А тепер додому

Не промовивши жодного слова, Ярослав обережно переніс Катерину до великої вітальні й поклав її на широкий диван біля каміна. Марта миттю опинилася поруч, вона взяла мамину руку й приклала пальці до зап'ястка, намагаючись пригадати все, чого колись навчила її тітка Маргарита.

— Пульс є... — ледь чутно прошепотіла вона й нарешті дозволила собі трохи видихнути.

Медицина захоплювала Марту ще з дитинства, особливо вона пишалася маминою сестрою, яка вийшла заміж за одного з найвідоміших травників королівства. Коли тітка Маргарита приїжджала на свята, від її одягу завжди пахло лавандою, а від рук — свіжою м'ятою. Марта могла годинами слухати розповіді про цілющі рослини, знайдені в карпатських лісах, та дивовижних істот, яких подружжя зустрічало під час своїх мандрівок. Найбільше їй запам'яталася історія про величезну білу сову, яка одного разу напала на слуг і вперто не дозволяла їм зірвати потрібні трави. Тітка тоді жартувала, що птах, мабуть, вирішив сам стати господарем тієї частини лісу.

Марта швидко відійшла від матері й попрямувала до іншого кінця кімнати. Відчинивши різьблену шафку біля каміна, вона дістала невеликий флакон із нюхальною сіллю. Щойно відкрутила кришечку, різкий запах ударив у ніс.

— Захарю, принеси, будь ласка, теплий рушник.

Брат розгублено глянув на неї.

— Як це — теплий?

Марта повернулася до нього.

— Нехай слуги нагріють воду, а ти потримай рушник над парою. Він має бути трохи вологим і теплим.

Захар одразу кивнув і поспішив виконувати прохання, а Марта вже збиралася повернутися до матері, коли поруч зупинився незнайомець.

— Світла... — почав Ярослав, але ніби вчасно зупинив себе. — Давно ви розбираєтеся в травах?

Дівчина повільно повернула голову й уважно подивилася на нього.

— Перепрошую, пане, але я не розмовляю з незнайомцями, побачивши яких моя мама втрачає свідомість, а татко стоїть поруч наляканий так, ніби його зачарували.

На обличчі Ярослава не здригнувся жоден м'яз. Він лише трохи схилив голову перед дівчиною.

— Прошу вибачити за мій несподіваний візит, Світлано. Але я прийшов сюди саме через вас.

Марта насупилася.

— Мене звати Марта Яремчук. І в нашому роді ніколи не було жінки на ім'я Світлана. Це ім'я надто просте для нашої родини.

Ярослав несподівано усміхнувся.

— А мені здається, воно вам дуже личить. Дозвольте, я допоможу.

Марта на мить затримала на ньому погляд, а тоді кивнула в бік батька.

— Якщо справді хочете допомогти, то зробіть щось із татком. Бо якщо мамі стане гірше, йому доведеться їхати по найближчого травника, а він зараз навряд чи здатен кудись вирушити.

— З вашою матір'ю все добре, — спокійно відповів Ярослав. — Таке іноді трапляється з жінками, які носять під серцем ще одне життя.

Марта завмерла. Тепер вона дивилася на незнайомця вже зовсім інакше — з неприхованою цікавістю. Хотіла перепитати, але Ярослав ніби не помітив її погляду.

Він повільно рушив до Любомира. Підійшовши ближче, поклав руку йому на плече, від чого герцог одразу здригнувся й нарешті відірвав погляд від доньки.

— Ходімо до кабінету, — тихо промовив Ярослав. — Я спробую тобі дещо пояснити.

Любомир нічого не відповів, але все ж рушив за ним.

Щойно чоловіки залишили вітальню, до Марти підсіла Соломійка й тихенько запитала:

— Невже це він?

Марта різко повернулася до сестрички й одразу приклала палець до губ.

— Тихо. Ти обіцяла нікому не говорити.

— Але ж це той самий чоловік, який тобі сниться. І якого ти малюєш.

