Любомир повернувся до передпокою, його тіло скував холод, перед ним стояв відьмак із Прадавнього Лісу. Точнісінько такий самий, яким він був вісімнадцять років тому, на його обличчі не з'явилося жодної нової зморшки. Волосся не торкнулася сивина, і здавалося, сам час оминув його стороною.

— Чого ти хочеш? — хрипко запитав Любомир.

Відьмак спокійно зустрів його погляд.

— Ти знаєш, чому я тут. Я прийшов забрати те, що належить мені.

— Ні! — різко відповів герцог. — Я не дозволю цьому статися! Ти навмисно призначив таку ціну. Ми були молодими... у нас не було іншого вибору. Вона наша донька. Ми виростили її, любимо вона наша донька!

Відьмак навіть не здригнувся, йому було байдуже до виправдань Любомира. Він прийшов не за власною волею, такою була воля Прадавнього Лісу, і він не міг її порушити. Ярослав повільно перевів погляд углиб будинку й тихо промовив:

— Світлано...

А у цей час у великій вітальні панував справжній святковий гамір. Святослав так поспішав допити свій узвар, що ненароком вдавився, і напій бризнув йому носом. Хлопчик голосно закашлявся, чим викликав дружний сміх усієї родини. Катерина одразу підвелася зі свого місця, підійшла до сина й легенько поплескала його по спині. Марта теж усміхалася, дивлячись на розгублене обличчя молодшого братика.

Та цієї ж миті її усмішка повільно згасла, бо невідомий холод пробігся спиною, змусивши здригнутися. Серце завмерло лише на одну мить, а потім забилося так сильно, що його удари луною віддавалися у скронях. Їй раптом здалося, ніби хтось покликав її. Не голосно, не словами... а так, що цей поклик пролунав десь глибоко в душі. Він був дивно знайомим таким рідним, наче вона знала його все своє життя, хоча це було неможливо.

Марта повільно підвелася з-за столу, навіть не усвідомлюючи, що робить. Вилка й ніж вислизнули з її пальців і з гучним дзвоном упали на підлогу. Сміх у вітальні миттєво стих.

— Марто? — стривожено озвалася Катерина.

Дівчина не відповіла, її погляд був спрямований кудись повз рідних, ніби вона дивилася крізь стіни будинку.

— Доню! — Катерина швидко підійшла до неї й обережно торкнулася плеча.

Марта здригнулася, ніби прокинулася після дивного сну.

— Що сталося? — розгублено прошепотіла вона.

— Це ми хочемо тебе запитати, — тихо відповіла мати. — Ти раптом зблідла, підвелася з-за столу й ніби перестала нас чути.

Лише тепер Марта опустила погляд. На підлозі лежали столові прибори, які вона впустила, навіть не помітивши цього.

Марта швидко нахилилася, щоб підняти столові прибори, але саме цієї миті з передпокою долинули гучні чоловічі голоси. Суперечка ставала дедалі запальнішою.

— Сонечко, не треба, — лагідно промовила Катерина. — Зараз слуги принесуть чисті прибори.

— Дякую, мамо, — тихо відповіла Марта.

Катерина ще раз уважно глянула на доньку, переконавшись, що та трохи заспокоїлася, і вона поспішила до дверей.

— Любомире, — звернулася вона до чоловіка, — будь ласка, не варто влаштовувати таку розмову при дітях.

У вітальні знову запанувала тиша, та Марта вже не могла повернутися до святкового настрою. Катерина швидко вийшла з кімнати.

— Любомире, запроси гостя до кабінету. Не варто... Вона не договорила, бо погляд зустрівся з поглядом відьмака, її обличчя миттєво зблідло.

— Ні... — ледь чутно зірвалося з її вуст.

Світ навколо поплив перед очима, ноги підкосилися, і вона почала осідати на підлогу, Ярослав блискавично ступив уперед і підхопив її, не дозволивши вдаритися. Саме в цю мить із вітальні вибігла маленька Соломійка, вона хотіла наздогнати маму, але, побачивши її без свідомості на руках незнайомця, голосно закричала:

— Мамо!.. Мамочко!

Її крик пролунав на весь маєток, і вже за мить із їдальні вибігли Марта, Захар, Святослав, слуги й усі, хто був у будинку.