Марта важко видихнула й крадькома поглянула на двері, за якими щойно зник незнайомець.

— Він просто схожий, і нічого більше.

Соломійка насупилася.

— Але ти казала, що він — твоє кохання.

— Це були лише сни, — швидко перебила її Марта. — А цей чоловік просто схожий на того, кого я бачила. І взагалі, досить про це. Треба допомогти мамі. Дівчинка ще кілька секунд мовчала, але надовго її не вистачило.

— А що він мав на увазі, коли сказав, що мама носить під серцем ще одне життя?

Марта нарешті усміхнулася.

— Ти ще маленька, щоб про таке думати. До того ж він міг помилитися.

І все ж вона знову мимоволі поглянула на двері, чомусь їй зовсім не здавалося, що цей чоловік помиляється. Коли Захар повернувся з теплим рушником, Марта обережно зняла з непритомної матері взуття й загорнула її ноги, а тоді взяла флакон із нюхальною сіллю. Щойно вона відкрутила кришечку, Соломійка і Святослав одночасно затулили носи руками.

— Фу! Як же воно нестерпно смердить! — скривився Святослав.

Марта навіть не глянула в бік братика, обережно піднесла флакон ближче до маминого обличчя й долонею кілька разів спрямувала різкий запах у її бік, але Катерина не відреагувала. Марта спробувала ще раз, цього разу піднісши флакон трохи ближче. Мати ледь помітно повернула голову й зморщила ніс, але очей так і не розплющила.

— Ну що ж... Біль до себе ближче, ніж до когось, — пробурмотіла Марта. — Вибач, мамо, але доведеться ще раз.

Вона піднесла нюхальну сіль майже до самого носа матері. Катерина різко скривилася й нарешті розплющила очі.

— Мамо! — одночасно закричали двійнята й одразу кинулися до неї.

Герцогиня обійняла дітей, усе ще намагаючись зрозуміти, що сталося. А побачивши старшу доньку, простягнула руку й притягнула до себе і її.

— Донечко... Ти тут.

Марта тихенько засміялася.

— Звісно, мамо. Я ще не збираюся покидати наш дім. Та й наречених собі найближчим часом підбирати не планую.

На обличчі Катерини з'явилася болісна усмішка. Марта цього не помітила. Вона попросила малят трохи відсунутися, щоб матері було легше дихати, а тоді знову сіла поруч.

— До речі, я знаю, що у вісімнадцять уже маю право обирати кандидатів на майбутнього чоловіка. Але можете з татком не хвилюватися — робити цього я не збираюся. Скоро вам і без того знадобиться моя допомога, вона усміхнулася й обережно поклала долоню на мамин живіт.

Катерина завмерла.

— Як ти дізналася?

— Про це сказав той незнайомець.

— Ярослав?.. — голос герцогині одразу змінився. — Він ще тут?

— Так. Розмовляє з татком.

— Мені треба до них.

Катерина спробувала підвестися, та майже одразу перед очима знову потемніло, вона похитнулася й змушена була опуститися назад на диван.

— Мамо, лежіть. Я сама...

— Марто.

Щось у маминому голосі змусило її замовкнути.

Катерина міцно стиснула руку доньки.

— Сонечко, пам'ятаєш нашу розмову? Те дуже важливе питання, яке ми обговорювали з тобою давно. Ти тоді пообіцяла мені, що коли я скажу: "вже час", ти зробиш усе, про що ми домовилися.

Усмішка повільно зникла з обличчя Марти.

— Пам'ятаю... Але, мамо...

— Донечко, благаю, не став зараз запитань. Я не можу дати тобі відповідей. Просто зроби те, що обіцяла.

Марта повільно підвелася.

— Я думала, ви жартували. Що це просто такий спосіб налякати мене на випадок, якщо татко одного дня обере мені чоловіка, за якого я не захочу виходити заміж.

Катерина дивилася на неї так, що всередині Марти вперше ворухнувся справжній страх.

— Мамо?..

Герцогиня ледве стримала сльози.

— Вже час.

Марта відпустила її руку, зробила крок назад потім ще один. А тоді різко розвернулася й кинулася до дверей. Вона навіть не встигла вибігти з кімнати, бо на повному ходу Марта врізалася в чиїсь груди. Удар був таким сильним, що вона сама відлетіла б назад, якби чоловічі руки миттєво не перехопили її.

Ярослав навіть не похитнувся від удару, лише вчасно підхопив Марту й утримав її на ногах. На якусь мить дівчина розгубилася, а коли підняла голову, серце знову дивно стиснулося. Перед нею було те саме обличчя, яке вона роками бачила у своїх снах, тільки тепер цей чоловік був справжнім і стояв так близько, що вона могла роздивитися кожну його рису.

— Відпустіть мене негайно!

Марта рвучко спробувала вирватися з його рук, та чоловік навіть не похитнувся й не послабив хватки.

— Тату! — знервовано покликала вона.

Та коли поглянула на батька, обурення змінилося розгубленістю.

Любомир стояв неподалік, опустивши голову, і навіть не дивився в її бік.

— Тату?.. — вже тихіше повторила Марта.

Він не відповів.

Тоді вона знову повернулася до незнайомця й сердито глянула просто йому в очі.

— Якщо ви приїхали сватати мене за свого сина, то можете одразу передати йому, що я відмовляюся. І відпустіть мене нарешті! Я маю право на одну відмову з тиквою, тож дозвольте хоча б принести її вам.

Ярослав кілька секунд мовчки дивився на неї, та замість того, щоб відпустити, лише трохи міцніше притримав, ніби заздалегідь знав, що варто йому розтиснути руки — і Марта одразу спробує втекти.

— Боюся, Світлано, — нарешті тихо промовив він, — тиква вам сьогодні не допоможе.

— Я вам не Світлана, — крізь зуби промовила Марта, знову намагаючись звільнитися. — Де ваш син? Я готова відмовити йому просто в очі.

Ярослав навіть не змінився в обличчі, він так само тримав її, не дозволяючи відступити, але тепер у його погляді з'явилося щось дивне. Якийсь біль, якого Марта зовсім не могла зрозуміти.

Він дивився на неї ще кілька секунд, а тоді тихо промовив:

— Вибач мене, будь ласка. Колись ти зрозумієш.

Марта завмерла, а потім обурено звела брови.

— По-перше, прошу звертатися до мене правильно. Я — Марта. А по-друге, ми з вами незнайомі, тому будьте ласкаві звертатися до мене на "ви".

На якусь мить у погляді Ярослава майнуло щось схоже на усмішку, але вона зникла так швидко, що Марта навіть не була певна, чи не здалося їй.

— Боюся, це буде складно.

— Що саме? Запам'ятати моє ім'я чи правила пристойності?

Цього разу кутик його губ таки ледь помітно здригнувся.

— І те, й інше, Світлано.

До них повільно підійшла Катерина. Вона все ще була блідою й трималася рукою за спинку дивана, але в її очах уже стояли сльози.

— Ярославе, я благаю вас... відпустіть мою дитину. Ми намагалися знайти вас усі ці роки, але не змогли. Я готова віддати вам усі наші статки, землі, цей будинок... усе, що ми маємо. Тільки залиште її нам.

— Катерино, — перебив її Ярослав, не дозволивши договорити. — Ви знаєте, що це неможливо. Я прийшов забрати своє, і вам добре відома моя відповідь.

Він нарешті відпустив Мартині плечі, але одразу перехопив її за праву руку, не залишаючи можливості втекти.

Катерина зробила ще один крок до нього й простягнула руки.

— Тоді хоча б одну ніч. Я благаю... Залиште її нам ще на одну ніч. Ви можете залишитися тут, я навіть дозволю вам ночувати в кімнаті моєї доньки, якщо боїтеся, що вона втече. Тільки не забирайте її сьогодні.

На якусь мить Ярослав замовк, його погляд ковзнув по заплаканому обличчю Катерини, а потім зупинився на Марті.

— Дякую, герцогине. Але нам уже час додому.

— Додому?.. — розгублено повторила Марта.

Ярослав нічого не пояснив, він зробив крок до виходу й, навіть не запитавши її дозволу, потягнув за собою. Марта спочатку рушила від несподіванки, та вже за мить зрозуміла, що відбувається, і різко вперлася ногами в підлогу.

— Стійте! Я нікуди з вами не піду!

Але Ярослав не зупинився навіть на мить, здавалося, він узагалі не помічав її опору Марта вперлася ногами в підлогу й усім тілом подалася назад, та це нічого не змінило. Чоловік продовжував іти до виходу, міцно тримаючи її за руку й буквально тягнучи за собою.

— Відпустіть мене! — закричала вона вже не сердито, а по-справжньому налякано. — Тату!

Її голос пролунав на весь будинок.

Марта знову озирнулася на батька, усе ще сподіваючись, що зараз він нарешті втрутиться. Стане перед цим чоловіком, накаже слугам зачинити двері, покличе охорону — зробить бодай щось. Але Любомир так і не рушив з місця. Тоді до Марти підбігли двійнята. Соломійка вхопила сестру за вільну руку, Святослав обійняв її трохи вище ліктя, і обоє щосили почали тягнути назад.

— Не забирайте її! — кричала Соломійка.

— Відпусти нашу Марту! — підхопив Святослав.

Їхній плач розлітався маєтком, і на галас уже збігалися слуги. Та Ярослав продовжував іти, наче вага трьох людей, які щосили тягнули його назад, не мала для нього жодного значення. Коли він нарешті вивів Марту з будинку, на широких сходах уже зібралася мало не вся прислуга. Охоронці, конюхи, садівник — усі стояли розгублені й не наважувалися втрутитися без наказу герцога.

— Відпустіть мене! — знову вимагала Марта, але голос уже почав тремтіти.

На очах виступили перші сльози, вона сердито змахнула рукою й знову рвонулася назад. Цього разу Ярослав, мабуть, не очікував такого різкого руху, бо їй нарешті вдалося висмикнути руку. Марта навіть не озирнулася. Щосили побігла назад до будинку, де біля дверей стояли мама, тато й Захар.

— Мамо!

Вона кинулася Катерині в обійми й міцно притиснулася до неї.

— Що коїться? Чому ви віддаєте мене цьому дикуну? Навіщо все життя повторювали, що любите мене, якщо зараз просто стоїте й нічого не робите?

Катерина обхопила доньку руками так міцно, ніби хотіла сховати її в самій собі. Сльози вже безупинно текли її щоками.

— Вибач мені... Благаю, хоч колись вибач, але так треба. Мені потрібно було давно сховати тебе, але я... я так і не змогла цього зробити.

Марта відсторонилася лише настільки, щоб подивитися матері в обличчя.

— Сховати мене? Від кого?

Катерина не відповіла.

Позаду пролунав спокійний голос Ярослава:

— Світлано, не змушуй мене нести тебе на плечі. Нам уже час.

Марта ще сильніше вчепилася в матір.

Тоді до них підійшов Любомир.

— Донечко, відпусти маму.

— Тату...

— Катерино відпусти її.

Марта повільно розтиснула руки. Катерина відступила, затуливши долонею рот, щоб стримати плач, а Любомир узяв доньку за руку. Спочатку Марта навіть не зрозуміла, що він робить. Та коли батько повів її до Ярослава, вона знову почала вириватися.

— Тату! Що ти робиш? Тату, не треба!

Любомир не дивився на неї, у цей момент двійнята знову кинулися вперед, але цього разу голос герцога зупинив їх раніше, ніж вони встигли дістатися до сестри.

— Захарю, тримай малят. Слугам не втручатися.

Марта завмерла.

Саме ці слова розбили в ній щось значно сильніше, ніж руки Ярослава, які силоміць тягнули її з дому. Навколо стало тихо, ніхто більше не намагався допомогти. Охоронці залишилися на своїх місцях, слуги опустили очі, а Захар, сам ледь стримуючи сльози, притиснув до себе двійнят. Любомир підвів Марту до Ярослава й лише тоді нарешті зупинився. Він усе ще не дивився доньці в очі. Мовчки вклав її руку в долоню відьмака, розтиснув пальці й відпустив.

— Тату?.. — ледве чутно прошепотіла Марта.

Любомир нічого не відповів, просто розвернувся й пішов назад. Марта дивилася йому вслід, не в змозі повірити в те, що щойно сталося. Батько підійшов до Катерини й міцно обійняв її, за мить до них наблизився Захар із двійнятами, і мати одразу пригорнула дітей до себе.

Марта дивилася на свою родину — на маму й тата, на Захара, на маленьких Соломійку та Святослава, які тулилися одне до одного так само, як робили безліч разів до цього. Тільки тепер серед них не було її. Вона залишилася стояти осторонь, тримаючись за руку зовсім чужого чоловіка, якому батько щойно власноруч її віддав.

Ярослав обережно торкнувся пальцями її підборіддя й підняв обличчя, змушуючи Марту відірвати погляд від рідних і подивитися йому в очі.

— Це востаннє, коли я роблю тобі боляче.

Вона дивилася на нього крізь сльози, намагаючись проковтнути важкий клубок, що застряг у горлі.

— Тоді відпусти мене. Дозволь повернутися додому, до моєї родини.

На мить у погляді Ярослава знову з'явився той незрозумілий біль, але руки він не розтиснув.

— Вибач, Світлано, але твоя родина тепер — я.

Марта кілька секунд просто дивилася на нього, ніби не одразу зрозуміла почуте. А коли сенс його слів нарешті дійшов до неї, вона різко відсмикнула обличчя від його руки.

— Ви мені ніхто.

Ярослав не сперечався, лише повільно опустив руку.

— Поки що.

Марта знову рвонулася, намагаючись вирвати руку з його пальців, але цього разу Ярослав навіть не став її втримувати. Одним швидким рухом він підхопив дівчину й перекинув через плече, наче вона майже нічого не важила.

— Відпусти мене! — закричала Марта, щосили вдаривши його кулаками по спині.

Та він продовжував іти, а з кожним його кроком рідний будинок залишався все далі. Марта бачила сходи, на яких стояли її батьки, Захар і двійнята, бачила слуг та охоронців, які мовчки проводжали їх поглядами, але ніхто не біг слідом. Ніхто не намагався її звільнити. Саме це боліло найбільше, ще сьогодні вранці вона була вдома, сміялася разом із рідними, загадувала бажання над святковим тортом і була впевнена, що цей день стане одним із найщасливіших у її житті, а тепер якийсь чужий чоловік ніс її геть, і всі, кого вона любила, дозволяли йому це робити.

— Я все одно втечу від тебе! — вигукнула Марта, продовжуючи бити його руками. — Ти можеш викрасти мене, можеш силою забрати звідси, але я ніколи не буду твоєю!

Ярослав нічого не відповів, він ішов так спокійно, ніби ніс на плечі не дівчину, яка щосили намагалася звільнитися, а легеньку пір'їну. Лише біля головної брами маєтку він нарешті зупинився. Там на нього чекав великий чорний кінь, чия довга грива блищала під сонячним промінням, немов усипане зорями нічне небо Ярослав обережно поставив Марту на землю, але руки не відпустив. За мить сам опинився в сідлі, а тоді підхопив її й посадив перед собою. Марта різко озирнулася назад, звідси рідні вже здавалися такими далекими. Її дім залишався там, а Ярослав міцніше взяв поводи, притримуючи її другою рукою, і тихо промовив:

— А тепер додому, моя Світлано.